Злочин та кара на Майдані

На екрани львівських кінотеатрів вийшла стрічка Майдан. Одного разу в Україні.

Фільм створений незалежними кінематографістами Харкова, об’єднаними у кіностудію "Ступени". Це низькобюджетна продукція, яка дещо не дотягує до рівня справді професійного прокатного кіно, яке б відповідало усім стандартам.

Однак, на своєму рівні видовище вийшло цікавим і не позбавленим сильних сторін. Крім того, що фільм є точним документом художньо-поетичної реальності Майдану, він також пропонує цікаве трактування Революції Гідності з перспективи класичної російської культури.

Зйомки стрічки переважно відбувалися на Майдані практично від початку протестів. Працювали в польових умовах, буквально "на коліні", із справжніми протестувальниками та барикадами на тлі.

Як розповів режисер та виконавець головної ролі Ігор Парфьонов, первинний задум фільму змінювався кілька разів.

Спочатку намірялися зняти кіно про владний бєзпрєдєл – тема була підказана подіями у Врадіївці. З вибухом Євромайдану творчій команді стало зрозуміло, що слід негайно переключатися на протести. Перші тижні фіксували все у документальному стилі, однак, з розвитком подій вирішили замахнутися на художнє кіно.

Трилер на тлі революції

Сюжет Майдану зберіг первинну основу – тему мєнтовського свавілля. Історія тут закручується ще за рік до протестів у Києві. Усе починається в Криму, на порожньому зимовому пляжі, де перевертні у погонах гвалтують двох подруг, а одну з них потім убивають. Залишену в живих Ніну погрозами змушують мовчати.

Коли починається Майдан, у дівчини з’являється надія, що в країні може щось змінитися. Вона їде до революційної столиці, де знаходить прихисток у скульпторській майстерні серед інших майданівців.

фото: кіностудія "Ступени"

У Києві ми знайомимося з іншим головним героєм – колишнім афганцем, силовиком та тренером “Беркуту” з дзюдо. Старий вояка бачить як його колеги плюють на принципи і вирішує доєднатися до Майдану.

Кримські мєнти, налякані розвитком подій, вирішують знайти Ніну та тихцем усунути її під революційний шумок. Ніна ж, упізнавши на Майдані свого замаскованого стрічками кривдника, розуміє, що її чекає смертельна небезпека і наважується на удар у відовідь. У цьому їй допомагають нові знайомі – революціонери-анархісти. Зрештою, за законами жанру, шляхи всіх героїв зійдуться в останньому поєдинку.

Паралельно стрічка показує нам історію Майдану – документальні чорно-білі кадри найбільш ключових та критичних моментів протестів. Ними фільм починається, ними і закінчується.

фото: кіностудія "Ступени"

Майдан як режисер

Документальність фільму полягає не лише у використанні відомих роликів про розгін студентів чи розстріл мітингувальників 18 лютого. І не у справжніх барикадах на задньому тлі за героями стрічки. Одного разу в Україні пропонує глядачам також точний зліпок того емоційного пафосу, який творив реальність Майдану поряд з палаючими шинами чи мішками зі снігом.

Це дуже цікавий момент, який дозволяє оцінити потугу Майдану не лише як революційної машини, а й як генератора художніх смислів. Дивлячись збоку на внутрішній вигаданий простір фільму, ми розуміємо, що все це насправді внутрішній уявний простір Майдану. І фільм досить достовірно його відтворює.

Художньо сконструйовані сцени, вигадані слова та наративи, які вкладаються в вуста персонажів, розвиток сюжету – усе це, насправді, є дуже характерним для майданної реальності. Момент революції змушує героїв стрічки вживати загальні слова та піднесені поняття – так само як і змушував реальних протестувальників.

фото: кіностудія "Ступени"

Винятковість Майдану була, зокрема, в тому, що він піднімав дійсність до рівня художнього чи політичного тексту, перетворював мову повсякденності на мову поезії та ідеології.

І художність стрічки Одного разу в Україні повністю втілює в собі поетику, ідеологію та художність Майдану. Саме тому, він є документальним навіть на ігровому рівні – оскільки, справжнім режисером тут виступав Майдан як такий. Харків’янин Ігор Парфьонов здебільшого виконував роль асистента режисера, який слідкує за тим, щоб усі вказівки "головного" виконувалися ретельно і відповідним чином. Як провідник і медіум майданівських наративів Парфьонов зі своїм завданням справився.

Революція, анархія, народ

Втім, у фільмі Одного разу в Україні таки існує і свій власний художній рівень, який вже є цілком внутрішнім і автентичним. Більше того, власні смисли стрічки є унікальними в тому сенсі, що пропонують оригінальне альтернативне трактування Майдану. Альтернативне усім тим трактуванням, до яких ми вже звикли.

Якщо головна героїня Ніна є простою шукачкою справедливості, то інші персонажі фільму втілюють більш закручені образи. Те, що ці образи породжені класичним російським культурним грунтом, тобто, належать до “русского мира”, додає стрічці особливої пікантності.

фото: кіностудія "Ступени"

Афганець не просто силовик та дзюдоїст. Він постає перед нами також як носій найкращих принципів російського офіцерства ще старого, дореволюційного зарзка. У нього є ідеали, він демократ та народник. В кількох епізодах Афганець роздає протестувальникам та вевешникам листівки, де процитоване анти-насильницьке звернення Льва Толстого до російських солдат у 1905 році.

Інший ключовий персонаж – молодий київський анархіст. Його пристрасні роздуми про революцію, про самопожертву заради народного блага, про щастя в боротьбі дуже щільно лягають на класичні наративи російської інтелігенції 19 століття.

Такі смисли, вкладені у справу Майдана, є доволі оригінальними, оскільки заходять зовсім з іншого боку ніж ми звикли. Стрічка Парфьонова, з одного боку, переконливо "майданізує" певні фрагменти "русского мира". З іншого, вона показує світлі сторони цього "мира" і дає привід ще раз задуматися, над тим що таке цей "русский мир" і чи він так суцільно негативний, як це нам виглядає сьогодні.

п.с. Дуже радує, що за справу популяризації фільму у Львові взявся представник ВО "Свобода" Василь Молдован. Хочеться вірити, що це свідчить про відкритість львівських націоналістів до своїх російськомовних союзників навіть з табору класичної російської культури.