Львівська Аркадія Марека Краєвського

Напередодні Книжкового Форуму своєрідним провісником цього невмолимого свята букв та паперу до Львова завітав Марек Краєвський.

Польського автора популярних ретро-детективів запросили прочитати лекцію на черговій, 52-ій Оссолінській зустрічі, організованій Львівською Національною науковою бібліотекою ім. Василя Стефаника та Національним Закладом ім. Оссолінських у Вроцлаві.

Тема лекції, яка відбулася у дуже гарному читальному залі №1, звучала доволі цікаво – "Передвоєнний Львів як літературний простір". Хоча виявилося, що сам польський гість мав на увазі трохи інше – "Передвоєнний Львів як літературний простір Марека Краєвського".

Тобто, письменник-детективщик говорив переважно про те, як історичний Львів співвідноситься з його власними літературними текстами, тобто із тими книгами, дія в яких відбувається у Львові. У доробку Краєвського – чотири "львівських" романи (всі перекладені на українську).

Лише на початку викладу Краєвський кількома яскравими словами згадав найголовніші приклади побутування образу Львова загалом у польській літературі. Це роман "Небо у вогні", виданий львівським письменником Яном Парандовським у 1936 році, автобіографічна повість Станіслава Лема "Високий Замок" (1966) та роман "Каська Каріатида" (1886) іншої відомої львів’янки – Габріелі Запольської.

Підкресливши, що себе вважає лише лише маленькою тінню цих гігантів, Краєвський відтак звернув на відображення топографії та звичаїв передвоєнного Львова у дзеркалі своєї творчості. За словами письменника, він, насамперед, хотів передати слухачам щире особисте захоплення містом Лева. Тому, далі цитував лише свої романи.

Фактично, лекція перетворилася на огляд різних джерел інформації про довоєнний Львів, доступних Мареку Краєвському.

Детективщик зізнався, що спочатку навіть пробував писати книги про Львів "заочно". Так, "Голова Мінотавра" писалася у Швейцарії, а особливості львівської топографії пізнавалися через гугл мапу.

Втім, зрештою, письменник відвідав усі місця, про які писав, і скоригував уявність реальністю. У цьому йому теж допомагали львів’яни. Провідниками Краєвського у світ старого Львова стали "звичні підозрювані" місцевого краєзнавства – Юрій Винничук (який, іж, не міг не повернути борг за буквальні запозичення із довоєнних польських газет), Ілько Лемко (на службі у Андрія Садового, зацікавленого у читацькій увазі до Львова) та незмінний міщанин – брат Радковець (бранець своєї важкої долі найкумеднішого екскурсовода).

Лаконічні зауваги провідників, на зразок інформації про місце збору проституток на Старому ринку чи міркування про пішу досяжність усіх важливих будинків у Львові, Марек Краєвський талановито розвинув у цілі сторінки колоритних описів, які він чесно зачитав львівській публіці.

Щось Краєвський зміг зауважити й сам – наприклад, бюсти польських письменників на фасаді колишньої книгарні Владислава Губриновича, навпроти виходу із латинської Катедри.

Те, що автор так легко відкрив львів’янам деталі своєї письменницької кухні, свідчить, мабуть, що "львівські" детективи він писав, насамперед для польської аудиторії, якій неважливо звідки походить інформація - з гугл мапи, а чи від Ілька Лемка. Адже, в цьому сенсі, із львів’янами слід було б бути обережнішим із оприлюдненням таких деталей – особлива атмосфера романів від цього може швидко розвіятись.

Зв’язок Марека Краєвського зі Львовом, як з’ясувалося, має теж родинне коріння. Письменник розповів, що його дід Мирон Наконечний походив із польсько-української родини та працював до війни у Львові кельнером. Він одружився із полькою Анною Облонг. Мати письменника народилася у селі Острожець під Мостиськами, а у 1958 році родина виїхала до Вроцлава, де народився сам Марек.

У дитинстві він часто слухав розповіді матері та її брата про Львів, в яких ті наголошували на дружбі між львівськими поляками, українцями та євреями. А в п’ятирічному віці побував тут і сам. Розповів, що з тієї поїздки залишилося два спогади – розбитий гробівець Марії Конопніцької на Личаківському цвинтарі, сплюндрованому бульдозерами, та гра у футбол з місцевими дітьми.

Наступного разу Краєвський побував у Львові вже у 2007 році як гість Книжкового форуму. Тоді й вирішив, що наступні детективи писатиме про Львів. Як висловився сам автор, він зрозумів, що саме Львів став його наступною літературною Аркадією. До слова, сьогодні Краєвський підшуковує собі вже нову гавань для натхнення, оскільки більше писати про Львів не збирається.

Аби повністю оцінити таку лекцію, побудовану виключно на фігурі автора, слід, мабуть, бути відданим фаном Краєвського та його творчості.

Втім, я впевнений, ніхто з присутніх не пошкодував, що прийшов, чи точніше ніяк не міг пошкодувати, адже манера викладу у Краєвського настільки заворожуюча, що він міг би говорити про все що завгодно і при цьому втримувати увагу аудиторії.

Власне, лекція Краєвського стала майстер-класом життєвого стилю та професійного підходу від успішного поп-літератора. Прослухати її вартувало хоча б для того, аби зрозуміти наскільки сірими та провінційними є наші вітчизняні зірки популярного палп-фікшину.

З Краєвського фонтанував старанно вироблений і старанно дотримуваний стиль певної письменницької персони. Причому, добре заточений під смаки та сподівання своєї цільової аудиторії – едукованих міщан, що люблять полоскотати нерви чимось трешовим, але для цього потребують якісної упаковки з претензією на витонченість. Усе це Марек Краєвський надає не лише у книжках, але й особисто при зустрічі.

Класичний філолог за освітою, у своїй мові він вживає застарілий піднесений книжний стиль, але його ледь перебільшена міміка при цьому сигналізує, що все це просто професійна гра у старосвітський пафос. І відчуття межі, на щастя, стримує Краєвського від цілковитого мімікрування під минулу епоху, тобто, від того, щоб повністю перетворитися на потішний експонат, як це зробив брат Радковець у погоні за туристичними піастрами.

Він – професіонал, якому навіть і не хочеться нічого закидати щодо неточності та надуманості його вигаданого "передвоєнного" Львова (чи Вроцлава). Хоча, присутні львівські перекладачі та літератори загалом використали час, відведений для запитань, саме з цією метою і, отже, змарнували шанс чогось повчитися.

Окрім Неборака, який таки поцікавився, з кого саме Краєвський черпав натхнення, виробляючи свій "голлівудський" стиль (той у відповіді послався на якогось невідомого нам польського телеведучого-філолога). Залишається сподіватися, що це питання було продиктоване практичними міркуваннями, а не підлітковим бажанням підколоти вискочку.

Книжки Краєвського мені трапилося прочитати ще в середині 2000-х, під час гостювання у друзів в Польщі. Як поціновувач Б. Акуніна, я відразу захопився польським відповідником і навіть знайшов у "криміналах" Краєвського додаткові значення – якісь натяки на певне відродження духу "Центральної Європи", які можна зустріти, приміром, у стрічці Готель "Ґранд Будапешт" режисера Веса Андерсона.

У 2007 році, коли Марек Краєвський відвідав Львівський книжковий форум, я постарався зустрітися з ним для інтерв’ю (яке, на жаль, не записалося через поломку старенького диктофону) і перші 15 хвилин намагався добитися від письменника якихось культурних маніфестів. Однак, він увічливо відкидав такі теми і натомість переводив розмову на детективи.

Тоді я зрозумів, що до певних "культурних" тем може бути суто комерційний підхід. Що культура може бути просто "темою". Мабуть, це нормально, подумалося мені тоді. І на зустрічі у бібліотеці ім. Василя Стефаника я вже остаточно засвоїв цю думку. Головне, мабуть, чітко визначитися – чи тобі потрібна культура, чи тема. Чи ти виробляєш із себе професійного творця і продавця тематичної розважальної літератури, чи ти справді думаєш про культуру і креслиш маніфести.

Зрештою, ця дихотомія десь там може і сходитися, як у випадку, приміром, Мілана Кундери. Але, судячи з українського літературного контексту "і те, і те" таки має тенденцію до перетворення у "ні те, ні се". Це якщо порівнювати із зарубіжними прикладами. Але можна і не порівнювати. Тоді теж все нормально.