Отець Володимир Бачинський: Переконаний, що герої війни осягнули Царство Боже

Ви нещодавно звели дерев'яну церкву в Львові на вулиці Пилипа Орлика, 1. Чому саме таку і чому саме там?

Почнемо з того, що з сивої давнини на наших землях предки, коли збиралися будувати храм, то найкраще місце на місцевості завжди віддавалось під будівництво храму.

У Львові – це одна із зелених гір, де починається вхід в парк. І, звичайно, що це місце найбільше пасувало для будівництва храму.

Церква допомагає людині лікувати душу. Її будівництво було заплановано біля лікарень, дитячої та дорослої,  біля місць, де люди отримують зцілення для свого тіла. А щоби зцілити це тіло, потрібно, перш за все, щоб була зцілена душа.

А дерев’яний тому, що це наша історія. Дерев'яний храм завжди був прикрасою Київської Русі та України. Звичайно, хотілось поєднати віхи історії та сучасність.

Також я не вважаю, що в ту місцину, де навколо стоять зелені дерева, вписався б мурований храм.

А що було на горі до будівництва храму?

На тому місці у 2002 році була капличка Різдва Божої Матері. Взагалі, ця гора віддана в опіку Пресвятій Богородиці. Козаки на Січі дуже шанували свято Божої Матері Покрова, тому й це місце було віддано в її опіку.

З часу зведення каплички минуло дванадцять років, збільшилась громада і вона просто почала фізично не поміщатися у тих стінах. Люди часто стояли на вулиці з маленькими дітками в возиках і на руках, отже, ми й прийняли рішення, що нам необхідно збудувати новий та більший храм.

Храм буде освячений цього року 12 вересня Патріархом Філаретом, Владикою Димитрієм (Рудюком) та ієрархами, які приїдуть до нас на святкування.

До речі, церква й надалі віддана в опіку Божій Матері, тільки змінено назву і тому новий храм буде освячений в честь Ікони Божої Матері Всецариці.

Три роки тому нам подарували ікону з гори Афон, яку написав грек-монах, і яка, освячена на поясі Матері Божої, прикладена до чесної голови Івана Златоуста та до оригіналу цієї ікони.

З часу перебування ікони в храмі від неї почали зцілюватись люди. Божа Матір через цю ікону почала зцілювати людей. На сьогодні практично вся ікона внизу прикрашена пожертвами людей та їх особистими речами: медальйонами, хрестиками, перснями, сережками.

Це все залишали люди, які отримали зцілення від цієї ікони або жили з надією на допомогу Богородиці.

Які найбільші зцілення дала ікона?

Я навіть не зможу їх всіх перерахувати. Наведу в приклад випадок, що трапився тижні два тому. У церкві щочетверга служить Акафіст Божої Матері Всецариці. І прийшов чоловік, якому лікарі встановили діагноз ракова пухлина в голові. У церкві він був відразу напередодні першої хіміотерапії закордоном. Він молився перед іконою та був помазаний єлеєм.

Так от, він поїхав на процедуру, але закордонні лікарі сказали, що пухлина зникла. Хіба це не чудесне зцілення?

Господь є лікарем. Коли ви прийдете до світила медицини на прийом і будете мовчати, знаєте, що станеться? Ви так і помрете. Тому говорити з Богом. Це робиться через молитву, а от найкраще місце для молитви – це храм.

А церква вже функціонує? Як часто хворі з лікарні приходять на службу?

Церква працює. Є випадки, коли ми з іконою самі йдемо в дитячу лікарню (Львівська міська дитяча клінічна лікарня). Наведу приклад двомісячної давнини.

Дев’ятирічного хлопчика збила дрезина на залізниці, і він більше місяця лежав в комі. На прохання матері, з дозволу лікарів, ми занесли ікону в реанімацію. Священик поклали дитячі ручки на ікону та помолився. І буквально за кілька днів хлопчик прийшов до тями, а відтоді його стан постійно покращується.

Є багато інших прикладів зцілення від цієї ікони, але найголовніше, що люди мають можливість усвідомимо присутність Матері Божої в їхньому житті. Пресвята Богородиця лише через свій образ виліковує від найтяжчої хвороби. Тому люди приносять подяку.

Господь і Мати Божа –  незмінні. Вони є сьогодні такими, якими були 2000 років тому і будуть до кінця віку. Дива Божі відбуваються щодня, просто ми не завжди про них чуємо.

Скільки людей приходить до Вашого храму?

Наша парафія на більша, ніж 1000 вірян. Якщо рахував свята, але це не показник, то на свята завжди більше людей, десь три тисячі буде.

Вони допомогли спорудити церкву?

Хоча головним меценатом був Олег Баляш, про те вся громада не лишалась осторонь. Бабусі підгодовували робітників, молодші допомагали у роботах, щось носили, прибирали постійно.

У тому храмі є їх праця. У мене є парафіянка аж із Сихова. Так вона несе гроші, я ж бачу, що вони їй не зайві, не на це вона збирала, але наполягає і хоче, щоб від неї щось та й було в цьому храмі.

Люди наповнюють храм кожного богослужіння. Завдяки їхнім молитвам цей храм і звівся.
Можна мати фінанси, але, повірте, коли в стінах храму немає любові, єдиної родини – то нема сенсу щось будувати.

Як війна впливає на навернення?

Складні переживання, які є в народі позначуються на духовному стані людини. Люди не просто ідуть до церкви, вони стають куди більш жертовними. Маю на увазі, що більше виявляється їх любов одне до одного та співчуття.

Наша парафія постійно надавала допомогу, спочатку Майдану у Львові та у Києві, а пізніше, коли сталась пряме вторгнення російського окупанта, то ми почали підтримувати наших солдатів в зоні АТО.

Допомога – це заслуга наших парафіян. Інколи можна побачити, як посильно жертвують люди, яким самим важко виживати. Особливо це помітно на прикладі старшого покоління, а все задля того, аби діти повернулись живими.

І я переконуюсь, що наш народ – насправді віруючий.

Ви були в зоні АТО?

Я був на фронті чотири дні поблизу Дебальцево та Старобешево, це 37 км від Донецька.

У нас у храмі є п'ятнадцять часточок мощей святих, і от якраз ікону з часточкою мощей святого Пантелеймона-цілителя я брав зі собою на Схід у серпні під час супроводжування гуманітарної допомоги Олега Баляша.

308 наших добровольців приступили до цього образу, молились. Цілували, і отримали від Владики в подарунок натільні хрестики та молитовники.

Проте, тоді мені чітко запам’яталась одна річ, що коли хлопці підходили брали хрестики, цілували їх і відразу одягали їх одне одному на груди. Це була така любов один до другого.

Їх, звісно, загартувала біда та війна, але Господь, як люблячий Батько знає, що посилає.

Війна несе в собі вбивство. Вбивають не лише наших, ми також завдавали вогню у відповідь.

На що Ви благословляли солдатів, коли були на фронті?

Я благословляв їх. Коли вони підходили, то більша частина цілувала хрест і мою руку, але я зупинив їх та звернувся з такими словами, що непотрібного цього робити, що я приїхав до них, як до справжніх героїв, а тому руки цілувати треба їм, а не мені.

За що? Не за те, що вони вбивають, в них просто нема іншого виходу. Диявол зробив все так, що стоїть питання зникнення української нації, державності та свободи, яку нам дав Господь.

Наші солдаті не творять гріх, бо вимушено взяли зброю для захисту, а не для нападу. Гріх робить той, хто спричиняє біль, смерть, хто прийшов не на свою землю та почав вбивати.

Я благословляв їх на те, щоб вони живі повернулись додому. Їх життя могло обірватись у будь-якому з обстрілів, смерть витала там щосекунди. Тоді я помітив, що ні в кого в очах не було страху смерті, що вони вже переступили цей бар’єр.

А хто туди пішов? Хіба там були ті, хто не хотів би одружитись та побачити своїх новонароджених дітей? Ні. Це абсолютно нормальні фізично здорові хлопці. Пішли, бо розуміли, що є такий виклик і є такий поклик.

Якщо ми віруючі люди, то повинні розуміти, що цей страшний час – це допуск Божий, який  ми можемо зупинити не кулями і не танками.

Ми повинні змінити внутрішній світ, своє життя.

Земне життя людини надзвичайно коротке. Християнин, який вважає, що він з Богом, боронитиме свою сім’ю, своїх життя, свою державу від нечисті диявольської. Це його прямій обов’язок не перед Богом, а перед собою. Герої, які пішли на АТО, збирають найдорожчий скарб, але в страшному часі війни.

У тилу, де нема воєнних дій, конфесійне протистояння завжди відчутне. А як на фронті?

Відчуття переносяться, проте питання не стоїть так гостро. Ввечері я спілкувався з добровольцями. Багато з них підходили і питали з якої я церкви. Коли чули, що я з Київського патріархату, то відразу відчували полегшення, бо до них прийшов свій.

Справа в тому, що Московський патріархат благословляє протилежну сторону, тих, хто їх убиває.

У нам конфесійна гострота буде до тих пір, доки ми не зрозуміємо, що не маємо права одне другого поборювати.

Якщо Господь веде людину до себе, він може вести її різними шляхами. Я, як християнин, не можу ствердити, що у Царство Боже увійдуть православні чи католики. Бог такого питання ніколи на ставить, і ми підсвідомо це всі розуміємо. Гріх людський поділив Церкву Христову, яка має бути одна. Але до цього треба дійти власним розумом і подати одне одному руку.

Все чого чекає від нас Господь – це покаяння. Якщо сьогодні народ не навернеться до Бога не повернеться до праведного життя, нічого не зміниться, то Господь допускатиме такі випробування. Бог це посилає, бо хоче нас зупинити та пробудити, щоб ми нарешті звернули на справедливу дорогу Божу.

Дітей і тих героїв ніхто не поверне й не воскресить для матері та батька.

Але з іншого боку, якщо ми насправді віруючі люди, то ми чітко усвідомлюємо, що рано чи пізно смерть має прийти до кожної людини. Незалежно від того, в якому віці тебе забере  смерть з земного життя, головне – це з чим за забере, яка твоя душа, яке її багатство, який багаж, які скарби в тій душі набуті.
 
А ці герої, які віддали життя за Незалежність, за волю, за право просто бути людиною. Ми створені всі на образ і подобу Божу, тому вони виконали найбільший дар – віддали своє життя за своїх ближніх.

З духовної точки зору, як священик, дуже сумую і співчуваю тим батькам, що втратили дітей. Мені самому доводилось хоронити таких хлопців і я ловив себе на думці, коли постійно дивився на матір з батьком, що стояли біля гробу, що, напевне, не знайдеться слів, щоб їх  втішити.

Та з іншого боку, було таке піднесення в душі від того, що знаю на скільки вони щасливі у Бога. Переконаний, що герої війни осягнули Царство Боже. А нам живим до нього ще дуже далеко йти, а гарантії нема, що таки дійдемо. Попри все, в нашому суспільстві не зникли злочини та насилля, зневага та злостивість одне до другого.

Подорожчання цін показало один приклад, який мене це збентежив. Люді опускались до рівня тварин, змітаючи продукти з полиць супермаркету. Вони думали тільки про своє тіло, але забули, що Небесний Батько їм казав дуже чітко, що "не турбуйтеся про хліб насущний, Я обов’язково Вам його пошлю і з голоду не помрете".

Але Ви ж розумієте, що в свідомості громадян залишились згадки від важких 90-х?

Розумію, проте, нам потрібно цього позбавлятися, поборювати. Війна не закінчиться у нас землі доти, доки люди не прийдуть до щирого покаяння і до Бога.

Ми стільки віддали Богу за Його рани, за Його хрест, за Його терпіння та розп’яття, ми стільки віддали гріху, ми стільки вилили на Нього всього непотрібного. Ми просто добивали і наносили ще більше ран на тіло Христа.

Господь – це любов, а у в любові нема такого поняття як кара, Господь ніколи нікого не карає. Є допуск Божий за гріхи людські, а це щось зовсім інакше.

Говорити, що Бог покарав українців війною за Майдан – це повна нісенітниця.

Війна – це показу стан суспільства, те, як сильно ми відділились від Господа. Ми, росіяни та російська влада. По той бік стоять також люди, а не роботи, і накази їм віддає також людина.

І суспільство цим наказам не противиться, і співучасниками війни є ті, хто бачить, як робиться гріх, але мовчить, потурає.
 
Так чому дорога назад до Божої любові та прощення така важка?

А як може бути інакше? Жінка народжує дитя в муках. Вона боїться, коли іде на поголи. Але коли вперше тримає новонароджене на руках, то відразу забуває про біль.

Ми не можемо знати премудрості Божої, якою дорогою нам краще прийти до спасіння. Це дорога була б легшою, якби ми були кращими в Божих очах.

Але якщо ми вибираємо такий шлях, то Господь дозволяє нам ним пройти. Та коли ми зробимо крок на зустріч до Господа, то він зробить десять кроків нам на зустріч.

фото: gradleva.com, facebook.com/oleg.okcibank