Турхан Хатідже. Українка на чолі Османської імперії

Цього літа в Стамбулі я шукала одну з визначних пам’яток ісламської архітектури – Нову мечеть (Yeni Cami), щоб подивитися на найбільшу культову споруду, збудовану українкою.

Фундаторкою та основним управителем побудови Yeni Cami була українка Турхан (Надія) Хатідже, глава Османської імперії з 1648 року. Шукаючи інформацію про неї, я натрапила на сайт жінок-мусульманок, де наведені історії життя жінок, якими може пишатись іслам.

Пам'ятаючи про українські стереотипи, я шукаю біографію Турхан в розділах про культурних, громадських та духовних лідерів. Немає. Серед політичних також немає. Тут я усвідомила, що біографію Turhan Sultan потрібно шукати у розділі "Глави держав".

Якщо б мене спитали, чи українка колись очолювала державу, я би подумала про Анну Ярославну (яка в 11 столітті себе такою не вважала і нічим не керувала, а після смерті чоловіка її видали за його васала, який не міг би претендувати на трон). Інших версій просто немає (агресивні наложниці – все одно не королеви).

На жаль, я не розмовляю турецькою, а туристичної інформації про Турхан немає. Біля входу до Yeni Cami я питаю про неї у прислужників. Намагаюся пояснити, що я шукаю її усипальницю. Турки показують мені, що це неможливо (як виявилося, маленька мечеть, де вона похована, була на реставрації).

Раптом моєму співрозмовнику приходить вражаюча думка:

Украін?

Украін – погодилася я.

Це викликало в моїх співрозмовників бурю емоцій. До них доєдналося ще кілька чоловіків і всі вони щось захоплено мені пояснювали. Принесли брошуру про Yeni Cami, бурхливо жестикулюючи, пояснювали, що оцю частину, де могила Турхан, sorry, restore. І тут хтось із них згадав ключове слово, яке пояснювало їх ажіотаж.

One. You one Ukrain Turhan ask.

Як виявилося, мало хто з гідів Стамбулу знає, що Турхан українка. Більшість з них думає, що грекиня, а Роксолана – це росіянка.

Турхан завжди називала себе Ruthena. Її було захоплено в ясир десь у 12-13 років та подаровано тодішній валіде – Кьосем Сутан, яка збирала наложниць для свого примхливого і розпусного сина Ібрагіма на прізвисько Безумний. 2 січня 1642 р., ймовірно, що у віці 15-16 років, Турхан народила сина Мехмета і стала kadin – королівською жінкою (щось на зразок дружини).

За наступні 14 місяців дві інші наложниці народять майбутніх султанів Сулеймана ІІ та Ахмета ІІ, яких Турхан заборонить синові убивати, адже вони його брати.

Тим часом Ібрагім за допомогою сутенерів розшукував собі нових наложниць і вигадував нові цікаві розваги. У спогадах тогочасних мандрівників збереглася історія про те, як Ібрагім, ганяючи в саду за дівчатами, раптом звернув увагу на дику теличку, а саме на її статеві органи, які так вразили молодого султана, що він наказав зробити золоті їх копії та розіслати по всій імперії, щоб йому знайшли дівчину, яка мала б точно такі ж.

Втілення його мрії була вірменкою з походження, важило 150 кг і тому Ібрагім лагідно називав її Кусень Цукру. Такий чудовий султан, що витрачав останні гроші зі скарбниці і залишки розуму на нові еротичні фантазії, набрид яничарам, і вони підняли повстання.

8 серпня 1648 р. яничари скинули Ібрагіма, кохана мамця відправила євнухів його придушити і так султаном став його старший син Мехмет IV, а Турхан мала би стати валіде. Однак, посилаючись на свою молодість та недосвідченість, поступилася свекрусі, яка була регентшею уже двічі.

Через деякий час Кьосем перестала влаштовувати яничар і назрів новий переворот: за допомогою чорних євнухів 2 червня 1651 р. Кьосем було задушено, а Турхан стала Валіде Султан.

За період влади цих жінок змінилося 14 візирів. Імперія не мала коштів для утримання війська. Турхан намагалася знайти вихід, однак зрозуміла, що не зможе вивести імперію з кризового стану. 1656 р. яничари підняли чергове повстання, цього разу повісивши 30 урядовців перед входом до головної мечеті.

Після цього діяння вони організували перший страйк в історії Оттоманської імперії: мешканці Стамбулу закрили свої крамниці та не вийшли торгувати на базари. Страйк тривав аж до призначення нового візира, який отримав властиво султанські повноваження.

Кьопрюлю Мехмет-паша наказав повісити 3000 яничар, після чого страйк було завершено і запанували мир та злагода. Яничари, та й уся імперія, напевно, одразу побачили переваги жіночого правління, адже управлінське кредо Кьопрюлю, яке він висловив перед смертю Мехмету IV, було таким: "Ніколи не прислуховуйся до поради жінки, ніколи не дозволяй своїм підлеглим стати надто багатими, тримай казну повною, сам завжди тримайся в сідлі, а армію завжди тримай в поході".

Наступником Кьопрюлю Мехмета був його син Фазіль Ахмет-паша. Під час їх правління Турхан Султан присвячувала себе благодійності та будівельним проектам. Вона збудувала декілька фортець та завершила побудову Нової мечеті, розпочату 1597 року Сафійє Султан.

Сафійє була венеційкою і тому Нова мечеть має незвичну форму вікон, що нагадують архітектуру Венеції. Можливо, не випадково кахлі, якими викладено стіни двору мечеті, мають не традиційний синій, білий та зелений узор, а переплетення червоного на білому тлі, подібні до українських вишивок, – це закодоване нагадування про рідну землю Надії-Турхан.

Принаймні романтичний Загребельний міг би так вважати, якби постать Турхан його цікавила. На думку французького мандрівника Грело (відвідав Стамбул приблизно 1680 р.), Турхан Султан була однією з найвеличніших жінок, які коли-небудь входили до султанського палацу і перлина Оттоманської архітектури Yeni Camii гідно увінчує її пам'ять. Пам’ять турецького народу.

Цікаво, що саме до Мехмета IV звертався гетьман Дорошенко з проханням про допомогу в боротьбі за незалежність. Султан написав з того приводу польському послові, що "козаки – свобідний народ, підкорений Польщею".

Польща не відреагувала, і Мехмет IV розпочав військові дії, що увінчалися мирним договором у Бучачі, за яким король Польщі віддав туркам Поділля – імовірно, рідні землі Турхан. Чи це було важливо Мехметові? Чи знав Дорошенко, що звертається до султана – напівукраїнця? Можливо, турецькі вчені знають відповідь.

Подібно до забутої нами Турхан Хатідже, сотні тисяч інших українок століттями розвивають чужий бізнес, ростять чужих дітей, будують чужі святині, волею-неволею зникаючи з числа українців у чужих краях. Деякі вибиваються наверх завдяки родинним зв’язкам чи умінню адаптуватися.

Їх одиниці порівняно з загальною масою. Ми бачимо заслуги своїх лише тоді, коли нам на них вкажуть чужі – ті, яким тепер належить колишній наш потенціал. І цим фактом втрати ми пишаємося. Це наша національна гордість.

Стрункі й високоосвічені ряди українських нянь, прибиральниць, дружин, робітниць, що згоджуються на те, на що не підуть жительки інших земель, – це жінки від 20 до 50, ті жінки, які мали б виховувати наступне покоління, причому жінки сміливі, витривалі, сильні, підприємливі.

Протягом багатьох століть українки слугують обмінною монетою на життєві блага для їх чоловіків та дітей – і в цій середньовічній позиції немає нічого соціально згубного, адже усе добровільно.

Окрім того, що зв'язок матері та дитини відображає зв'язок громади і громадянина. Принцип "Беріть собі дівчину в обмін на пироги" руйнує суть елементарної людської гідності – права не бути річчю.

Історія забуття Турхан Хатідже – доброї матері та мудрого керівника, що досягла свого становища завдяки силі характеру, поміркованості та вмінню оцінити ситуацію – свідчить про те, що сценарій жіночого життя, а значить, і сценарій життя держави, бачиться нам цінним лише у версії Роксолани – через дуже бажаний приватний альянс.

Через історію успіху одиниць, якою прикриваємо мало презентабельну історію забутих мас.

Історичні праці, на основі яких відтворено життя Турхан, переважно не згадують її національності.

Джерела:

Patrick Balfour The Ottoman Centuries: The Rise and Fall of the Turkish Empire.

J. Freely. Istanbul. The Imperial City.

фото: Yeni Cami: manzara.gen.tr