Православний. Закоханий. Садовий.

Якщо не Апокаліпсис з Армагеддоном, то летіти йому на зону білим лебедем на раз-два-три (там вже як справедливий суд вирішить). Саме тому на Садовому 3.0, у цей пречистий день урочистої сесії Львівської міської ради та третьої клятви вірності новообраного втретє мера, краватка фіолетового кольору, ніби фелон у Великий піст, що символізує Христові страждання.

Цей колір у гармонії з його очима, з його світоглядом. Тобто він десь там, глибоко-глибоко у душі, нутром чує, що кінець кінців уже близько. І що цей його урочистий вхід у галицький Єрусалим незабаром стане його розп'яттям.

Не тільки він чує цей безславний кінець потьомкінського села Львів, але й деякі святі отці, які сьогодні в необмеженій кількості присутні на його урочистостях. Їм сам Бог велів не спати та пильнувати прихід Нареченого, і тому вони також, щось десь там відчувають лівим вухом (то ж не зовсім впасти паствою у буквалізм).

Саме тому Садовий сьогодні оточився святими отцями, наче щитами. Ще ніколи під час його інавгурацій у Львівській міській раді не виступало стільки священиків та єпископів. Садовий хоче бути святішим усіх святих, і це правильно, і це логічно, бо що візьмеш з тих недорікуватих хіпстерів у невидимій та щоденній брані зі Сатаною та його спокусами?

Львівських хіпстерів мало, вони переважно конформісти та кар'єристи. Вони, подекуди, атеїстичні рагулі, а якщо й бувають у Львові побожні хіпстери, то вони переважно без ознак духовного життя, без дотиків благодаті, без навіть наперстка дарів Святого Духа. Зомбі. А зомбі в агоні з Дияволом – не товариш, так, дохлий номер.

А вже ось тут і зараз можна намацати перші ознака чуда поблизу Садового, і це – Грицько Козловський. Бо він, якщо не на Мальдівах, то десь на Галапагосах, Мадагаскарі, Коломбо та Сахарі, якщо не на Канарах, то десь в Гренландії, Фінляндії, Уганді та Лапландії. Однак ось тут і зараз він тут, на сесії Львівської міської ради. Диво? Диво.

Ще одне чудо у садовому Львові – це Українська Галицька партія та її маловиразні представники.

Ще одним чудом можна навіть вважати ось щось таке приблизне.

Чудом стане посідання шуварівцем Федишиним кріселка секретаря Львівської міської ради.

Дивом багато хто вважає лише вісімку свободівців (переважно, бариг) у новій міській раді.

Абсолютним чудом можна вважати дзиґівчанку Юлю Хомчин. Проте що ж ти, дитино, квітко, пташко, робиш у цьому вертепі розбійників? Та геть романтику з цих рядків у часи Катніс Евердін. Систему треба валити зсередини, як про це, до речі, й пише Іван Богослов в Об'явленні, хоча хто його уважно читає поміж львівських фарисеїв.

А от хто усі ці інші люди, і що вони усі тут роблять, дещо незрозуміло.

На це не має часу, бо погода змилосердилася і випустила з крокодилячої пащеки сонце-сонечко, щоб воно освятило на віки вічні своїми благими променями блаженний лик Садового, найбільш православного (тобто того, хто правильно, того, хто тру) християнина світу.

Садовий виходить на цю сцену рикаючи, наче лев.

На звуках державного гімну ласкаве сонечко падає лише на нього, пронизує та виокремлює помазаного поміж когорти апаратників та єпископів. Радуйся, Невісто неневістная, бо на Тебе сонце правди зійшло, ясне садове сонечко.

Сонечко ніжно падає на Садового, але не збиває його з ніг, лише зміцнює, перетворює його на вогняний стовп, на неопалиму купину. Він, ніби Мойсей після Синаю, він пломеніє та палахкотить, його душа жбухає вселенською любов'ю, він білий та пухнастий, тобто лагідний і чистий, він твій.

У своїй третій іпостасі Садовий – добрий самаритянин. У Львівській міській раді більше немає більшості та меншості, більше немає своїх та чужих, бо у ці непевні часи всі повинні бути заодно з колективною відповідальністю та круговою порукою, око має бути лише око, а зуб лише за зуб.

Садовий зрить перед собою свою вкраїнську владу, де свій до свого по своє. Він дякує мамі та Катерині без яких не зміг би спокійно дивитися на недосконалість цього світу, особливо під час останнього року. У Садовому витає сентиментальність релігійного кітчу, і у цю блаженну мить у ньому є щось від блаженного Парасюка.

Ми повинні бути правдивими – глаголить він, де правда, там і Бог – каже його третеє Я. Певна річ, що за такої метафізики Садового навколишні люди, тобто депутати, як мухи. Ніхто, буденне ніщо, що плутається під руками великої справи садового градобудівництва міста-раю, ідеального міста, міста, якого не існує. Хто всі ці люди перед всепланетарною величчю Садового, навіть не янголи на кінчику голки. Певна річ, що не всі самопомічні депутати на таку єресь підписувалися.

Не всі самопомічні депутати готові рулити на таких велосипедних доріжках в нікуди.

На такі зигзаги долі косо дивляться навіть укропівці, добродомівці тощо

Схоже, що Садовому трохи наврочили, бо чомусь немає коло нього неодмінного глечика зі святою водою. І келішки якісь не такі, бо коли Садовий п'є воду, то крізь них у ньому помітні якісь дивні метаморфози та навіть преображення його досконалої природи у щось бісівське, свинське та тварне (цебто, деформоване).

Проте так милосердний Господь вкотре підкреслює, що Садовий лише людина, недосконала людина, яку потрібно любити з усіма її недоліками, а не лише ось такою, возмріяною до небес.

Саме таким, як його любить його Катерина. На ній вже немає тих інфантильних прикрас, як під час першого пришестя Андрія Івановича. Вона вже зріла, доросла жінка. Матір п'ятьох дітей. І прикраси, відповідно, у неї мусять бути солідними.

Таким, яким його й досі продовжує шанувати колишній член його молодої дружини, Олег Синютка (з ним також щось не так, бо йому чомусь видається, що Львів перший в Україні, і навіть у східній Європі за темпами розвитку).

Таким, яким його любить ось ця мандрівниця у часі, яка тихенько сидить у куточку зі своєї допотопною технікою, крадькома щось жує у тому куточку, і тримає свою допотопну техніку так, немов це іконка Садового чи міні-рака з його святими мощами, тобто як мощами, зі записом святого голосу Садового (тут можна лише здогадуватися, щоб було у процесах вшанування святих, якби апостолам, мученикам чи пророкам була відома техніка аудіозапису).

На Садового линуть і линуть гратуляції, спекуляції, полюції та капітуляції від святих отців, єпископів, священиків та владик, ось повний їх список: єпископ-помічник Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької церкви Владика Венедикт, о. Павло Кочкодан з Української Православної Церкви Київського патріархату, представник Римо-Католицької Церкви о. Йозеф Павліченко, о. Маркіян Каюмов (Українська Православна Церква), о. Олег Древняк (Українська Автокефальна Православна Церква), о. Тадеус Геворгян (Вірменська Апостольська Церква), владика Василь Боєчко (Церква Християн Віри Євангельської).

Вони намащують і намащують Садового миром, наче грішниця з алябастрової пляшечки у будинку фарисея. Вони припадають до його ніг ззаду, плачуть і обливають слізьми його ноги, волоссям своїм їх витирають і ноги йому цілують. Віра їхня врятує їх, адже вони намащують його миром на майбутній суд, на майбутнє розп'яття, невідомо, чи на воскресіння, але Милосердний Отець наш звик довготерпіти та давати усім грішникам другий шанс.  Греко-католиків точно погубить любов до несанкціонованого розповідання притч та несмішного бажання бути смішним.

А от отець Павло Кочкодан все робить канонічно. Він невимовно тішить, наче малятко, кольоровим будинкам у центрі Львова, він щасливий, що Садовий знову львівським мером втретє.

Кочкодан жменями розсіває Садовому аксіоси та осанни, і це ще добре, що не ісполаює у Садовому деспота та не благословляє його дикирієм та трикирієм. Петро Адамик, наприклад, просто холодний від такої садовітської єресі навколо.

Хоча, чого йому бути холодним, якщо навколо такі молодиці.

Усіх до реальності довго повертає суворий протестант Боєчко, який довго розповідає про Сатану, збочення Європи та неправильно зрозумілу свободу (так у нього несподівано виникли певні паралелі з маленькими тягнибоківцями й так це декого дещо налякало).

Садовий у цей час переважно грає безхитрісних безсрібників Косьму та Даміана, хоча вже помітно, як з середини його роз'ятрує нетерплячка на цих патріархально тривалих вітаннях святих отців, милих його серцю отців, наївних та юродивих у своїх неустанних лобизаннях його стоп, його тіла, його храму Духа Святого. Він на стрьомі, мов вовк в овечій шкурі, навіть коли світло благословляє ікону своїм дотиком.

Він зиркає вовком навкруги, але стає невинним ягнятком, коли цілує богородичну ікону так, як ще ніхто її не цілував. Він праведник, блажен муж, який на ради несправедливих не ходить. Він цьомає ікону і лагідно підставляє праву щоку для поцілунку у відповідь.

На всю цю порнографію у своїх підстаркуватих окулярах смиренно дивиться його вірний парасоленосець Шевців, цей творець богохульного сайту про духовну велич Львова.

На цьому все, кінець історії.

Садового заливає сонцем, наче катком.

От тільки Ганущин чомусь дивиться на медальйон Садового так злодійкувато, ніби він персонаж Івана Васильовича – Жорж Милославський, хоча у Львові кожна собака знає, що Ганущин – персонаж Ярослава Васильовича.

А на цьому слові, Садовий благословляє триперстним знаменням Вас, Вас і Вас (і навіть Васю Молдована).

А ліміт див цього року, схоже, що вичерпався, оскільки саме цього, 2015 року, нарешті стало не соромно слухати Джастіна Бібера (чи буде так зі Садовим, знає тільки Господь). Амінь.