Дмитро Циганенко: Не кожна клініка в Німеччині візьме на себе тяганину з українцем

Німеччина завжди була однією з найпривабливіших країн для тих українських лікарів, що хотіли спробувати щастя за кордоном.

Однак в 2012 році умови визнання дипломів іноземців в Німеччині спростились – і кількість українських медиків в Німеччині постійно зростає.

Дмитро Циганенко живе у Німеччині вже два роки, працює тут кардіологом.

Що спонукало його вибрати саме Німеччину для професійної еміграції, з якими трудонощами довелося зіткнутись після приїзду в цю країну та чи думає він про повернення додому – він розповів в інтерв'ю Варіантам.

Після закінчення ВНЗ у Києві мені було досить важко знайти своє місце в медицині в Україні. Це було практично неможливо, тому я вирішив спробувати щастя в Німеччині. Адже Німеччина на той момент, як і зараз, має потребу у лікарях, то я подумав – "А чому б і ні?".

Працювати в Україні лікарем і при цьому добре заробляти достатньо проблематично. Потрібно було підробляти, часто навіть на не пов'язаних з медициною роботах. Тоді як я мріяв бути лікарем все життя і хотів займатись саме цим.

В Україні йдеш на один підробіток, і він тобі реально нічого не приносить. Ти змінюєш роботу, шукаєш якийсь інший підробіток – навантаження будь здоров, а сухий залишок – мізерний.

Якось я так сидів, думав, а потім вирішив – ну скільки воно так триватиме? Який в результаті буде результат цього? І тоді зрозумів – що все, треба щось міняти.

Перший рік було достатньо важко. Півроку у мене тривала практика. Зрозуміло – жодних доступів до хворих, чи чогось там ще. Тобто спочатку себе слід довести до якогось рівня, а потім ти можеш починати що-небудь робити сам.

Список вимог до диплому медика для іноземця в Німеччині може варіюватись залежно від федеральної землі. Я знаю до прикладу, що зараз до нас приїхали нові колеги із Сербії. І їх навіть змусили ще перездавати німецьку мову.

Якщо раніше достатньо було рівня В2, то тепер їх попросили здати С1. Плюс до того, вони мають Berufserlaubnis – дозвіл на роботу. Тобто ці півроку вони можуть працювати, але лише під наглядом. І після закінчення цього вони повинні здавати іспит.

Цей іспит нагадує випускний іспит в університеті. Він триває дві години і складається з трьох предметів – хірургія, внутрішня медицина і ще якийсь на вибір. І троє чи четверо людей з професури можуть говорити з тобою, і поставити запитання, на які хочуть отримати відповіді.

Складати цей іспит, здається, можна лише два рази. Тобто, якщо ти його не здаєш, ти далі працювати не маєш права.

Я говорив з колегами з Росії, які потрапили до Німеччини за різними програмами – до прикладу, пізніх переселенців. То вони розповідали, що раніше було важче – перед здачею іспиту слід часто було зробити декілька практик. Зараз такого вже немає.

Визнання самого диплому відбулося досить легко, найбільше проблем натомість виникало з посольcтвами, в'їздом та виїздом. Виїхати з України було дуже складно. Потрібно було купу довідок, якихось папірців, що ти їдеш. Спочатку ти не маєш права працювати, потім – маєш. Тобто ці всі іспити – це дрібниці.

Колеги з Євросоюзу подібних проблем не мають – сіли на поїзд, купили квиток – і приїхали туди, куди їм треба. А от для українців це досить проблематично.

Найбільше зі списку документів, які вимагали в посольстві, мене розчулювала "довідка про роботу" – якщо я їду на півроку до Німеччини лише на стажування, а від мене вимагають ще довідку про роботу. Це дійсно все ускладнює.

Не кожна клініка в Німеччині готова взяти на себе відповідальність і купу паперової тяганини з вихідцем з України. Адже посольство теж надсилає їм певні запити, певні листи.

Вважаю, що мені достатньо сильно пощастило з цим. У мене дуже хороший шеф. І люди дійсно допомогли, за що їм велике "Дякую". Вони давали і рекомендації, і все, аби з посольством було легше.

Але якщо подивитись об'єктивно, якщо перед тобою лежать два резюме – людини з ЄС, і українця, то першого вибрати простіше.

Період пошуків нинішньої роботи для мене тривав досить довго – практично рік. І я підозрюю, що це дійсно могло бути пов'язано з тим, що багато клінік не хотіло мати мороку зі всіма паперами вихідця з України. Тобто я рік поїздив – і мені допомогло німецьке агентство, яке цим займалось.

Але я і сам пробував шукати, самостійно розсилав резюме. В мене по суті, і часу багато в Україні не було. Коли ти там сидиш, нічого не заробляєш, ну то час піджимає. Доводилось щось швико вирішувати.

На момент, коли я обирав країну для виїзду, Німеччина справді була країною, що мала потребу в лікарях. Відтак, якщо є потреба, а до цього – хороша медицина і нормальне робоче місце, то чому ні?

Зрозуміло, що спочатку я думав – ой, німецька мова – вона така важка, і спочатку було страшнувато. Особливо ці всі німецькомовні терміни. І я спочатку думав – як це все взагалі вимовляється?

В Німеччині на робочому місці всі колеги і нема різниці – хто який університет закінчував – український чи німецький. В нас у всіх визнані дипломи. Якщо нам вже видані Approbation – дозвіл на роботі. Це на нас урівнює.

Робочий день в мене зазвичай починається о восьмій і триває до пів на п'яту. У нас раннньореабілітаційна клініка, а не гострий стаціонар, тобто реанімації нема. Є 20-25 людей і ти їх протягом дня лікуєш. 

Тобто перша половина дня – у нас візити до пацієнтів, а в другій половині дня ти приймаєш ноих пацієнтів і пишеш всю документацію. Відправляєш аналізи в лабораторію. Комусь ще треба зробити УЗД, комусь ще щось.

У нас УЗД часто робить Oberartz – начальство. А якщо вже якась гостра патологія і ще ось, тобто треба зробити швидко, то ти сам робиш. Тобто роботи вистачає.

В Україні, ми, звісно ж, писали все від руки. А тут ти все диктуєш на диктофон, потім віддаєш, пишеш на комп'ютері, все заноситься в систему, тобто кожну хвилину твою роботу можуть проконтролювати.

Сумніваюсь, що я ще повернусь в Україну. Я сподіваюсь, що ситуація покращиться. Але для того, аби вона стала такою, як в Німеччині зараз, не знаю, скільки часу має минути. Досить довгий період.

У лікаря повинна бути нормальна зарплата, аби людина не думала б, де підзаробити, аби вона могла сконцентруватись на роботі. Тут в мене таких питань не виникає – навіть якщо мені потрібен препарат, навіть якщо він дуже дорогий, ми це обговорюємо і, якщо це потрібно, то потрібно, значить, це буде.

А в Україні за таким спостергіати важко навіть суто з морального боку. Коли ти, до прикладу знаєш, що є можливість, врятувати людину, а вдіяти нічого не можеш.

Змінити медицину в Україні – це дуже великий пласт роботи, який не можна зробити за хвилину, за день, за місяць, за роки. Треба, щоб пройшло років двадцять напевно, аби це все змінилось. Медицина потребує великих капіталовкладень. Без них, на жаль, ніяк.