Золото ЛАЗу

Так склалась доля, що я стала журналістом.

Моє прагнення поступити на юридичний факультет Львівського Національного університету ім. І. Франка були безуспішні.

Не тому, що я чогось не знала, про цей факультет я мріяла з 8-го класу і ретельно готувалась.

Середній бал атестату був, звичайно, 5, грамоти з відповідних предметів, що надавали ще плюси при поступленні.

Просто юрфак був один на все місто та область, місць в групах мало, перевага надавалась чоловікам після строкової служби (в першу чергу тим, хто пройшов Афган), і звичайно, членам партії (КПРС).

Цікаво було спостерігати як ставились оцінки, що вже були відомі викладачам. Твої знання рідної мови, літератури, історії та іноземної мови нікого не цікавили.

Доля твоя вже була визначена. Не важливо, що дівчинку зі спецшколи з медаллю нагло валили на іноземній мові та, в той же час, ставили четвірку хлопцю після Афгану, який перед тим, як зайти в аудиторію, питав в мене, як англійською буде його ім’я, вік і де він живе.

Та зараз не про це. Роки минали, щоб не гаяти час, вирішила поступити на журналістику. 

Поступила я ще за радянської влади і на першому курсі ретельно конспектувала роботи В.І. Леніна, а закінчувала університет публіцистикою Симона Петлюри.

Не хочу згадувати те, що в перехідний період не було відповідної літератури і деякі примірники в кількості однієї одиниці на весь університет. Вчили нас багато і різному.

Літератури різних культур та епох, психології, економіки, права, мови, музичної грамотності, історії, політології, етики, фотосправі, машинопису, релігієзнавству, стилістиці, спецпредметам, журналістській майстерності та інше.

Я старалась вчитись, була записана практично у всі бібліотеки міста і, відповідно, там займалась, працювала та виховувала дитину. Між сесіями їздила на гендель до Польщі, Румунії та тоді ще Югославії.

Спостерігала розвал країн та зародження нових, у тому числі, і моєї країни. Все це створювало мій світогляд, формувало погляди.

Після декрету, ніхто не прагнув мене брати працювати за спеціальністю. Нагадаю просунутому поколінню, що комп’ютерів і інтернету не було на кожному кроці, тому свої розумні думки висловивити на сторінках Фейсбуку, Твіттері чи у блозі не можна було за відсутністю таких.

Відповідно, працювала не за фахом та час від часу писала замітки в багатотиражку на рідному підприємстві. По при це, для себе писала вірші та казки (дещо навіть було включено та надруковано в декількох номерах в одному з літературних альманахів).

Після другого декрету, пощастило очолити багатотиражку на своєму рідному заводі.

Моя робота у журналістиці почалась з редакції «Автобусобудівник», перший номер якої вийшов 1954 році. Спочатку як дописувач, а згодом як редактор мала відношення до цієї газети.

Мені дали можливість відродити багатотиражку, зробити її сучасною, з урахуванням потреб керівництва, інженерно-технічного складу (ІТР) та робітників. Не забуваючи, що її будуть читати за межами підприємства не тільки сім’ї працівників. Тираж газети складав 2500 примірників.

На цьому я і зупинюсь. Це вартує того.

У моєму кабінеті зберігались газети "Автобусобудівник" за 50 років! Окреме спасибі за це Ігорю Станкевичу, моєму попереднику та наставнику. 50 років історії не тільки окремо взятого підприємства, історії народу та держави.

Свою роботу я почала з читання газет та спогадів першого директора заводу, вивчення традицій заводу, його структури та людей.

Ви уявіть скільки людських життів пройшло через завод, висвітлено на сторінках газети та вплетене назавжди в його історію, історію  міста, країни. 

Початком історії стало доповнення до постанови Раднаркому СРСР «Про відбудову та розвиток промисловості, транспорту та міського господарства м. Львова від 21 травня 1945 року. Саме ця дата вважається днем заснування Львівського автобусного заводу.

13 квітня 1945 року було видано розпорядження за номером 8033-З, у якому передбачались конкретні заходи для забезпечення будівництва автоскладального заводу у Львові.

Фактично цією постановою було закладено основу львівської промисловості, практично усіх її заводів та фабрик.

У цій постанові також йшлося про початок у ІІІ кварталі 1945 року організації Автоскладального заводу у м. Львові потужністю по збиранню 50 вантажних автомашин на добу, з пуском заводу в наприкінці 1946 року.

Новому підприємству були передані частина площі бетонного заводу з прилеглими до неї ділянками загальною площею 15 га в межах бетонного заводу, Стрийське шосе, вул. Освега (існувала до 1960 року, з’єднувала вул.Стрийську та Персенківку) для будівництва Львівського автоскладального заводу.

Післявоєнний Львів не був великим промисловим містом. Історично та географічно склалось, що він мав реміснично-торгівельно-сільськогосподарський характер.

Співвідношення торгівлі до промисловості у Львові складало 4:1, звісно, на користь торгівлі. Загалом, промислово-ремісничих підприємств у 1937 році було 3874, а 1938 році підприємств дрібної промисловості без ремісничих було 1071.

Отже 1945 рік. Майбутній завод отримав будівельний майданчик і відповідні завдання. Директором було призначено Н.Г. Дутченка, юриста за фахом. Ним велась велика підготовча робота, починаючи з проекту заводу, пошуку підрядників, фінансування будівництва тощо.

Не варто забувати про брак робочої сили та фахівців. Не секрет, що такі заводи, як ЛАЗ, будували усім Радянським Союзом, починаючи з завезення спеціалістів та закінчуючи обладнанням.

Перші фахівці заводу були з Горьківського автозаводу. Це технолог Олексій Сергійович Соломін, головний інженер Володимир Миколайович Вітман теж колишній працівник Горьківського заводу, якій останнім часом працював на Ростовському автозаводі.

Разом з ним прислали і начальника транспортного цеху І. Я. Январьова. Усі троє прибули до Львова у червні 1945 року.

З прибуттям цих працівників справи на будівництві пішли більш організованіше. Наркомат та міськом партії продовжували формувати колектив.

З Ірбітського заводу автопричепів приїхала Хая Нісовна Аксельрод на посаду економіста-плановика. З інших заводів прибули спеціалісти, які мали досвід роботи в умовах військового часу.

Для будівництва корпусів було одержано дозвіл для отримання на металобазах СРСР близько двох тисяч тон прокату.

До 1 січня 1947 року майже весь прокат був відібраний на металобазах Центральної Росії, Криму, Києва, Донбасу і доставлений до Львова. Таким чином, було вирішено питання будівництва заводу.

У 1947 році за нарядом, отриманим у Главку начальником технічного відділу О.С.Соломіним, на базі трофейного обладнання в Іркутську було відібрано і доставлено до Львова 116 зношених японських верстатів.

26 квітня 1949 року Постановою Ради Міністрів СРСР Львівському автоскладальному заводу, який лише будувався, було наказано організувати виробництво електромобілів та автобусів.

Автоскладальний завод було перейменовано на автобусний.

На той час автобуси випускали лише два заводи – Московський автозавод ім. Сталіна (ЗІС), який було перейменовано на завод ім. І. А. Ліхачова (ЗІЛ), та Горьківський автобусний завод (пізніше його було переведено у м. Павлово).

Звичайно, на той час випуск електромобілів був не зовсім зрозумілим, але накази ніхто не обговорював. Тож довелось заводу у 1949-1950 роках готуватися до випуску електромобілів у кількості 20 штук.

Керував їх виготовленням один з авторів, працівник НАМІ Абрам Савельович Рєзніков. З автобусами було простіше. У 1951 році планувалось лише розпочати освоєння збирання автобусів ЗІС-155.

Для цього з Московського автозаводу було надіслано 5 комплектів автобусних деталей. Відповідно, були переведені до Львова і спеціалісти з цього заводу.

У 1951 році уряд СРСР вирішив повернутись до розвитку оборонної промисловості, на перед тим не особливо звертали увагу. Тому багато новостворених заводів було перепрофільоване під "оборонку".

У такий список потрапив і Дніпропетровський автомобільний завод, у який було вкладено значні кошти на розвиток.

Саме тому літом та осінню 1951 року на Львівській автобусний завод почали надходити відправлені з Дніпропетровська ешелони з верстатами, обладнанням, незавершеним виробництвом, металом, поковкою, відливками та інструментальною оснасткою.

Разом з обладнанням переїжджали спеціалісти з родинами. Було багато проблем не тільки з людьми, а й з роботою заводу. Не все добре було з усіма видами електроенергії, з водопостачанням, з стисненим повітрям парою. Не вистарчало транспорту, обладнання.

У жовтні 1951 року на завод був переведений директором Борис Павлович Кашкадамов (на фото).

У повоєнні роки він працював на "Сільмаші", організовував Львівський велозавод.

Саме з його приходом, можна вважати, на підприємстві почався пусковий період. На той час було організовано і частково діяло 10 цехів.

Практично будівництво заводу було завершено та починався його пусковий період.

Почалась робота заводу. Та що завод без людей? Це просто металобрухт.

Цінність будь-якого підприємства – люди.

Вони творять чудеса, історію.

Саме про таких людей їх вчинки, їх життя розповідала газета "Автобусобудівник"

Нагадаю, що діяльність газети розпочалась у 1954 році.

Хоча саме цей рік для заводу розпочався досить оригінально – золотом. Пізніше працівники жартували: "Почалося с золота, а закінчитися може."

Та рік дійсно розпочався зі знахідки золотого скарбу.

4 січня у другій половині дня до директора Б.П.Кашкадамова зателефонував начальник ремонтно-будівельного цеху П. Орлов. "Борисе Павловичу, тут бригада, що поглиблювала підвал у монастирі, знайшла золотий скарб". – "Та що ви там вигадали? Який зараз може бути скарб?"

Ще довго директор не міг повірити в те що йому говорили. Та коли прийшла уся бригада до нього в кабінет, почало ставати все на свої місця.

Нагадаю, що часи тоді були не прості і директор чудово це розумів.

Відповідно, зателефонував куди слід, від гріха подалі. Кашкадамов не пішов дивитись на скарб, чекав офіційних осіб. "Хай ним займаються офіційні особи. А я не хочу не те що його торкатися, навіть дивитися на нього. Воно має здатність бруднити".

Чекати довелося не довго. За пів години було складено опис та акт знайдених речей.

За зовнішнім виглядом було зрозуміло, що вони награбовані. Скоріше за все, їх сховав якийсь німець, адже за часів окупації німці використовували монастир, що знаходився на території заводу до війни, під казарму. Сховав, а потім з невідомих причин не зміг забрати.

Там були різні ювілейні медалі, іконки з зображенням Божої Матері, браслети, персні, сережки, дві з яких були розрізані, напевно, знімались з мертвих.

Було декілька речей великої художньої цінності. Два персні - чоловічий та жіночий.

Однакової форми з однаковими дорогоцінними каменями світло-блакитного кольору, а також старовинний золотий ланцюг – дуже довгий, метрів на два, масивний, але тонкої ювелірної роботи. Загалом скарб важив 400-500 грамів.

Ось вам і початок року!

Далі буде.