Музей під сосною: Леопольд Левицький та його станок

Дуже цікавий інтерактивний музей дуже цікавого західно-українського графіка.

У Львові є дуже багато хороших музеїв. Однак, поряд із загальновідомими закладами першого ешелону, існує також і чимало менших, про які, мабуть, знають не всі. Наприклад, квартира-музей Леопольда Левицького.

Музей, як зрозуміло із назви, розташовується у колишній квартирі Левицького і поділяється на дві частини: виставку робіт та частково відтворений інтер’єр того простору, в якому жив та працював митець.

Будинок з музеєм можна упізнати по великому плакату у вікні, розмальованій лавочці перед під’їздом та високій сосні, що здіймається угору прямо навпроти дверей.

Гостей зустрічає Людмила Співак – виконуюча обов’язки завідуючого відділом музею, яка й розповіла все про Леопольда Левицького та про діяльність музею.

Перетворене на музей помешкання багато в чому й далі залишається квартирою. Аби увійти, слід подзвонити у дзвоник, а всередині можна повішати одяг та речі на вішак у коридорі.

Домашніх меблів, втім, бракує, але кімнати не настільки великі, щоб дозволити собі повне відновлення жилого вигляду. Тому, основну роль генератора автентичного затишку виконує столик з чайними горнятками, довкола якого красуються картонні муляжі господарів – Леопольда та його дружини Гені-Євгенії.

На стінах висять роботи митця. У різних кімнатах – різні періоди.

Біографія Левицького немов навмисне написана для радянського підручника. Син коваля та працівника залізничного депо ще в гімназії проявив художні таланти. В 1925 році Леопольд залишає рідне містечко Чортків і поступає у Краківську академію мистецтв. Ще студентом досить успішно пробує свої сили в актуальних напрямках – експресіонізмі, супрематизмі, кубізмі. І неминуче поринає у вир соціалістичних ідей, популярних серед мистецької молоді.

Тогочасні малюнки художника, переважно офорти, критикують капіталістичну дійсність міжвоєнної Польщі та соціальні несправедливості. І дуже майстерно критикують – вже тоді Левицькому вдається творити ємкі лаконічні, напрочуд експресивні образи.

Через відверто ліве авангардне спрямування творчості Левицького виключають з академії та неодноразово ув’язнюють.

Втім, фігура Левицького лише позірно пасувала до образу зразкового західно-українського інтелігента, що з нетерпінням чекав приходу радянського ладу. Митець ніколи не сварився із соціалістичною владою, однак, і особливої дружби між ними не було. Модерним пошукам Левицького було явно затісно в рамках радянського мистецтва.

Після війни Левицький оселився у Львові у тому будинку, де тепер влаштований музей.

Післявоєнну радянську творчість Левицького можна поділити на відверто абстракційні, модерні роботи, які йому доводилося класти у шухляду, та наближені до реалізму полотна, створені для офіційного експонування. Лише в період відлиги митець отримує можливість відкрито продовжити свої експерименти з модерністичними стилями.

Улюблена техніка Левицького – станкові відбитки. Він перепробував усі матеріали – метал, лінолеум, камінь, окрім дерева. Вдавався до використання багаторівневих кліше, завдяки чому створював багатоколірні малюнки.

У найбільш складних техніках йому вдавалося вийти на найвищий рівень.

Наприклад, у монотипії, до якої Левицький вдавався у 60-х роках. Це різновид графіки, в якому малюнок попередньо малюється на гладкій поверхні, а потім перебивається на папір. При цьому дуже важко досягнути запланованої чіткості зображення, тому таким чином творяться переважно абстрактні композиції. Завдяки експериментам із фарбами Левицькому вдавалося втілювати малюнки з конкретними сюжетами, досягати дуже цікавої фактурності, наприклад, мозаїчного ефекту.

Окрім соціальних драм улюбленою темою творчості Левицького було місто та його повсякденне життя, що, звісно, природно для митця-модерніста.

Втім, це якщо не рахувати малюнків, присвячених своїй дружині Гені, яку він дуже любив і ніколи не втомлювався зображати на полотнах і вирізати у кліше.

Окремо, можна згадати творчість Левицького у період життя в середньоазіатському тилу під час воєнних років – в Узбекістані та Казахстані. Позбавлений доступу до станкової техніки художник переключився на прості малюнки олівцем та вугіллям. Деякі його тогочасні картинки виглядають а-ля "Шевченко у засланні".

Наприкінці життя Левицький захопився літографією, тобто використанням кам’яної основи у створенні кліше. Знову ж таки, і у цій техніці йому вдалося знайти свій оригінальний підхід та неповторний почерк.

Помер художник у 1973 році. А після смерті дружини у 1989 році, згідно з її заповітом квартира відійшла до Національного художнього музею.

Левицький залишив після себе і кілька учнів, які теж стали відомими митцями. Серед них Еммануїл Мисько, Євген Безніско, Теодозія Бриж.

Поміж картинами Левицького на стінах кімнат висять також експонати з його власних колекцій – дерев’яні народні хрести та карпатська кераміка.

Одна з картин створена його матір’ю. Як пояснила пані Людмила, мати митця теж мала художній хист і займалася традиційнними мистецтвами – вишивкою та витинанками. Щоб підтримати сина у його творчості, вона намалювала для нього абстрактну картину.

Один з головних експонатів – станок для виготовлення відбитків. Його зробили у 1946 році на спеціальне замовлення Левицього. Станок працює і за 15 гривень можна створити свій власний відбиток із копії оригінального кліше Левицького. У хід йдуть кліше святкових листівок.

Завдяки станку музей Леопольда Левицького став досить популярним серед дитячої аудиторії. Спеціально для найменших тут постійно влаштовують різноманітні майстер-класи чи акції.

Дорослі відвідувачі теж із задоволенням штампують кумедні листівки. Готову роботу можна тут же ж вкласти у конверт з маркою, підписати адресу та вкинути до скриньки.

Графіка Леопольда Левицького – без сумніву, явище світового значення. Тоді як рівень осмислення і популяризації його робіт у Львові абсолютно невідповідний такому масштабу.

Всього у доробку Леопольда Левицького близько семи тисяч графічних та двісті живописних робіт. Тож, на стінах квартири-музею експонується лише дуже мала частина творчого спадку митця. Тому, хотілося б, аби роботи Левицького потрапляли на очі публіки ще й якимось іншими шляхами. Наприклад, в рамках спеціальних виставок у стінах більших музеїв чи галерей.