Піротехніка львівської кобіти

У перші тижні Ємайдану таким гальмом для євросоюзних устремлінь країни був мер Львова Андрій Садовий зі своїм безпардонним піаром та неприхованими симпатіями до Володі Путіна.

Позавчора, лише на мить, цю естафету з рук диверсанта Садового прийняло ГУ ДСНС України в Львівській області зі своїм брифінгом з безпеки піротехнічних засобів напередодні святкування усім світовим пролетаріатом новорічного народження маленького Ісусика.

На даному заході львівськими рятувальниками були продемонстровані абсолютно незахідні цінності.

Ці суворі люди, закуті у непробійні шкірянки, дозволили собі на своїй території продемонструвати кричущий, майже ґвалтовий факт на пробі, що виявився проваленою пробою на готовність місцевих українців до адаптації європейських цінностей у власні тіла, душу та розум.

Після декількох веселих демонстрацій піротехнічної небезпеки в руках місцевих аборигенів (а саме, відпіротехнення йолки), місцеві рятувальники вирішили нарешті показати роз'ятреним журналістам десерт своєї святкової програми.

Десертом рятувальників виявився манекен рудої кобіти, що увесь цей час простояв неподалік місця вибухових подій.



Руда перука, синя куртка. Нашвидкуруч зібрана з підручних засобів спідниця міцно заскотчена та перемотана. Рукавичка на правій руці. І елегантно нахилена голівка у передчутті усієї магії людської комунікації.



Поки у рятівники готують вибухати цю руду кобіту, то у пам'яті зринають усі юнацькі спогади про естетику кліпів Белінди Карлайл.



Зринають, щоб відразу впасти у інквізиційні приклади полювання на відьом з-за допомогою священного вогню. Рудий колір поміж усіх тодішніх торквемад вважався найбільш підозрілим кольором, кольором пекельного вогню та диявольською спокуси.

Тому й зовсім недивно, що у такому побожному Львові й досі можуть вигулькувати такі лукаві елементи християнського мракобісся, що вже давно не є характерними для просвітленої у цих питаннях Європи.

Цікаво, що неподалік такого жорстокого та сексистського поводження з жіночим манекеном досить безпечно голубіла на зустріч відкритому небу скульптурка Діви Марії, якій тричі у день приносять свої отченаші львівські рятувальники.

Богородиця переважно знаходиться поза зоною потаємних бажань місцевих чоловіків і тому у пекельному вогні маскулінної недовіри до вертлявої жіночої конституції мають горіти більш привабливі персонажі.

Схоже, що усі романтичні слова Василя Зінкевича про те, що у древньому Львові пані всі гонорові є банальною заманухою патріархального маховика для подальшої і важкої жіночої долі.

У цьому пацанячому світі не можна бути занадто красивою. Навіть у жіночому варіанті цієї аксіоми попереджається про недовіру до вродливих чоловіків, оскільки їх любов, як і уся жіноча природа, є непостійною та легковажною.

Тому цілком закономірно, що у демонстрації такої дискримінації, у цьому неприхованому сексизмі, у цій експлуатації привабливого тіла заради неустанних чоловічних бажань, анонімна рятувальницька рука піднімається не на якусь крокодилицю, цю посестру вульгарного смаку, а на руденьку чіку, на яку стопудово міг би запасти один з героїв Чарльза Буковські.

І як фінал маємо ось це відео, вибух та закадровий сміх присутніх журналістів.



Але Бог з тими тестостеронними чоловіками, усі вони зроблені пальцями з однієї глини.



Але де ж ці, де ж ці, де ж ці, де ж ці активістки різних жіночих рухів та фрикцій? Де усі ці берегині гендерної рівності?

Де усі ці ромашки з фейсбукової групи "Нас не питали!"? Чому минуло вже два дні, а у фейсбуці ще не створені групи "Нас підпалили!" чи "Нас вибухнули!"?

Чому мовчить львівський Ємайдан, що так спрагло прагне напитись європейських цінностей? Де та Феміністична Офензива, що так голосно протистоїть чоловічому шовінізмові?

Де бікси з фотографічної групи Фемен? Чому вони у Львові ще досі не спиляли якогось жертовного хреста?

Де усі ці грантові філоложки та філологині, ці млосні оборонки потаємного внутрішнього єства та окремішнього місця для своєї інакшості?

Прихильникам сексуально-ліберального фемінізму важко зрозуміти та чути таке характерне і замовчане мовчання цих кобітячих солідарностей.

Однак, оскільки усі ми живемо у цивілізованій країні, то на життя має право й інший варіант такого перебігу подій, більш оптимістичний.

У цьому варіанті чудові львівські рятівники ловлять увесь кайф від смакування прекрасного та вміло працюють на контрастах.

Акуратна спідничка та припасованість кольору куртки до кольору волосся – це, звичайно і лише голосний заклик до невтомного оберігання жінок від усіх природніх і неприродніх негараздів на слова та музику Юри Антонова.

І тому, на такій оптимістичній ноті звучить не Юрій Антонов, а безсмертний хіт The Chi-Lites "Oh Girl".