Львівські актори у фільмі Брати. Остання сповідь: розповіді Наталі Половинки та Миколи Берези

Незабаром у прокат виходить черговий "серйозний" український фільм Брати. Остання сповідь. Судячи з усього, це ще одна спроба створити вітчизняне мейнстрімне кіно, експлуатуючи харизму карпатських полонин.

Вихід стрічки почав анонсуватися ще кілька років тому і ось нарешті український глядач зможе побачити чи вартий цей фільм багаторічного очікування. Братів зняла кінокомпанія Pronto Film, тож можна сподіватися, що ця стрічка буде принаймні не гірша за попередню продукцію компанії – Поводир.

Минулоріч Брати вже зачекінилися на різних кінофестивалях, зокрема на трьох подіях класу "А" (як вказує прес-реліз) в Індії, Шанхаї та Москві. У колишній братній столиці вдалося взяти вагому нагороду – "Срібного Георгія" за кращу жіночу роль, якого з собою у Львів привезла акторка та виконавиця Наталя Половинка.

В основі фільму Брати – повість норвезького письменника Торґні Ліндґрена "Джмелиний мед". Режисерка Вікторія Трофименко адаптувала книгу до українських реалій і написала сценарій, дія якого відбувається в Карпатах. Для Вікторії Брати стали дебютом у повнометражному кіно.

Для львів’ян цей фільм повинен бути особливо цікавим. Адже, у ньому знялися не останні зірки нашого міста. Одну з головних чоловічих ролей – брата Войтка – виконав актор, режисер і директор Львівського театру імені Леся Курбаса Микола Береза. А головну жіночу роль "письменниці" втілила Наталя Половинка – акторка, виконавиця традиційних пісень і художня керівниця Львівського муніципального театрального центру "Слово і голос".

У широкому прокаті фільм Брати з’явиться з 24 вересня, зокрема і у нещодавно створеному Львівському кіноцентрі. Показом Братів розпочнуться також кіносеанси у новій локації мережі Планета Кіно IMAX Форум. А 18 вересня відбудеться спеціальний допрем’єрний перегляд у Львові у кінотеатрі Кінопалац "Театральна".

Напередодні цієї події Варіанти вирішили розпитати львівських учасників стрічки про те, як вони потрапили у проект, про їхні враження від зйомок та про те, що очікувати від фільму.

Наталя Половинка

Художня керівниця Львівського муніципального театрального центру "Слово і голос", акторка, співачка.

В повнометражному художньому фільмі я знімалася уперше. До цього в мене були акторські роботи в короткометражних стрічках. Також є два документальні фільми зі мною – це Ірмос і Повернення, які зняв режисер Сергій Цимбал.

Коли мені запропонували виконати головну жіночу роль у стрічці Брати, я відразу попросила сценарій. А прочитавши, відчула, що там є певний смисл, який мене зачепив. Залишалося, втім, питання – як цей похмурий скандинавський колорит адекватно перенести на український грунт, в Карпати, щоб не втратити головного сенсу. Мені видалося, що в кожному кадрі повинно бути дуже багато особливого світла. А для цього потрібен режисер із особливою головою.

Тому, я віддзвонила на студію і сказала, що перед тим як погодитися, мушу побачити режисера. Я повинна була зрозуміти, чи здатний він екранізувати такий текст. Вікторія Трофименко, яка режисерувала фільм, потім сама сміялася, що все виглядало так, ніби проби були не в мене, а в неї. Насправді, я відразу при знайомстві із потиску руки Вікторії зрозуміла, що вона може все зробити, так як потрібно.

Зйомки відбувалися в околицях села Синевір, поблизу Синевірського озера. Кожного дня нам доводилося пішки підійматися із села на гору і спускатися назад. Зате, це давало час, аби подумати знову над своєю роллю

Виявилося, що це дуже похмура місцина, там дуже мало сонця, місцеві яблука, наприклад, упродовж літа навіть до кінця не достигають. Мало сонця і багато вологи. Зате люди дуже глибокі, дуже прямі, малослівні Такі трохи похмурі, але разом з тим дуже ясні люди.

Перша знімальна сесія відбувалася влітку, а наступна – взимку. І що тоді, що тоді – сонце світило тільки зрідка. Тим не менше, коли я вперше подивилася увесь фільм на показі на Московському міжнародному кінофестивалі, я відразу звернула увагу на те, що в кожному кадрі було світло. Тобто, це не те світло, яке створюється технічними засобами. Це світло самої думки і віри в те, що робиш, це наслідок праці усієї групи. 

Оригінальна книга Торґні Ліндґрена "Джмелиний мед" теж мене дуже зачепила. Спочатку я не хотіла її читати, боялася, що вона зіб’є мені настрій, який я вже собі виробила, прочитавши сценарій. Але все-таки взялася за неї і наступної зимової знімальної сесії вже не випускала цю книгу із рук. Тон розповіді Торґні Ліндґрена мені дуже близький. У ньому відчувається такий спокійний, неспішний вдумливий погляд углиб життя. Як наприклад, коли сидиш, буває, над річкою і дивишся у воду, бачиш дно, камінці, риб. А насправді всередині себе відповідаєш на свої найглибші життєві питання.

Тому, цю книгу я використовувала під час зйомок як своєрідний камертон для правильного настроювання на свою роль.

Комусь цей фільм може видатись затяжким. Адже, сьогодні ми звикли, що у фільмах і книжках вживають дуже багато позитиву, який ні до чого не веде, ні до чого не зобов’язує, ні про що насправді не розповідає. А після перегляду фільму Брати ти виходиш із кінозалу із якимось таким невимовним питаннями, які з’являються в тобі після побаченого, але на які ще поки немає відповідей. Це питання, які не часто випливають на світло свідомості, вони стосуються смислів твого персонального буття.

Мій спів у фільмі спочатку не передбачався. Але у процесі зйомок я сама запропонувала Вікторії заспівати щось. Мені здавалося, що цей глибинний тон фільму можна трохи підсилити, дати якісь натяки ще й голосом. Там є дві дуже непомітні мої пісні. Мотив двох братів – "Ой у полі росли два дубочки" і мотив мотив шлюбу землі та неба – "Ой соловей, соловієчко". Обидві пісні походять з мого рідного краю Поділля.

Микола Береза

директор Львівського театру імені Леся Курбаса, актор, режисер

Мушу зізнатися, що я сам ще фільму Брати не бачив. Зі всієї нашої команди, здається я один такий залишився. Була презентація минулого року на фестивалі "Молодість" у Киві, але я не поїхав, бо у мене якраз була вистава в театрі і я не зміг відлучитися. А інших нагод якось і не трапилося. Відразу після завершення праці над фільмом почалася фестивальна діяльність, всі постійно десь їздили і я вирішив, що вже почекаю, поки Брати з’являться у прокаті.

Тобто, вісімнадцятого вересня я разом з іншими глядачами піду на свій перший перегляд.

Але я, звичайно  читав сценарій. Перед початком зйомок, коли ми вже виїхали на локацію, у нас ще був час ознайомитися зі сценарієм і зі всіма учасниками процесу.

Я раніше вже знімався у різних проектах, мав епізодичні ігрові ролі у фільмах Тараса Химича – Золотий вересень та Срібна земля. Але у фільмі такого масштабу, такого рівня беру участь вперше. Було дуже круто. Страшенно сподобалося.

Досвід зйомок у кіно тепер мені дуже допомагає і в театрі. Кажуть, що театральним акторам доводиться важче, бо вони мусять грати вживу. Але я з цим тепер не зовсім можу погодитися. В кіно своя тема, теж непроста, там ти мусиш зіграти один раз і це вже залишиться, в цей момент ти повинен вкластися максимально. І з цим досвідом, я тепер на сцені бачу купу моментів, які я колись не помічав. Встигаю пережити набагато більше ніж раніше.

Взагалі, я був дуже здивований тим, як на мене вийшли представники компанії Pronto Film, яка знімала цей фільм. Зі свого досвіду я знав, що у Львові актору потрапити у якийсь серйозний проект не дуже реально. Адже, як правило, беруть людей зі свого кола, ніхто себе не утруднює особливими пошуками.

Є якась база звичних типажів і до них завжди звертаються. Коли мені подзвонила представниця Pronto Film, я спочатку подумав, що знову нічого серйозного, чергове відмивання грошей. І раптом зрозумів, що це зовсім інший випадок, тут люди дійсно їздять по областях, шукають нові незасвічені обличчя по місцевих театрах. Тобто, підходять до справи професійно, як це прийнято у світі.

І ось так я зміг потрапити у цей фільм, чим дуже пишаюся. Наскільки я чув, спочатку були плани запросити на роль Войтка Євгенія Гудзя – фронтмена гурту Gogol Bordello. Але це не вдалося через певні організаційні і фінансові моменти і Гудзя, зрештою, так виходить, замінив я.

З наших зйомок мені найбільше запам’яталися шістсот сходинок, якими ми кожного ранку підіймалися на гору із села. Там був дуже крутий підйом і довелося зробити дерев’яні східці. Кожен новий день починався з такого сходження у піднебесся, кудись нагору подалі від світу.

Цікаво, що місцеві жителі ніяк не зреагували на ці сходи і продовжували ходити своїми старими стежками поміж деревами, хоча ми сподівалися, що зробимо добре діло і залишимо після себе щось корисне.

фото: компанія Pronto Film