Стефан Грабінський та його психофантастика: львівські потойбіччя

Пропонуємо перший допис нашої нової рубрики "Польська культура: найцікавіші варіанти", яка є спільним проектом Інформаційного агенства Варіанти та інтернет-порталу Інституту Адама Міцкевича у Варшаві - Culture.pl.

На дальному Підзамчі є невеличка вулиця Лобачевського. В найкращих традиціях підзамчівського лабіринту вона різко переломлюється посередині убік в сторону Заводської, немовби заплутуючи сліди.

І справді, той хто захоче знайти на ній вісімнадцятий номер і перед тим не скористається послугами гуглмапу, той, швидше за все піде далі прямо, не підозрюючи, що далі це вже інша вулиця – Ковалевської, яка, у свою чергу, має у довжину метрів п’ятнадцять, не більше і аж ніяк не скидається на окрему вулицю.

Колись, ще до війни, коли вулиця Лобачевського носила назву давніх польських королів Пястів, тут, під номером вісімнадцять жив Стефан Грабінський – самобутній письменник та палкий метафізик, якого можна поставити в один ряд з Бруно Шульцом, Леопольдом фон Захер-Мазохом, Францом Кафкою та іншими творцями "центрально-східно-європейського" магічного реалізму.

Щоправда, він виявився занадто темним для загального читацького ока і свого часу був забутий.

У Польщі та на Заході Грабінського вже успішно перевідкривають. А у Львові цей процес лише розпочався. (Хоча так як це зробив Юрій Винничук, видавши у своєму комерційному "чоколядовому" стилі збірку під назвою "Духи старого Львова", то краще і не треба було). Цьогоріч навіть вийшла окрема стаття про Грабінського на сайті "Фотографії старого Львова". Однак, сухий вікіпедичний стиль, вжитий там, змушує самому братися за перо.

Першу збірку своїх новел Грабінський видав ще до Великої війни, яку у нас, прийнято називати Першою світовою. Втім, увагу літературної спільноти та читачів привернули лише наступні його твори, опубліковані згодом у міжвоєнний час. Однак, вже упродовж короткого життя Грабінського, з юності засудженого до ранньої смерті туберкульозом, сучасники встигли його забути та зневажити.

Дивний стиль та не менш дивний зміст новел та повістей Грабінського змогли розпалити певну цікавість у читачів. Але не змогли забезпечити йому нормального професійного визнання – лише статус екзотичної цікавинки, осягнути смак якої можуть лише особливі аматори.

Лише у п’ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття Стефана Грабінського почали віднаходити для себе його польські співвітчизники. Головні його твори були перевидані, по ним зняли декілька короткометражних фільмів. Поступово Грабінського навіть заднім числом ввели у літературний польський канон, втім, як не зовсім зрозумілого і маргінального, майже трешового, персонажа.

Вже у двадцять першому столітті твори Грабінського змогли стати культовими на Заході, хоча, й у лише вузьких колах знавців-літераторів та особливо просунутих фанів жанру хорор.

Деякі з них, як свідчила переписка на відповідних форумах, навіть здійснили небезпечні подорожі на батьківщину Грабінського, аби подивитися в якому середовищі письменник писав свої дивні та захоплюючі новели, на які пейзажі він дивився з вікна свого будинку. 

Отож, маємо маловідомого, напівзабутого нішового, майже трешового представника галицького магічного реалізму та хоррору.

Однак, якщо почати читати його твори, то всі ці окреслення і теги відразу розсіюються, як і у випадку, приміром, Бруно Шульца. Застосовувати до текстів Грабінського те чи інше жанрове кліше – марна і непотрібна справа.

Адже, тут йдеться не про жанр, а про реальність якогось окремого світу, який лише наполовину є знаною нам усім дійсністю. Цей світ є макабричним та зловісно-таємничим, але порівняння з іншими майстрами хоррору тут нічого не прояснять. Цей світ унікальний. Жах і ляк тут не є основними моментами, а лише другорядними. Головне ж тут приховується поміж рядками – гостре, нервове, судомне відчуття чогось трансцендентного, чогось, що існує лише у потойбіччі.

Потойбіччя Грабінського – це не дешеві бульварні жахи, хоча такими часто й прикидаються і такими їх хотів представити Юрій Винничук.

Зазирнути "за межу" письменнику вдається не просто завдяки зусиллям уяви, а через ретельну дослідницьку працю психомандрівника. Це все не так вигадки, як особливий погляд. Тому, сам Грабінський свою творчість окреслював як психофентезі.

Грабінський володіє даром точного угадування обрисів трансцендентного у напівтемряві "сутінкової зони". Це досконала інтуїція, майже філософська. Його трансцендентне одночасно і принципово потойбічне, і трепетно живе.

Тут, власне, проявляється особливий творчий метод львівського письменника. Перед тим як описувати щось надприроднє, Грабінський спочатку створює для нього відповідне місце, відповідний антураж, відповідну географію.

Причому, це камерна географія окремого "закутка", замкненого простору. Надреальність Грабінського гніздиться у всіляких щілинах, тріщинах, нішах, пазухах та кишенях нашого звичного світу. Вона там самозароджується, як середньовічні миші у вологому шматті.

У новелах Грабінського потойбічне самозароджується практично на наших очах, завдяки чому досягається потрібна вірогідність. Причому, закутком можуть бути не лише традиційні підвали, старі будинки чи руїни, а й цілком звичні та модерні явища – залізниця, пожежні станції, пошта.

Аби стати потенційним місцем згущення потойбічної матерії закутку не потрібно дозрівати віками. Це може бути цілком новий закуток, головне, щоб там був відчутний слід чи запах людини, людської субстанції, людських думок та дій. Це інший, необхідний елемент рецепту трансцендентного, окрім "сутінкових місць" – залишок, відбиток прожитої (хоч і коротко – неважливо) людськості.

Коли читач втягується у детальний опис того чи іншого закутка, міського чи природного, коли ми відчуваємо там залишковий запах людини, починається відповідна магія. Це як у дитячих ритуалах викликання "Пікової дами" – вона неминуче з’являється як ефект відповідного облаштування простору. Якщо справді бути готовим, справді чекати, то дзеркало, свічка, грубі малюнки на склі та друзі навколо не можуть не породити інший, додатковий п’ятий елемент.

Подібним чином, світ потойбіччя Грабінського дуже камерний, обмежений здебільшого замкненим простором кімнати, купе потяга, ніші, закинутої станції. Це простір задушливого сусідства із самим собою. Не випадково, частими персонажами письменника постають двійники.

У дитячих ритуалах завжди передбачений спеціальний код виходу, дія, яка дозволяє припинити гру, коли та стає небезпечною. Герої Грабінського ж ідуть далі, не зупиняючись, хоча теоретично ніби-то й можуть. Гра у потойбічне стає для них останнім смислом життя, їхньою персональною релігійністю, інтимним переживанням божественного. Вони безкомпромісно жертвують собою (чи іншим) і завдяки цій жертві на якийсь момент трансцендентне справді оживає, стає явним.

Конструювання жахів у Грабінського занадто тонке, щоб їх називати жахами. Це справжня метафізика, персональна практика спілкування з тим, що неможливо вимовити. Така ж розмова про невимовне як у Кафки чи Шульца.

Для самого Грабінського це в жодному випадку не була просто літературна гра уяви та смислів. Наскільки ми можемо зрозуміти зі свідчень його сучасників та пізніших дослідників, він цілком вірив у реальність потойбічних вимірів, у своєрідне існування духів та примар.

Можливо тому, результати його психомандрівок сутінковими закутками настільки переконливі, настільки суб’єктивно живі. Здається, що ситуації, описані у його новелах, можна відтворити експериментальним шляхом.

За творами Грабінського у Польщі свого часу було знято кілька непоганих фільмів. Окрім вже згаданих короткометражок 1960-х років, що схожі на непоганий сюрреалізм, можна згадати два повнометражних стрічки: Проблема професора Челави та Дім Сари. По духу, це справжні фільми жанру джалло. Тому, дуже шкода, що до рук італійця Даріо Ардженто свого часу не потрапили тексти Грабінського.

В інтернеті вдалося знайти і трейлер свіжого польського фільму, знятого за мотивами новели "Коханка Шамоти".

Про Грабінського можна писати ще дуже багато чого суттєвого. Наприклад, про тему модерності. Адже, одна з головних його збірок повністю присвячена потягам та та електриці. Чи про вплив на нього різних філософських і теософських концепцій. Чи про особливості змалювання міського простору.

До слова, хоча Грабінський більшу частину свого життя жив у Львові, він ніколи прямо не пише про нього у своїх творах. (Тому, безпідставне вживання топоніму Львів в українському перекладі новели "Коханка Шамоти", хоча там описується якесь явно інше місто, в якому тече річка, можна пояснити лише тупим бажанням краще продати свій товар львівській аудиторії).

Коли він згадує якісь географічні назви, то це переважно містечка і села не-галицької Польщі. Але Львів у Грабінського точно присутній на тоншому рівні. Усі закутки його психогеографії є дуже львівськими, усіх їх з певністю можна локалізувати у львівському просторі, їм завжди можна знайти львівські аналоги.

І не випадковим у пристрасті Грабінського до потягів є той факт, що його будинок розташовувався усього за сотню метрів від залізничної колії "Львів – Броди" на Підзамчі.

фото: Андрій Бондаренко

Рубрика "Польська культура: найцікавіші варіанти" є спільним проектом Інормаційного агенства Варіанти та інтернет-порталу Інституту Адама Міцкевича у Варшаві - Culture.pl.

Culture.pl — це найсвіжіша інформація про новини та події польської культури у трьох мовних версіях — польській, англійській та російській, з текстами українською мовою. Інтернет-проект Інституту Адама Міцкевича у Варшаві — державної інституції Польщі в галузі культури.