Міазми грішної журналістики

У книзі відомої львівської журналістки Моя грішна журналістика майже все погано, окрім ритму, але й той десь після 230 сторінки починає шкутильгати. Ритм карбує революційний крок поки у заслуженої журналістки Вергелес ще є якісь мінімальні ідеї. Коли вони зникають, то її книга стає схожою на оскарівський спіч, де згадують усіх, усіх, усіх і навіть Ісуса Христа та Діву Марію. Починається тотальний неймдроппінг ледве не всієї місцевої публіки від П'єцух до Хомина та Параски (повний перелік потрібних прізвищ можна побачити на 282 сторінці) і це ще без усіх од безсмертним подвигам команді ЗІКу.

Наприкінці у книзі трапляється вже все, що потрапляє під руку разом з цілими фейсбучними постами забави українців довкола сороміцької лексики сраки. Вергелес згадує про Радика, бо його прізвище зараз тегується у багатьох новинах, і навіть реабілітує Миколу Савельєва за фривольні віршики. 300 сторінок для такої сентиментальної творчості – це забагато, але у книзі постійно трапляються якісь попсові моменти, які сміливо можна пропускати не реченнями чи абзацами, а цілими сторінками.

Таке студентське розбавляння рефератів несуттєвою водичкою – та мінус інтерв'ю з відомими персонажами – і це б була брошурка 50-70 сторінок. Але 50-70 – це не солідно, а от вже 300 – це вже круто, оскільки розмір був і залишається важливим. Важлива кількість знаків, грубість книжки, кількість, а не якість. Спогади про Львів, дитинство та журналістські пригоди без реклами ЗІКу та інтерв'ю – і це був би адекватний варіант Моєї грішної журналістики, оскільки деякі фрагменти з її ФБ кращі, ніж уся книга.

Уся книга Вергелес – це ефект Фейсбуку, де люди намагаються здаватись кращими, ніж вони є насправді. Повчати у стилі попсовика Коельйо, цитувати великих авторитетів та зізнаватись у любові до Віктора Франкла.

Самонавіювання Вергелес хоче бути сучасним, тобто актуальним. І тому тут стільки недоречного використання молодіжного сленгу, який ніхто не використовує з часів кончини олбанського языка. Вергелес і деякі львівські (та українські) газети вважають, що це весело, що це гумор, що це самоіронія, але й це ілюзія. Вона хоче бути розкутою та вживає набридливі кліше: "реалізм нервово курить збоку", "Фройд би плакав", "обняти й плакати", "пуститися берега", "тєлєга".

Рекламні оди ЗІКу у Моїй грішній журналістиці живуть у якомусь паралельному світі. Саме там процвітають свідчення про безсмертні подвиги ЗІКу та піонерки львівського гламуру, зокрема. ЗІК в уяві авторки – це азарт, енергія та драйв, а зіківчани – творці та не завжди комфортні інтелектуали. Тут ЗІКу пощастило, що вони не зовсім самі у своїй міфотворчості, оскільки ще ж є анемічно-інтелектуальний zaxid.net. Вергелес згадала усіх та всіх, а також особливо похвалила Кісеру та чомусь менше Добродомова. Краєм ока вона згадала Балинського, щоб згодом кинути йому зневажливе "бо саме він всюди фігурує" (засновником ЗІКу).

Її багатосторінкову епітафію своєму поколінню можна було б вважати чимось зовсім нешкідливим, але нове покоління львівських журналістів чомусь вважає подібну творчість смішною та іронічною.