Відкрита група. Мистецьке відкриття

Міжнародне журі оцінило їхній проект Ars longa vita brevis.

З першого разу їм вдалося обійти уже знаних і розкручених художників.

Київські критики навіть на них не ставили, у матеріалах про цьогорічну Премію тільки згадки про них як про учасників, а часом і скептичні думки про їхній проект як щось, що важко назвати мистецтвом.

Якщо про формальності, то Відкрита група – це п’ятеро постійних учасників: Павло Ковач, Юрій Білей, Антон Варга, Стас Туріна, Євген Самборський.

Вони всі з різних міст, зустрілися у Львові, де навчалися в Академії мистецтв.

До Відкритої групи на час того чи іншого проекту вступають також й інші художники і не тільки зі Львова, а й інших міст. Все ж таки група відкрита.

Ідея створення групи виникла, коли хлопці перебували на стипендії Gaude Polonia у Польщі.

А представили перший спільний проект під час минулого Тижня актуального мистецтва, у 2012 році.

На площі Арсенальній вони відкрили Відкриту галерею. З того часу Відкрита група представила чимало мистецьких проктів як у Львові, так і в інших містах і місцях, як от у лісі біля українсько-польського кордону, на фестивалі Форт.Місія.

Останній їхній проект триває й досі. Протягом двох місяців художники ходять з камерами, які транслюють все, що вони бачать в прямому ефірі у PinchukArtCentre.

Щодня вони готують відео-архів і виставляють на наступний день у спеціальні рамки.

Про роботу, яка принесла художникам перемогу говоримо не лише з учасниками Відкритої групи, а й з куратором Культурно-мистецького центру Дзиґа Влодком Кауфманом та істориком мистецтва Богданом Шумиловичом.

Ви очікували на перемогу? Чому все ж таки вас відзначили?

Юрко Білей: Напевно тому, що журі було європейським, українці б нас не оцінили.

Дехто говорить, що саме через вашу прихильність до європейських мистецьких тенденцій?

Юрко Білей: В якійсь мірі це так. Балашова писала, що це все несвідомий проект, ми самі не знаємо куди він нас заведе, що це повна відкритість і свобода.

А що для вас свобода?

Павло Ковач: Кожен знаходить свою свободу відносно своєї клітки. Що таке свобода – у кожного своє розуміння.

Якщо про форми говорити, то це, здається, ваш перший медійний проект? 

Юрко Білей: Для нас інструментарій це просто спосіб.

Павло Ковач: У тому й суть нашої групи, ми відкритті до всього, до способів вираження також.

Юрко Білей: Якщо нам завтра захочеться малювати живопис всім разом, то ми будемо це робити.

Павло Ковач: Якщо ми колись користувались матеріальними засобами, щоб окреслити простір, то тепер у нас суто погляд.

Ми стараємось іронічно зафіксувати цю мить. Хоча всього ми не можемо зафіксувати, наприклад, порив вітру.

Юрко Білей: Це проект, після якого не лишається матеріального сліду. У більшості наших проектів ми не робимо об’єктів, які залишаються.

Наші всі інсталяції, галереї – це просто жест, як прийшли так і зникли. Це швидше події. А у цьому проекті щодня щось з’являється і зникає.

На скільки технічно складний цей проект?

Юрко Білей: Розробка он-лайн проектів – це ще ноу-хау у нас і це багато коштів потребує.

Ми коли розробляли цей проект, то думали, що це легко, у всіх є інтернет і можливість трансляції реальна, а коли взялись за це, то з’ясувалось, що з цим проблеми великі.

Павло Ковач: Нам і онлайн потрібен і запис. Окремо – це легко зробити, а от разом складніше.

Як щодо наповнення цього проекту, як плануєте хід зйомок?

Стас Туріна: Це, у певній мірі, наївний проект. Ми щось знімаємо постійно. Але хто буде довго дивитись, те, що ми постійно знімаємо? Нехай якийсь фанат півгодини подивиться.

Але чи щось зрозуміє за ті півгодини? Це є жест, що ви можете подивитись чим ми живемо.

Це також очевидні речі, які на поверхні і мені дивно, чому вони досі не зроблені.

Євген Самборський: Те, що ми робимо – це мали б проводити в університеті, як на мене. Давати людям можливість знімати простір, в якому перебувають.

Юрко Білей:  Ми займаємось практикою. Я не бачу сенсу створювати якісь речі, які залишаються.

Нащо творити декоративну штучку? Так, я люблю гарний посуд, але я це не хочу робити.

Мені подобається, що ми творимо речі, які не залишаються. Немає тої матеріальності. Це так як люди – з’явились і померли.

Ви стали учасниками Євромайдану, як там відбувались зйомки, чи старались на чомусь акцентувати? 

Павло Ковач: Зрозуміло, чому активні Кадан, РЕП – це їхнє поле. Як нам на це реагувати?

Я собі багато питань про це задавав, але не реагувати на це не можна. Третина сюжетів, які ми знімали в Києві, були пов’язані з Майданом. 

Юрко Білей: Мене не було тоді, я був в Ізраїлі, на фестивалі перформансу ZAZ, але щодня ми переписувались, я перечитував тексти, які ми готуємо до кожного дня. Я за всім слідкував через інтернет.

Якщо люди перебувають в тій ситуації, то вона їм диктує, що робити. Мій перформанс на фестивалі також був створений під впливом політичних подій в Україні.

Стас Туріна: Перший день ми знімали просто вогонь, як люди гріються. Сходи в КМДА, знімали приватний простір, барикаду.

Але крім цього в Києві знімали речі, які взагалі не мали відношення до Майдану.

Були такі дні, що ми запрошували інших художників, з ними гуляли, пропонували їм окреслити зйомки на день. Ми йшли знімати ті речі, які нам називали.

Юрко Білей: Коли ми залучаємо якусь людину до проекту, то ставимо ставку на неї, на комунікацію.

Стас Туріна: І в цьому проекті все дуже гармонічно виходить, люди в’їжджають в проект. Не було такого, що нам не сподобалось і що ми не хотіли знімати.

Павло Ковач: І в цьому є цікавість проекту, ти до кінця не знаєш, все відбувається тут і зараз. За півгодини до кінця щось вирішуємо знімати.

Стас Туріна: Я спочатку думав, що ми абсолютно інші речі будемо знімати. Все зовсім по-іншому має бути.

Юрко Білей: Це як у перформансі, коли він тебе веде. У нас навіть є пуста рамка, це робота з Ладою Наконечною.

Вона спитала чи може бути одна пуста рамка. При цьому, проект залишається цілісним, є конструкція, форма, яку ми наповнюємо.

Розкажіть про повалення пам'ятника Леніну

Стас Туріна: Це була одна з найпрекрасніших речей. Ми пили пиво у центрі Києва, почули, що повалили Леніна, не повірили відразу, а потім всі навколо почали про це говорити. І ми пішли знімати.

Вранці переглядали відео і це були прекрасні кадри – вся ця ейфорія, всі сигналять, це було величезне свято.

Окрім проектів, ви ще встигаєте координувати дві галереї у Львові – Detynpula, Єфремова, 26. Яка їхня роль у вашій діяльності, це теж частина концепції?

Павло Ковач: Це просто галереї.

Юрко Білей: Detynpula була раніше, ніж Відкрита група і багато чого визначила. Ці дві галереї багато дають і є досить вагомими для нас.

Які ще події були визначальними для формуваня вашого середовища?

Юрко Білей:  До Тижня актуального мистецтва ми не знали, що таке актуальне мистецтво.

Перформанс перший я зробив на Школі перформансу у 2011 році. Не було б Дзиґи, не було б нас, не було б галерей Detynpula і Єфремова, 26.

Які свої рамки вдалося подолати у межах цього проекту?

Юрко Білей: Я знаю, що Женя подолав одну свою рамку – він зайшов у Дніпро разом з нами.

Євген Самборський: Я б не зайшов так просто, а тут треба було це зробити.

Павло Ковач: Кожен пішов на свої поступки у межах цього проекту, але я ні краплі не жалію відносно того.

Стас Туріна: А я нічого не подолав у собі. Мене як цікавили інші речі, так і цікавлять. Просто для мене це цікаво, ходять четверо людей і знімають.

Ми не працюємо над тим, що ту конструкцію зламати, а зробити цікавою. Вижати все, що ми можемо.

Богдан Шумилович, історик мистецтва, координатор клубу ТАМ вважає, що Відкрита група пропонує якісне мистецтво і за нею перспективи, але наразі, вони в Україні мало кому зрозумілі:

"Мені здається, що в українському мистецтві, особливо на рівні Києва відбувається сприйняття соціально-критичної штуки як актуальної штуки.

Штука, яка має реагувати на соціальні обставини нашого існування, намагатися інтегруватися в це поле.

По-різному це виходить, але коли говорять з позиції Києва, то завжди вони згадують цих художників.

Їхнє мистецтво актуальне, бо пов’язане з тими тенденціями і політикою, яка відбувається в Україні.

Як приклад, проект Монумент, який презентували цього року на Венеційському бієнале – це свого роду коментарі до того, що відбувається в Україні.

Те, що робить Відкрита група, радше стосується універсалій, які характерні для штуки європейської чи американської.

Про роль художника і його місце, простір, де твориться штука і дискурс навколо цих тем.

Тут вони виходять за межі нашого українського локального і, можливо, через це медіа їх недобачають і недооцінюють.

Вони сфокусовані на тому, що відбувається у нас і не дуже готові реагувати, якщо щось в українській штуці виходить на мета рівень, виходить за межі локального.

На цьому тлі хлопці виділились. Тут вони поженили купу рефлексій – ідеї мистецтва як дієвості, протяжності, як практики соціальноїі приватної.

У цьому плані хлопці молодці, бо вийшли на рівень мета рефлексій. Я очікую, що воно виграють ще щось і підуть по міжнародних майданчиках".

Натомість художник і координатор Тижня актуального мистецтва, фестивалю Дні мистецтва перформанс та куратор галереї Дзига Влодко Кауфман говорить про силу цих учасників Відкритої групи не у їхній груповій, а самостійній діяльності. 

"Вони по одинці до нас прийшли і були нам дуже цікаві. Ми почали співпрацювати. Потім вони стали учнями Школи перформансу, а далі потрапили на стипендію Gaude Polonia, на навчання до Януша Балдиги.

Потім у них з’явилась галерея-квартирник Detynpula. Вони різко вистрілили як цікаві перформери. 

Вони дуже активні і дуже цікаві, особливо кожен по собі. Мені взагалі здається, що як група вони довго не проіснують. Кожна постать у цій групі – дуже потужна особистість.

Думаю, Відкрита група як проект може існувати, а як група вони довго не потягнуть.

У них багато потенціалу і енергії, щоб працювати з галерями Детинпула, Єфремова, 26, з проектом 365 градусів" – говорить Влодко Кауфман.