Мар'яна Садовська: Ми переможемо

Мар'яна Садовська: Ми переможемо

Оля Вишня,  11 грудня 2013

Співачка та акторка Мар'яна Садовська привезла до Львова нову музичну програму Cut the cord, яку представила на фестивалі JazzBez. 

Перед тим Садовська також виступила з концертом у Києві, а також взяла участь у акціях протесту на Майдані Незалежності. Артистка також є організатором євромайдану у Кьольні.

Про актуальність її музичного проекту, про особливості творчого процесу, а також громадську позиці та євромайдани – в розмові з Мар'яною Садовською.

Мар'яно, розкажіть про євромайдани в Німеччині, як все там відбувається? 

Коли Азаров зупинив процес  євроінтеграції, я перебувала в Італії, де викладала спів. Я захотіла відразу їхати на Київ, але чоловік переконав повернутись додому, заспокоїтись і вже тоді вирішувати.

Я повернулась до Кьольна і взялась за фейсбук, в інтернеті почала шукати, що, де відбувається. Дізналась, що у Франкфурті збирається майдан, в Берліні. Але Берлін задалеко, ми б не встигли, то в результаті поїхали до Брюсселю.  

І важливо, що ці люди зібрались там, це не були тисячі, не було преси, але була енергія тих кількасот людей. Повертаючись з Брюсселю, я вирішила робити євромайдан у Кьольні.

Я почала надсилати мейли, дзвонити друзям і знайомим, потім до мене подзвонили з Берліна і повідомили, що там створюється загальнонімецький страйковий комітет .

У Кьольні була перша акція, було понад 100 людей з дітками. Було багато людей з інших міст, приїхали студенти, грузини, які вчаться у Німеччині, це було дуже приємно.

Зараз написали лист до Меркель і до Вестервелле. Я також вважаю, що євромайдани мають бути у різних містах, не тільки у Берліні.

Також німецькі євромайдани виходять на зв'язок з Євромайданами в світі.

Дуже багато німців висловили підтримку, але не могли вийти. Були німці, якими ми одружені, були наші німецькі друзі. У Кьольні є православна і греко-католицька церква. У православній церкві диякон – німець.

Він на фейсбуці у перший день писав – «Я думав, що ви знову будете чекати і будете пасивними. Зараз ніяк не можна бути пасивними».

Ви також взяли участь і у києвському євромайдані.

Я була у Києві тоді, коли на Банковій почались провокації. Маю знайомих близьких, які там були і втікали, були травмовані.

Друзі кажуть, що було більше людей, ніж під час Помаранчевої революції. Тобто ніяка зневіра за ті 9 років нас не перемогла. Навпаки, Помаранчева революція дала сплеск енергії.

А вже як люди організовуються, це несамовито. Важливо, щоб політики не гаяли часу, розмовляли з міліцією і не тільки. Але я дилетант в політиці, я можу робити те, що можу – ходити на майдан, приносити їжу.

І яким буде результат, вистачить сил, на Вашу думку?

Ця молодь зможе, у них є мрія і цю мрію не зламати, не розтрощити. Ми переможемо, ми вже перемогли.

Так сталося, що презентація Вашої нової програми співпала з такою складною політичною ситуацією, на скільки цей проект виявився актуальним? 

Я не вибираю пісні, пісні вибирають мене. Я можу потім хіба дивуватися на скільки вони актуальні до обставин.

Я не знаю чи це інтуїція, чи це доля. Якщо ти дослухаєшся, якщо ти оберігаєш джерело цієї сили, від самої себе, від внутрішніх проблем, від побутових проблем, від комерціалізації світу, то тоді стається так, як стається, пісні приходять вчасно. Я не планувала цей проект під щось.

Це пісні, які я навчилась під час роботи над виставою Лісова пісня, яку у Театрі Леся Курбаса показують.

Починався цей проект з колективом Божичі і Кросна. Це був свого роду обмін. А моряцьку пісню від гурту Ойра навчилась.

У цьому проекті я не йду за тим, щоб відтворити давню пісню. Це шукання сенсу, чому ця пісня вимагає від мене бути заспіваною, що в ній таке?

Я коли вдома сама співаю, то я дуже багато плачу. Я думаю, чому я плачу, хочеться знайти те, що в тих піснях зачіпає, що звучить сьогодні.

Ці пісні – це архетипи, це символіка, це формули, метафори, одні відходять, а інші залишаються і починають по-новому звучати.

Цього разу Ви співпрацювали з німецьким музикантом та композитором Крістіаном Томе, розкажіть про цей творчий тандем.

Я маю велике везіння на чудових музикантів. І з Крістіаном Томе майже випадково відбулася наша зустріч. Я шукала вчителя для свого сина, він захотів навчитися грати на ударних.

Через знайомих я дізналася про Крістіана, це чудовий педагог і так почалися наші перші розмови. Я почала працювати з цим музикантом 1,5 року тому.

Мене не цікавлять музиканти, які будуть мені підігрувати, мені цікавий діалог. Я приходжу до Крістіана і розповідаю йому про пісні, про контекст, про перші мої відчуття, перші спроби.

Крістіан є композитором і у цьому проекті важко визначити, хто більше скомпонував, у якому творі.

Він постійно приносить свої музичні пропозиції,  моя перша реакція часом є негативна.

А потім я притираюсь і розумію, що він своїм ритмом влучив в десятку. Цікаво, такий творчий пошук відкриває речі, які б не вигадав.

Ви часто говорите, що в процесі творення програми вас надихають книги, тексти. Цього разу ви про Андруховича згадували.

Коли відбувався чемпіонат Євро-2012, то Німеччина заговорила про Україну, було багато інформації. Тоді з’явився і текст Андруховича – «Мене болить за мою країну».

Це текст такої інтенсивності і правди, що я відразу знала, що останній абзац я використаю і буду співати.

Література, театр – це наші джерела. Як можна творити музику, не читаючи?

Моя вчителька музики говорила, що музикант – це не той, хто відтворює музику, а той, хто думає.

Ми ж не декорації, не додаток до гарного життя. Валентин Сільвестров написав – «Наше завдання – тривожити».

А чи достатньо в Україні музики, яка заставляє думати?

Є, але недостатньо, недостатньо театру, який заставляє задуматись. Важливо, що тут відбувається фестиваль Драма.ua. Чим більше буде таких, тим краще.

Це завжди вибір, яким шляхом ти йдеш, чи шляхом швидкого заробляння грошей і підстроювання під смаки мас, чи залишаєшся вірним собі, своєму талантові. Як Леся Українка писала – «життям своїм до себе дорівнятись».

Ви цього року отримали престижну музичну нагороду RUTH, яка відзнака для вас є найважливішою?

Мені цього разу в готелі у Києві передали листівку від товариства незрячих і це для мене більша нагорода, ніж навіть ця найпрестижніша премія Німеччини.

Для цих людей я не маю права зійти з тої дороги. І коли мені цю нагороду вручали, то сказала, що це є підтвердження правильної дороги.

Чи продовжуєте співпрацю з українськими театрами? 

Я продовжую працювати з Театром ім. Л. Курбаса, Григорій Гладій почав розмову про спільну роботу в Театром Франка.

Хто запрошує, з тим продовжую працювати. Андрій Приходько має ідею наступної вистави.

Зараз готую з Наталкою Сняданко проект. Її книга Фрау Мюллер не налаштована платити більше, це як в десятку, потрапляння в серце і Наталка пропонує зробити спільні вечори – вона читає, я співаю.

Планую представити проект, спільний з акторками Театру Л. Курбаса. Ми влітку співали весілля моєму братові, ми багато працювали над цим і це цікавий матеріал, хотілося його представити і як окремий мистецький проект.

І тут мені моя агентка каже про проект Берлінської філармонії, в якому візьме участь Сєрґєй Старостін, який представлятиме Росію, а я буду представляти Україну. Напевно у межа цього пректу вдасться запрезентувати і нашу роботу з Наталкою Рибкою-Пархомик та Марічкою Копитчак, акторками Театру ім. Л. Курбаса.

Ви не вперше виступаєте на фестивалі JazzBez, в чому його особливість для вас? Чому вам так подобається тут виступати? 

Є фестивалі мейнстрімові і добре, що вони є, хай приїжджають сюди відомі зірки. Це має бути. А Дзиґа тішить тим, що розвивається і привозить таке мистецтво, яке ніде не почуєш, яке тривожить, нове, експериментальне.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Новини партнерів: