JazzBez 2016
Андрій Садовий

Русский мир Садового

олександр ковальчук,  24 лютого 2014

Паломницька істерія до святих мощів львівського мера Садового традиційно вже набуває таких милих і таких збочених форм.

І у ці трагічні для країни дні вона остаточно припала на колінця перед його святим образом у формі фейсбукової сторінки Садового В Президенти, де вже є понад 10 тисяч лайконавтів.

У чому ж причина такої бурхливої активізації садової істерії, рідні мої читачі? А напевне у тому, що Юля знову на волі.

Юля злопам'ятна, як усі серцеїди і тому вона ніколи не пробачить Андрію Івановичу його минулого іскаріотства та грайливого загравання з членами Януковича.

І тому зовсім недивно, що комсомолець та учасник ініціації Ірини Фаріон у світле майбутнє, такий собі В. Расевич так моментально почав рвати усі свої вертикальні отвори за іконку Андрія Івановича на рідному сайту Андрія Івановича.

Почав рвати та попускати кляту опозицію, а точніше Юлю (і трохи Свободу) за її відірваність від того народу, до якого Андрій Іванович так прикипів усіма парами своєї душі.

Рвати і попускати конкурентів, бо ж усі ми, рідні мої, знаємо і розуміємо, що Тимошенко та Садовий є майже ототожненими персонажами у делікатному розведені фраєрних лохів.

Ще далі пішов у своїй статті О. Дроздов.

Він, як і В. Расевич, достатньо правильно та аргументовано попускає кляту опозицію, а точніше Юлю (і трохи Свободу), а все за те, що вони достатньо брутально посунули Удар від коритця.

Саме з цієї причини пішов в опозицію до опозиції й Автомайдан, який стоїть (чи лежить) під Ударом.

Але О. Дроздов пішов ще далі та привітав лагідного Путіна з лагідним звільненням Тимошенко та парламентським переворотом в Україні.

За прикладом Дроздова можна навіть спробувати простежити сліди російського миру і у біографії Андрія Садового.

Наприклад, згадати стару історію про те, як Львівська міська рада Садового мала депозитний рахунок у БМ Банку – київській філії Банку Москви, який тоді пов'язували з відомим українофілом Юрієм Лужковим (ось декілька перших у гуглах матеріалів на цю тему у: ЛП, ВЗ, ЗІК).

Справжніх патріотів та прихильників люстрації мали б зацікавити такі незабутні речі, про які навіть не здогадуються деякі львівські активісти, якими лише три місяці тому так серйозно зацікавилась політика.

Усіх галицьких патріотів та прихильників люстрації мало б зацікавити те, що чомусь дивовижним чином провтикала Свобода, яка так фанатично винюхує усі перверзії Садового, як і ЗМІ Садового вистежують усі збоченства Свободи.

А саме, минулорічне освячення коридорів та кабінетів Ратуші Єпископом Львівським і Галицьким Філаретом з УПЦ (МП). Як так сталось, що московський батюшка проник, проповз у святеє святих усіх побожних галичан – Львівську міську раду (фото Філарета: з офіційного сайту Філарета)?



Чому не було жодної реакції Свободи та інших маленьких патріотів на цю гидоту запустіння, на це богохульство, на це святотатство у самісінькому серці світового львівства? І що про це тепер має думати Бандера, Січові стрільці та інші герої України?

Ось на такій сакральній запитальності можна переходити і до ліричного ідіотизму російських ЗМІ у їх матеріалах про Львів та його мера Андрія Садового за часів Євромайдану (і не тільки).

Саме на цих заповідних територіях чомусь панує така грайлива поблажливість до Львова (і особливо до Садового), що вона починає неприховано переходити у піар. Звідки стільки сусальності та елею у російських ЗМІ до мера найбільш ворожого до Москви міста?

Звідки стільки блаженної латентності чи латентної блаженності до агіографічної постаті Садового, мера Львова – цієї беззубої лякалки для російських та східноукраїнських лохів.

Недаремно саме на Площі Ринок знімали Париж для Доярки з Хацапетівки, саме у Львові – цьому Відні та Парижі для бідних.

Звідки стільки зменшеної пестливості у словах, звідки стільки інтимного димінутиву, ніби розмовляють (чи пишуть) для маленьких малят.

Але перш, ніж перейти до задокументованих ознак часу, варто зазначити, що й тут є один виняток.

Досвідчена журналістка Марина Ахмедова відразу розкусила піаристичну, флюгерну природу Садового, яку російською мовою найкраще можна охарактеризувати словом "юлить". Садовий постійно юлить і ось знову, майже на рівному місці, виникають непересічні паралелі з Юлією Тимошенко.

Невипадково ж матеріал Ахмедової називається "Правда – це Бог", бо у розмовах Садового зі російськими (і навіть німецькими) стільки Бога, ніби це іконостас у будиночку Пшонки.

Ахмедова читає Садового і зі старту помічає, що у нього "взгляд невыразительный, и каждый раз, когда глаза мэра начинают что-то выражать, он спешно прикрывает их веками".

Ахмедова розбирає Садового на дрібні деталі і ось так з'являються чудесні у своїй невимовній сентиментальності пасажі про сльози Садового.

Чи Божу ласку на голові Путіна.



Або ж конгеніальний момент, точно навіяний Садовому вмілим шаманом Березюком.

Повертаючись від винятків до задокументованих ознак часу вже у матеріалі за червень 2012 року від шанованого журналу Вокруг света, у тексті "Ничья игра", можна зрозуміти, що журналістка Наталія Конрадова не Марина Ахмедова і тому постійно намагається приголубити Садового своєю ніжною жіночою рукою, її материнське серце крається за долю діточок, батька яких вона затримує своїми панібратськими запитаннями та описами.

Та ось нарешті і Євромайдан, а сюсюкальний градус зі Садовим нікуди так і не зникає. Так у патетичному матеріалі Івана Яковини "Вольный город Лемберг" на lenta.ru Садовий чітко та зрозуміло для кожного лоха нарікається "ефективним" та "толковим".



І якось вже зовсім вульгарно градус інфантильності щодо персони Садового піднімається у тексті Павла Канигіна з характерною братерською зверхністю у назві "Ох уж этот Львов!"

Канигін настільки зачарований Садовим, що вже навіть не пам'ятає про те, а чи були на Садовому джинси.

Просто Андрей вже зовсім закайфовує Канигіна доступністю до власного тіла.

І вже навіть зовсім не дивно, що його текст ледве не закінчується словами про неможливість гей-параду у Львові (як не сподобається деяким місцевим культуртрегерам така відповідь Садового).

Звичайно, що не варто вішати усіх цуценяток на милих російських журналістів. Тут можна згадати і про згадку ось у цьому тексті щодо інтерву Садового київському плейбою Сергію Дідковському, де Садік вже такий карамельний ісусик, що бозє-бозє.

Також можна згадати і про колонку письменниці та правнички Лариси Денисенко, де вона так натхненно, крилато та вільно життєписує прекрасного Садового.


І куди ж у такому піарі Садового без авторських ремарок щодо одеситської думки львів'ян заради відволікання від такої відвертої заангажованості.

У контексті такого небажання журналістів та громадських діячів вникати у львівські процеси, що легко вписується у визначення піару, можна ще згадати і про чудернацьку з'яву Садового у Московських відомостях, яку швидко підштовхнули до православності головного мозку.



Росіяни швидко відмазались аматорською природою Вікіпедії, але який свідомий росіянин у тверезому стані поставить ілюстрацією до священного розділу Сім'я фотку мера бандерівського міста?

Для адептів конспірологічних теорій тут є незоране поле діяльності.



Окрім, ймовірного піару Садового тут ще тільки лишається зрозуміти, а з чим ще змішувалась така блаженна латентність з боку росіян.

Можливо, що це грайливе долання власних страхів шляхом пакування місцевих смаколиків, де бандерівці з сокирами – це антиподи п'яних ведмедів з балалайками?

Можливо, що це поблажлива демонстрація столичної вищості до провінції під час набігів туристів-печенігів на перлину біля Полтви?

У такому випадку – туристичний Львів – це одноразовий проект. Поляки їздять сюди за ностальгією, росіяни та східняки – за страхом. Усе це елементи подолання та примирення і якщо минуле нарешті заспокоїться, то для Львова може закінчитись й туристична лафа.

Якщо відкриють кордони, то кому буде потрібна репліка Відня та Парижу якщо є оригінал.

Садовий чудово усе розуміє про перспективи свого беззубого та потішного (для російського ока) Львова.

Саме тому ратушний плакат "Вільне місто для вільних людей" більше схоже на рекламу, аніж на автономний опір Януковичу.

Це заклик інвестувати у порожнє місце, у місце вільне, очищене та зачищене від. Принаймні це допускає двояке тлумачення слова "вільний". "Львів – вільний від людей" – чудовий слоган для туристичної мекки Садового.

Чутливо Садовий відчуває переорієнтацію і на ниві політичних партій та громадянських рухів.

Юлистий Садовий дуже швидко став богом хіпстерів, бо розуміє усю безперспективність старих партій та рухів у Львові.

Садовий прославляє молодіжну політику, бо мав би розуміти усю глибину убогості, наприклад такої місцевої організації як Відсіч.

Найвищий рівень одноразових та проросійських клоунів з Автономного опору – це децибельні істерики навколо Свободи. Зараз їх до себе, вже поюзаних та побитих, підтягує Удар – і знову заради істерик зі Свободою, яка разом з Юлькою не пускає їх (ударівців) до бабла.

Садовий як може дискредитує буржуазних націоналістів і саме тому найбільш радикальні акції невідомих місцевих нациків завжди першим записує його 24 канал, або ж його приручені хлопчики, які гордо називаються журналістами.

У такому опусканні свободівців йому навіть нічого особливо не треба робити, бо коли вже сам секретар Львівської міської ради Василь Павлюк гавкається з марксистами Олега Верника з АО, то це вже абзац.

Садовий позбувається застарілих, заполітизованих, поюзаних форм і саме тому його юними союзниками стають такі суб'єкти громадського сектору, як наприклад, урбан-рух "Липнева", ініціатива "Дайти пройти" чи фейсбукова група "Нас не питали".

У цьому контексті цікавим є крах певної частини львівського блогерства, тієї надії журналістики, яка б мали бути непродажною у порівнянні зі старими журналістами, але яка відразу лягла під Садіка і почала заглядати до рота кожному його слову.

Відчуває він кризу і своїх рядах. Самопоміч тихенько шифрується увесь Євромайдан і лише останній тиждень на їхньому сайті присутня хоч якась інфа про важливі для країни події.

Телевізійні ввімкнення Самопомічі – це дитячий садочок з добкінськими текстами, фальшивими інтонаціями та повною відсутністю хоч якогось натяку на креатив.

Розуміє він і крах усіх тих епігонів Кривенка, усіх тих забичених рагулів галицької інтелектуальної думки.

Пенсіонери вичерпали себе і саме тому так хочеться думати, що це саме колишній начальник управління інформаційної політики та зовнішніх відносин ЛМР і теперішній директор з інформаційних проектів ТРК "Люкс" Остап Процик почав писати у журналі Егоїст про доречність чоловічих стрінгів на тілі хіпстера.

Але, на жаль, це не він, не той Остап Процик з Люксів і від Садового, це якийсь зовсім інший Остап Процик з Егоїстів і від когось іншого (чи від самого себе).



Така переорієнтація Садового необхідна йому не тільки заради того, щоб рипнутись власними мощами та чужими екзальтаціями на посаду Президента України, бо цього хоче глас народний.

За таких хитких революційних обставин Садовому потрібно омитись, очиститись, скинути баласт, щоб вже новим феніксом запалахкотіти у світлу далину.

Свята люстрація невигідна нікому (хіба що вона, як й економічний бойкот регіоналів буде вибірковою і своїх не чіпатимуть).

Опозиції, наприклад, невигідний живий Янукович, який забагато чого знає. Львівські погроми, чи як поетично назвали ту провокацію – ніч гніву (і не треба згодом писати про якусь міфічну спонтанність за таких львівських розкладів) також вигідні Садовому.

Як ефективно шуршали за декілька днів симпатики Садового на прибиранні біля прокуратури.

Садовий розуміє, що ось він момент: або зараз, або ніколи. За кращих варіантів йому світить сидіти десь між Пукачем та Януковичем (хіба що, як багатодітного батька його трохи помилують).

Садовий добре знає, що у мистецтві політичних компромісів російський мир завжди краще останнього китайського попередження.

Можливо, що він вже встиг так заколядуватись з Порошенком у Львові, що той врятує його від злої Юльки та всенародного гніву.

Садовий нутром чує цей момент істини, чує усе, що хоче почути народ у цю відповідальну для країни мить і саме тому вже вдруге стає на шлях лагідного путінізму – закликає так рубати руки хабарникам та корупціонерам, ніби їх мочать у сортирі. Лагідна путь – хіба не чудова назва для партії Садового?

А на цьому слові, лишається тільки дочекатись того історичного моменту, коли Садовий власноручно покаже на собі приклад такого торжества духу над тілом. Аж цікаво, як В. Расевич буде боротись з корупцією у стінах Садового.

І поки від думає над можливими варіантами, то для Андрія Івановича звучить його улюблена пісня гурту Culture Club "Karma Chameleon".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Новини партнерів: