Кирило Горішний: Я не намагаюсь показати ідеальне та романтичне зображення гуцулів

Віталій Грабар сказав, що саме Ти порадив його на той фотопроекту Пекіні?

Мені зателефонувало посольство  України у Китаї з пропозицією представляти країну у рамках міжнародного проекту, де збиралось 50 фотографів зі всього світу для того, щоб фотографувати Пекін. Я надіслав свої документи організаторам і вони так здивувались , що почали допитувались про те, як француз може представляти Україну.

Часу лишалось обмаль. Знову телефонували з посольства і вже казали, що їм потрібен українець, бо я вже буду представляти Францію у тому проекті. У Львові у мене є товариш та фотограф Віталій Грабар, якому я і запропонував долучитись до проекту.

Протягом десяти днів ми фотографували місто і нам організовували всілякі фотосесії в різних місцях. Мерія Пекіна мала на меті показати усі привабливі сторони свого міста. У нас часто Китай асоціюється з пропагандою, але й тут у Львові роблять те ж саме і це мало кого дивує.

Окрім офіційних моментів, ми ходили Віталієм фотографувати у бідніші райони, де фотографували для себе, для особистих проектів. Ми мали там дуже насичений графік, ми мало спали, оскільки треба було знімати вдень, а ввечері підбирати та обробляти фотографії для проекту.

Те, що ми побачили у Пекіні мене дуже вразило і навіть не через те, що там 20 мільйонів китайців, а через те, що вони дуже привітні. Пекін є динамічним містом з інтенсивним ритмом, хоча у селах там, напевно, зовсім інші реальності.

Я б не хотів жити у Пекіні, бо у Львові затишніше, але це справді був унікальний шанс побачити той куточок світу. Сам проект за декілька тижнів закінчиться виставкою у Пекіні і можливо, що ми з Віталієм підготуємо якийсь особистий проект, якесь видання чи виставку. Побачимо, що можна буде тут організувати.

Ти казав, що їдеш у Карпати знімати гуцулів. Як Ти вибираєш ці місця? Туди Тебе везуть чи Ти сам їх віднаходиш?

Взагалі уся ця історія пов’язана з Параджановим, оскільки на той час, коли я приїхав до України, то усі мої знання про Гуцульщину обмежувались фільмом Тіні забутих предків, який нам показали під час суботньої школи у Парижі. Саме він спонукав мене до того, щоб вже власними очима відкрити цей світ.

А саме село Космач я вибрав через те, що колись писав у Сорбонні дисертацію про українських дисидентів поміж яких був Валентин Мороз, який якраз і писав про іконостас у Космачі. Згодом, я відкрив для себе й інші цікаві міста та села, де познайомився з багатьма гуцулами.

Але є таке прислів’я "що не той гуцул, щоб гуцулився, а той гуцул, щоб у горах родився". Так я зрозумів, що я не є гуцулом і ніколи ним не буду. Це достатньо закритий світ, у який не так вже й просто зануритись, щоб люди почали відкриватись. Вони завжди привітні, завжди запрошують на сто грам чи більше, але якщо хотіти копати далі, поглиблювати свої знання, то потрібно побути там довший час. А там, крок за кроком, люди починали запрошувати до себе і ми дуже багато часу проводили у розмовах.

І от коли одного разу я пішов фотографувати базар, то зрозумів, що півсела знає мене, а я знаю їх. Я фотографував і дарував їм фотографії.

Тобто, цей проект зосереджений тільки у Космачі?

Тут тільки Космач, бо наразі маю на меті відобразити гуцулів через одне репрезентативне село. Мені фізично нереально охопити декілька сіл і кілька спільнот та потрохи фотографувати кожне село. Але це так, спочатку. Мені 35 років і маю надію, що ще багато буду фотографувати в різних куточках Гуцульщині.

А поки що, я хочу закінчити цей проект у Космачі. Це вже виставковий проект, який я виставляв у національному музеї у Львові, Барселоні, Мадриді, Гамбурзі, Мілані та Парижі. Але завжди це є лише якась частина і тому мені щоразу хочеться його доповнити. Я шукаю підхід, бо я не хочу показувати гуцулів тільки через вишиванки, соняшники та гори.

Я не один раз бачив фотографію, як коваль у працює в кузні у вишиванці. Так насправді відбувалося століття тому, але вже не сьогодні. Я це шаную,але як на мене, це штучно і вибираю інший підхід – показати те, що там є насправді, наприклад сателітарні антени та туалети надворі.

Я не намагаюсь показати ідеальне та романтичне зображення гуцулів, яке, можливо, хотіли б побачити у діаспорі, чи у деяких колах тут на заході України. Звичайно, що коли люди на свята вбираються у вишиванки, то я і це показую, але я й не уникаю більш болючих, соціальних моментів, наприклад, таких як бідність. Там більшість населення бідно живе і коли половина села працює закордоном, то я також звертаю увагу на ці реальності.

Моя мета не у тому, щоб показати у сучасних фотографіях те, що було, а показати те, що є і навіть показати те, що відрізняється. Тому сім-вісім років їжджу туди регулярно, фотографую і одночасно шукаю старі фотографії, щоб показати історію, пам’ять того села. Бо традиції ніби з одного боку виживають, але водночас – вони потихеньку вмирають. Я хотів показати історію гуцулів початку XX століття, щоб потім проводити паралелі між гуцулами, які там живуть сьогодні та які колись там жили.

Цікаво звертати увагу на морфологію та антропологію, бо коли дивишся старі фотографії, то бачиш там такі квадратні, здорові щелепи. Звичайно, що це були інші часи і зараз у них вже інша морфологія. З точки зору антропології мені важко пояснити відмінності між тодішніми і теперішніми гуцулами, там навіть жартують, що то все через Чорнобиль.

Закономірно, що з точки зору естетики ті стародавні щелепи більш вражаючі, ніж гуцульчик, тоненький як патик. Однак – це теж реальність і я мушу це показати. Я не буду шукати певні моделі, щоб давати штучне зображення про Гуцульщину. Я мушу показати також і хлопців на базарі, які ходять у кросівках, спортивних штанах та з сумкою Hugo Boss. Це я також намагаюсь показати поруч із традиціями.

Ті ж самі люди йдуть на Йордана через той самий базар, але тоді вони вже зовсім інші – вони тримають хоругви. Тобто, я намагаюсь показати співіснування традиції зі звичайним життям.

Змінився побут. Традиції ще зберігаються у тому, що вони вишивають та малюють писанки, але є і такі техніки, що вже не використовуються. У французьких Альпах традиції вже не такі живі і не так присутні. А на Гуцульщині досить відчутною ще є вага релігії. Це відчутно у всій Україні, але там це є ще більш виразно. Мене там дуже здивувало, що у церквах чоловіки з одного боку, а жінки – з іншого.

Я провів п’ять днів на полонині, де все ще по-старому готують ті ж будз та вурду. Ці стародавні техніки, що досі є актуальними та дають свої результати. Полонина – це дуже цікавий економічний процес, це як підприємство, де кожен має своє завдання. Процес скромний, але дуже цікаво подивитись на те, як добре все там організовано.

А як справи з виданням підбірки фотографій Миколи Сеньковського?

Паралельно з фотографуванням я створив у Львові маленьке видавництво, що називається Леополь і яке приділяє увагу візуальним мистецтвам. Два роки тому, пан Юрій – син фотографа Миколи Сеньковського, звернувся до нас, щоб ми видали альбом про роботу його батька. Для мене це була надзвичайно цікава нагода поєднати фотографію, Гуцульщину та історію (оскільки я історик за спеціальністю).

Коли ми розпочинали проект, то у пана Юрія було 20-25 фотографій і коли я їх побачив, то був вражений настільки якісними фотографіями з точки зору композиції і друку. Хороша німецька оптика (Carl Zeiss), яку використовував його батько, дозволяє нам після сканування збільшувати ці фотографії та досліджувати їх фрагменти й деталі.

Тому це не тільки естетичний, але й документальний проект про Гуцульщину 1920-30-х років. Відтоді ми розпочали пошук скарбів у Карпатах, у Польщі, у різних місцях світу, щоб відшукати якомога більше фотографій Миколи Сеньковського та популяризувати це унікальне візуальне свідчення про минуле.

Зрозуміло, що у нього багато відомих фотографій. Наприклад, усі знають Чукотиху – співачку з файкою. Вона, напевне, в Україні така ж відома, як портрет Че Гевара на Заході. Вона майже як ікона, тут її всі бачили принаймні один раз, але мало хто знає, хто автор цієї фотографії.

Ми шукали різноманітні біографічні моменти Миколи Сеньковського і змогли багато чого віднайти завдяки колекціонерами та музеям, що нам допомагають у цій справі – народити гарний фотоальбом Миколи Сеньковського. Хочеться, щоб це не був тільки альбом, де розміщені усі фотографії. Хочемо мати дуже серйозний підхід до цієї роботи, бо він цього заслуговує.

Його фотографії не гірші деяких робіт про індіанців Едварда Кьортіса (Edward Sheriff Curtis). Рузвельт написав передмову до його книги, що стала необхідною при дослідженні культури індіанців Північної Америки.

Логічно, що за такої уваги до гуцулів як до екзотики, сама тема Гуцульщини почала нівелюватись. У музиці вона вже давно товчеться у тупику. Добре, якщо фотографує професіонал, але зараз вже стільки людей, які педалюють цю тему, що вона вже стала поюзаною, спопсилась. І найгірше те, що ці люди вважають, що вони вміють фотографувати, прикриваються якимись пафосними гаслами та далі продовжують штампувати банальності.

До цієї теми варто ставитись з певною відповідальністю. Звичайно, що кожен має право фотографувати гуцулів, які вже стали таким собі екзотичним брендом не тільки в Україні, оскільки це те, що можна успішно експортувати.

Якщо взяти Параджанова, то він вибрав універсальну тематику (любов у гуцульській парі), але через екзотику тутешнього колориту і тому, можливо, багато людей його слідами і захотіли популяризувати гуцулів.

Але це потрібно вміти і я сам не знаю, чи я це вмію, чи не вмію. Я роблю це по-своєму. Вважаю, що є різні способи показати гуцулів і я вибрав один спосіб – через історію, через сучасні фотографії.

Але я мушу визнати, вибрав цю тематику тому, що у мене тоді були обмежені знання про Україну. Тепер вже є бажання приділяти більше уваги іншим етнічним групам: лемкам чи бойкам. Навіть євреям з Галичини, бо тут у майже кожному містечку є руїни синагоги і люди не звертають на це уваги. В Дрогобичі – одна в руїні, а в іншій – зал для боксу, куди щодня ходять люди навіть не уявляючи, яке тут було життя.

А мене якраз дуже цікавлять ті місця, де колись панувало життя. Чи місто Детройт в США, чи Чорнобиль, який вже став брендом для фотографів з Заходу. Це сумно, але водночас і загадково – уявляти, яке ж там було життя. І таке ж саме з руїнами синагог.

Ти маєш рацію, гуцули – це екзотика, але я не хотів би обмежити погляд на Україну лише їх фотографіями. Паралельно я займаюсь іншими проектами, наприклад проектом "Українці", що нещодавно презентувався у Львові, а раніше в галереї Gilbert Dufois у Санліс, біля Парижу чи у Вроцлаві.

Що це за проект?

Проект називається "Українці між Сходом та Заходом". Я п’ять років активно працював для міжнародної преси і мені замовляли портрети, наприклад Юлії Тимошенко чи Пінчука, яких я водночас фотографував для того особистого проекту, щоб показати панораму українського суспільства.

Безперечно, що це дуже обмежений і суб’єктивний погляд, оскільки нереально показати повну картину суспільства. У той час я був під впливом німецького фотографа АвгустаЗандера (August Sander), який, фотографуючи Веймарську республіку, зробив гарну панораму тогочасного суспільства.

Так що, я тут нічого сам не придумав, у мене лише виникла ідея по-своєму показати українців, які, щоправда, у мене позують у самому центрі зображення. Вони усі в центрі, бо для мене це спосіб порушити елементарні закони фотографії, оскільки щоразу кажуть, що так неправильно, що не можна позувати у центрі.

Усі рівні щодо композиції, щоб скромно нагадати, що всі рівні принаймні щодо громадянства, щодо прав людей, хоча задній план тут якраз і нагадує, що вони не є рівними, що є дуже багато соціальних контрастів між персонажами, які там позують.

Моя мета у тому, щоб спонукати до мислення про молоду націю після двадцяти років Незалежності. Не всім подобаються ті портрети, бо, можливо, більше хотілось вишиванки з одного боку, чи більше шахтарів – з іншого. А я просто показав те, що зміг побачити в різних частинах України, від Червонограду до Краснодону.

Культура у Львові розвивається, але дуже часто тут відчувається безпідставний комплекс вищості у тому, що "от саме ми – культурний центр України". Ми забуваємо про такі міста як Харків, яке також сильно культурно розвивається. Я вже навіть не говорю про Київ. Є інші російськомовні міста, де люди почувають себе українцями. Можливо, це звучить наївно від мене, але я мав нагоду подорожувати та зустрічатись з рідними людьми і, як на мене, то якраз бракує того обміну чи діалогу між українцями зі Заходу та Сходу.

Там вважають, що тут бандерівці, нацисти, інтелектуали, а тут вважають, що там (це так карикатурно трохи) бандити і шахтарі. Я там познайомився з дуже цікавими співрозмовниками, які, можливо, ідеологічно відрізняються від націоналістів зі Заходу, але які там по-своєму беруть участь у розбудові країни.

Схоже на те, що діаспора (принаймні її старше покоління) продовжує перебувати у якомусь полоні ілюзій щодо України. Які у Тебе з ними стосунки, бо вони ж чекають від тебе усталеного образу України, а Ти даєш їм сучасний образ, який не всі зможуть сприйняти?

Вони мають обмежений та романтичний погляд на Україну і я не докоряю їм цим, бо й сам виріс в тому середовищі, бо це те, що нам розповідали дід та баба, а згодом і батьки. Вони самі не мали великих знань про реальності, бо по-перше,суспільство було закритим за радянських часів, а потім, на відміну від Ізраїлю, не було масового повернення сюди, щоб хоч трошки жити в країні.

Дуже сильно відрізняються менталітети, бо люди там виховані у літніх таборах СУМу чи Пласту, де переважно вивчають мову, танці та фольклор взагалі. Це добре, але вихід з цієї ситуації (щодо романтичних поглядів на Україну) у тому, щоб якомога частіше приїжджати сюди.

Тепер вже Україна більш доступніша і я маю надію, що ті стосунки між діаспорою та українцями будуть розвиватись. І вже потихеньку розвиваються. На минулорічному пластунському таборі у Львові було вже чимало діаспорян.

За тиждень важко ознайомитись з реальностями, і я не вимагаю, щоб у діаспорі вивчали, як правильно давати хабарі чи спілкуватися з офіціантим-хамами. Це негативи тих реальностей. Але, принаймні, коли приїжджають – і це вже непоганий крок до кращого знайомства з країною, її негативними та позитивними сторонами.

Дуже багато людей з діаспори вважають себе націоналістами, бандерівцями, мельниківцями і тому за останні 10-15 років (коли я ще жив у Парижі) там утворилась прірва між ними та тими українцями, які приїздять з України. Вони не пізнають Україну через нових емігрантів, які там хочуть перш за все вижити та шукати роботу. Це зовсім інші менталітети і тому закономірно стаються ідеологічні розбіжності між цими спільнотами.

Але не всі так не спілкуються з емігрантами, оскільки є багато людей, які запрошують у чудовий паризький хор нових емігрантів. Звичайно, що це скромно, але це вже спосіб асимілювати людей у культурне життя українців у Парижі. Хоч і обмежені, але моменти такого діалогу все ж існують.

Стосовно Твого переїзду. Для багатьох це щось дуже підозріле, оскільки тут півкраїни хоче виїхати, а тут Ти власною персоною. Ти тут надовго чи назавжди?

Спочатку я приїхав на семестр. Я вчився у Штатах і Ярослав Грицак, який був моїм професором, запросив мене сюди, щоб я викладав французьку мову в УКУ (Богословська академія на той час). Я викладав і фотографував місто. Згодом один мистецтвознавець у Києві запропонував мені зробити свою виставку у французькому інституті. Це було вперше, коли я виставляв свою роботу.

Апетит потрохи збільшувався – я хотів фотографувати ще й ще і згодом вже запрезентував цю виставку в Парижі у Galerie du Pont-Neuf, якою опікувалась асоціація дружини Жака Ширака, яка займалась країнам Центральної та Східної Європи.

І тоді я подумав, що оскільки вже вдруге на мої світлини звертають увагу, то, напевне, краще продовжувати фотографувати. А у Франції фотографувати вже важче, бо по-перше я тут показую, щось зовсім невідоме там і по-друге,у разі публікації там потрібні всілякі дозволи, щоб фотографувати людей. Тут, ще слава Богу, ще можна фотографувати більш-менш нормально.

На базарі там вже нереально фотографувати, так як ми це робили у Китаї. У Франції потрібно бігати за людьми, щоб вони підписали дозвіл, а вони не завжди це хочуть робити. Щоб фотографувати вночі Ейфелеву вежу – потрібно платити за авторські права компанії, що її освітлює Для того, що фотографувати зі штативом, потрібно отримати дозвіл від мерії Парижа. Це вже якийсь дурдом для фотографа.

Вже давно минули ті часи, коли Анрі Картьє-Брессон та Робер Дуано спокійно фотографували Париж. Тепер це робити все важче і важче.

І що роблять фотографи?

Не знаю. Можливо знімають тварин, плечі людей або людей, які дають дозвіл. Це просто важче, бо кожного разу треба за ними бігати. Навіть якщо власник приватизованого будинку впізнає його на фотографії, то іноді він може подати до суду.

Тобто, така ситуація у Франції – це одна з причин Твого переїзду?

Так. Одна з причин. Як історик і як фотограф я приїхав сюди, бо тут мені було надзвичайно цікаво. Потім посольство Франції запросило мене працювати тут керівником французького центру.

І я хотів тут залишитись. Спочатку було важко. Мама хвилювалась і думала, що я там буду робити в Україні. Коли почав працювати для міжнародної преси, то з’явились прибутки і так я зміг залишитись та бути свідком розбудови країни. Не завжди у кращому напрямку, але, принаймні, показати, як розвивається країна. А коли пережив Помаранчеву революцію, то у мене з’явилось багато надій і я вже хотів тут лишитись, щоб показати,що буде далі.

Незважаючи на те, що було після революції, це був надзвичайно інтенсивний та унікальний момент. Моя доля вже сильніше була пов’язана з цією країною, її людьми та особливо зі Львовом. І оскільки я познайомився з дружиною на Майдані, то це вже була вагома причина, щоб залишитись тут, оскільки вона львів’янка.

Також як фотографу і видавцю мені набагато цікавіше бути в Україні, ніж у Франції, бо тут багато чого ще лишилось, щоб показати. Мені подобається життя тут. Звичайно, що є багато недоліків, але хіба у Франції їх немає? В Україні часто мушу відповідати на запитання "чому ти тут залишився?" Є люди, які навіть питають, чи я не здурів, що покинув Францію?

Багато людей ідеалізують Францію і думають, що там все так добре, бо вони бачили телевізійні репортажі або читали Александра Дюма та Віктора Гюго.

Париж. Романтика. Любов. Круасани.

У діаспори є романтичний погляд на Україну і тут також є отой романтичний погляд на Францію. Я вважаю, що тут є перспективи і я маю надію брати участь у розвитку країни на своєму скромному рівні. Адже коли я показую свої українські роботи у різних європейських країнах, то сподіваюсь, що даю свій камінь на будівлю цієї країни.

Раніше ми розмовляли про Твоє вподобання французького хіп-хопу. Ти продовжує його й далі слухати чи перейшов на щось інше? Daft Punk тут точно знають, їх новий альбом вже всі скачали і переслухали. А є щось інше?

Мені подобається Daft Punk, але, якщо чесно, то я б сказав, що зупинився на тому, що звучало у 90-х роках, коли я жив у Франції. Я активно слідкував за французькими репом, а зараз, якщо й слідкую, то мені не подобається те, що роблять сучасні виконавці (у порівнянні з 90-ми).

Тоді найближчим для мене був MC Solaar, якого вважають поетом репу і у якого був дуже дотепний до нього підхід. Коли мені було двадцять років, то я слухав різний агресивний реп проти суспільства, проти міліціонерів, але зараз він мені набрид.

У Supreme NTM був трек "Police" і декілька кліпів з варіаціями від "Fuck The Police" до "Assassin de la police" чи "Nique la police".

Я ще повернусь до MC Solaar, а Supreme NTM – це моя перша любов щодо репу. Я виріс у багатокультурному кварталі Сена-Сен-Дені біля Парижу, звідки якраз і були NTM. Кожен департамент у Франції має порядковий номер і Сена-Сен-Дені він був 93, який і став брендом цього кварталу, де на той час було багато репових команд.

Я ріс у тому середовищі, багато моїх друзів-креолів з Гваделупи чи з Мартиніки слухали NTM і завдяки їм й я відкрив цю команду. Їх тексти важко назвати літературними у порівнянні з MC Solaar, але вони були цікавими та заангажованими. Вони хотіли не тільки палити машини і так далі (це вже згодом усе приїхало), а на той час – це були дотепні повідомлення для молоді через реп.

Тому замість того, щоб байдикувати, вони займалися репом і таким чином ще й вивчали французьку мову. Однак, їх лексичний запас був обмежений жаргоном, що раніше був набагато багатшим та більш колоритним, як на мене.

Якщо взяти початок XX століття, то у Франції були такі бандити, які билися вночі між собою і їх називали "апаші". Вони мали певний сленг і якщо дивитись старі фільми з Жаном Габеном, Ліно Вентурою чи Аленом Делоном, то ще можна почути ту досить специфічну, але дуже цікаву французьку мову.

З часом їх мова ставала біднішою, зараз відчувається сильний арабський вплив, але все ж у 90-х французький реп був досить цікавим. Він мав свій почерк, який почав приваблювати американських реперів і так у MC Solaar з’явився спільний трек "Le Bien Le Mal" з американським репером Guru.

Повертаючись до MC Solaar, то окрім того, що у нього були досить поетичні тексти, то він ще й був під впливом французьких співаків (він засемплював пісню Сержа Гінзбурга "Bonnie and Clyde"). І він вмів дуже вдало поєднувати африканські ритми, французьких співаків та американський джаз.

У мене є певна ностальгія коли я слухаю NTM, але тепер: ні вони, ні Solaar вже не такі молоді і я навіть не знаю, чи вони щось далі співають.

У MC Solaar останній альбом був у 2007 році. У Львові зараз пішла чергова хвиля репу і вони, звичайно, що орієнтуються на американський реп, а от, наприклад,у ТНМК раніше можна було помітити впливи французького репу, наприклад IAM.

Так, вони навіть одну пісню французькою заспівали. Можливо, що зараз і є якісь нові виконавці, але я за тим не особливо слідкую, а те, що чув мені не дуже сподобалось. Зараз просто стало дуже модно бути агресивним i комерційним водночас, але якихось меседжів за тим я сьогодні не бачу. Хоча, Public Enemy також були агресивними, але контекст відрізняється, то були початки репу, вони створювали щось нове на той час.

Вони більші соціальні.

Так, але й вони були дотепнішими, а тепер якесь усе однакове а-ля «набридло це суспільство». Може я вже говорю як старший, бо коли я слухав реп, то мій старший брат вважав мене дурнем. Раніше, принаймні, тексти були цікавішими, а ці нічого особливого не пропонують. У 90-х була певна елегантність, а тепер такого вже не бачу. Французам зараз важко створити щось своє.

Мені подобаються старі виконавці, Шарль Азнавур, наприклад. І таку французьку музику мені приємно слухати. Telephone – це був такий дуже відомий французький рок-гурт у 70-х-80-х, яких називали французькими Rolling Stones. А ще у 90-х мені імпонувала динаміка та фантазії мультикультурного гурту Mano Negra з їх харизматичним лідером Manu Chao.

Я намагався слухати сьогоденну українську музику, але й з нею мені також часто важко.

Чому?

Я дуже тішусь з того, що вони співають українською, але як на мене, ті постійні акордеони та труби справляють враження якоїсь весільності. Можливо, я недостатньо розбираюсь і тому я мушу ще слухати, але, наприклад, мені свого часу подобався Lюк, які справді пропонували щось своєрідне, як на мене.

Вони були одним з парадоксів української сцени, бо група з російськомовного середовища писала одні з найкращих україномовних текстів.

От власне. І це було дуже сильно. Вони ще співають?

Ні, вже розпались. Була ще 5’nizza.

Мені дуже подобалась 5'nizza з їх мелодійністю та впливами регі. Ще мені подобаються Брати Гадюкіни, які у свій час створили щось потужне і у яких, як на мене, немає в Україні еквіваленту щодо року. Схоже, що й в Україні зараз важко щось створити своєрідне.

Найцікавіше, що є зараз в Україні – це ДахаБраха.

Так, звичайно і ДахаБраха!

Вони пробились на Захід на відміну від Океану Ельзи.

Океан Ельзи молодці, що ще існують, я захоплений деякими їхніми старими піснями, такими як "Коко Шанель", "Друг", але вони вже нездатні запропонувати щось нове.

Щодо саунду, то Океан Ельзи – це якийсь недобрит-поп, а ДахаБраха робить набагато цікавіші речі – вони мішають українську автентику з мінімалізмомта пост-панком. Вони пробились на той ринок, а росіяни, якби могли, то взагалі забрали б їх собі. А з Океаном Ельзи такого немає. Всі розуміють усю обмеженість їхнього саунду: то там запозичення, то там ледве не плагіат.

Я слухав якось одну пісню Океану Ельзи і там на початку були впливи французького гурту Air, який мені теж подобається. ДахаБраха молодці, вони влучно осучаснюють українські традиції та експортуються і от нещодавно виступали у Франції. А що Мертвий півень?

Там дуже весела історія зі зміною складу.

Вони колись виступали у Франції і ми з приятелькою Оксаною Мельничук із київської студії звукозапису Lavina Music хотіли комерціалізувати там збірку українського року, або як у діаспорі кажуть – в’язанку. Я телефонував на потужну радіостанцію Oui-fm, але там сказали, що та збірка звучить як американський рок, але українською.

Сайт Кирила Горішного

Сайт видавництва Леополь

фото: Кирила Горішного; фото Чукутихи  – gig.if.ua