Коріолан: "нова опера" чи музичне шоу?

Днями старозавітна атмосфера Львівського оперного театру трохи оживилася новою оперою "Коріолан", яку привіз іменитий київський режисер Влад Троїцький.

Слово "нова" тут означає приналежність до сучасного оперного формату, який намагається перевизначити жанр трьохсотрічної давнини і адаптувати його до сучасних засобів сценічного вираження.

Для Троїцького ця опера теж є новою, у тому сенсі, що режисер вперше звернувся до постановки такого типу.

Тож, знайомлячи широкого українського глядача із зразком "сучасної опери", керівник Центру сучасного мистецтва "Дах" відкрив нові горизонти і для себе.

Але у самому жанрі, попри певне нагнітання інформаційної напруги, Троїцький жодних горизонтів не розширив. "Коріолан" виявився нормальною "новою оперою" середньої руки, яка без зайвої вигадливості експлуатує вже усталені напрацювання у цій ділянці.

В принципі, від подібного конвеєрного "ново-оперного" продукту широкого вжитку типу, скажімо, постановок Олексія Коломійцева у Театрі Лесі Українки, "Коріолан" відрізнявся лише ширшим організаційним масштабом, кращим музичним наповненням і якіснішим звучанням.

Декорації та сценічні образи "Коріолану" вибудовувалися у стилі беззубого поп-панку естрадного розливу.

Кількарівневі тераси передньої сцени, заставлені брудними дерев’яними палетами, продовжувалися мінімалістичним другим поверхом типу "будівельні риштування".

Головні герої, як і личить романтичним персонажам трагедії, красувалися в довгих шкіряних плащах (сподіваюся, це все-таки був шкірозамінник!), а їхні обличчя вкривав агресивний грим. У повітрі панувала атмосфера екзистенційної необлаштованості, що, мабуть, слугувала містком між хаосом трагедії та нашим нинішнім політично-суспільним контекстом.

Влад Троїцький старанно намагався у своєму ніби-то новаторстві опиратися і на канони жанру. Самотній голос героя вступав у протиборство з хором, відспівавши окремі партії. актори переходили на по-учнівськи примітивний оперний речитатив.

Примітивний не з вини акторів, які показували неабиякий клас у володінні голосом, а, вочевидь, з відсутності у режисера якихось чітких ідей щодо конкретних форм застосованого синтезу старого і нового. Власне, цей синтез не надто вдався Владу Троїцькому. Елементи сучасного та канонічного механічно співвіснували поряд один з одним.

Музика та пісні були найприємнішими складовими "Коріолану" і відзначалися вмілою стилізованістю під кращі досягнення світової естради. Проникливі поп-фольк балади не могли не заворожувати, а приджазованний поп-шансон чи універсалізований фольк частково компенсували відсутність у дійстві цікавої драматургії чи виразної режисури.

Тому, якщо бути поблажливим і розглядати оперу "Коріолан" просто як послідовність музичних номерів, то все звучить доволі пристойно.

За що окрему подяку, мабуть, слід висловити не режисеру, а колективу музикантів, які витворювали музику у процесі колективної імпровізації. І, у зв’язку з цим постає питання – навіщо, взагалі, акторам "Даху" їхній Карабас-Барабас?

Траплялися навіть цікаві візуальні рішення типу збільшених чорно-білих облич акторів на задньому екрані, що транслював "живу" картинку зі сцени і створював додаткові маски трагедійності.

Та для тих, хто має слабкість очікувати від оперного жанру чогось більшого, якоїсь загальної синтетичної історії, якогось цілісного над-ефекту від побаченого і почутого, то навіть хороша музика і монументальний відео-арт від віджеїв групи Tenpoint не могли тут нічим зарадити.

Головна проблема "Коріолану" – нудьга.

Влад Троїцький покроково переказує нам основні моменти шекспірівської драми. Переказує плоско, як у підручнику – ось тут ми маємо героя, що височіє над натовпом на крилах своєї сили і пихи; тут ми маємо антагоністів, деякі з них відкриті, а деякі – підлі; тут герой виявляє емоційну слабкість і піддається на умовляння матері; тут він показується нам як ліричний герой, що здатен кохати. І так далі.  Всі проходили таке у школі.

Шекспірівський Коріолан – доволі сильний образ, але підвішати на ньому успіх свого власного твору – не така вже й проста задача, як може видаватися.

Якщо сама тема опери дозволяла очікувати якихось глибоких рефлексій щодо паралелізму розказаної історії та, скажімо, сучасних подій на сході України, то нічого такого там не виявилося, окрім передбачуваних кліше. Кістяком опери, що з’єднує музичні номери, слугує поверхове, аби-як складене лібретто, занадто слабке, щоб викликати будь-який інтерес до представленої історії, не кажучи вже про спонукання до роздумів.

Можна зробити висновок, що "нова опера" у розумінні українських режисерів – це суто "кльова" форма, а не зміст.

Схоже, що ці режисери навіть не здогадуються, що театральний катарсис залежить не лише від гучних вигуків, гарної музики чи ефектних гегів, а й від вміння розповісти якусь історію, вміння втягувати увагу глядачів добре збудованою драматургічною структурою. Українські режисери, так виглядає, перебувають у полоні свого егоцентризму, який не дозволяє їм зрозуміти, що театру також потрібні хороші історії, а отже і професійні сценарії, створювати які самі режисери не вміють.

Інакше, це не театр, а шоу. Естрада.

Контрольована імпровізація і пост-драматичний театр – це добре, але ж це вже вищий пілотаж, який дається не кожному.

Що ж, добре, що крім міксування стандартних прийомів, які вже давно стали звичними у світовому театрі, а у нас ще носять ауру "новаторства", нам подають хоча б нормальне музичне наповнення.

І на тім спасибі!

фото: Національний форум "ДОНКУЛЬТ - МИСТЕЦЬКІ НАДРА"