Графомани на городі ріжуть маковиння

Це вже не перший досвід в історії Видавництва Старого Лева, оскільки відразу можна згадати графоманію Андрія Бачинського "140 децибелів тиші", але схоже, що нова та благодатна територія дитячої літератури для українських авторів.

На деяких гуглівських фото з презентацій "Шапочки і кита" громадянку Бабкіну можна помітити у червоній шапочці, ніби у героя Білла Мюррея (і не тільки) у фільмі Веса Андерсона The Life Aquatic With Steve Zissou про полювання на акулу. Невідомо, чи уся творчість Бабкіної є апеляцією до характерного стилю Андерсона, але вона точне не Вес Андерсон навіть близько чи приблизно.

У її новій книзі про хлопчика з лейкозом, де усе таке мімішне та кавайне, немає того, до чого сама книга й апелює, немає душі та серця, а лише набір мелодраматичних кліше. Її книжечка так щемливо претендує на співчуття, але яке може бути співчуття до емодзі чи нових смайликів у Фейсбуці (співчуття у цій категорії може бути хіба що до Пекмена)?

Бабкіна пише чемненько, толерантненько та стерильненько і це наближає її до тоталітарного раю у ще одній книзі ВСЛ – "Війна, що змінила Рондо".

Бабкіна не поєднує молодіжний сленг та українською мовою, як це роблять Вдовиченко та Бачинський, вона пише правильною мовою української філологині, а тому коли Шапочка домовляється з тренером по-чоловічому, то Бабкіна пише про це по-жіночому.

Тут немає об'ємності, і це, звичайно парадокс, тому що у книзі про боротьбу за життя немає жодного життя. Суцільні іграшкові персонажі, а це, схоже, що заувага до усіх книг Бабкіної. Це історія іграшок, а не людей, і тут, звісно, не хочеться ображати "Подорож Голубої Стріли" та піксаро-діснеївський мультфільм.

Зате у неї надмір псевдо-поетичної розчуленості та забагато прикметників, які пурхають, наче метелики та сюсюкаються зі своїми маленькими читачами (ці моменти нагадують про її попередню книжечку "Гарбузовий рік"). Хворі дітки – це завжди благодатна тема, де так легко збочити у соплі та сльози, а ще замаскувати відсутність таланту чи графоманію.

Книга Бабкіної претендує на фантазісту, але у самої Бабкіної проблеми з фантазією (як і багатьох українських дитячих авторів), їй би, наприклад, почитати (та надихнутися чи позаздрити) "Лорангу" Барбру Ліндгрен чи "Тоню Гліммердал" Марії Парр.

Зате у цій експлуатаційній літературі багато моральних орієнтирів та тих тоталітарних заповідей (зомбування) дорослих дітям бути чемними, хоча непередбачуваність, то найкраще, що є у дитинстві (нє, ті нудні дорослі). Якщо використовувати речення з книги, то ця історія Бабкіної, ніби загорнена у пакувальну плівку, як мумія. У ній все таке варене, безколірне, несмачне. Щось настільки фейкове посягає на емпатію і якщо пошукати, то приблизно реальною може хіба що бути історія з трусами, буде не дивно, якщо увесь задум книги розпочався з трусів.

Ідеальна мама вчить синочка бути чемним. Шапочка настільки ідеальний (він вчить французьку мову, овва), що трохи незрозуміло чому він взагалі хворий, хіба що для контрапункту. Усі їх фантазії гнобить правильна бабуся, яка їздить на роботу на таксі, хоча працює у бібліотеці.

Шапочка має набір ідеальних страждань – хвороба та розлучення батьків (тато хлопчика – кідалт у кедах і тому трохи зрозуміло, чому з ним розлучилась ідеальна мама-дизайнерка). Дорогою до лікарні з ними трапляється під зливою автоаварія, ніби зі сценарію якоїсь мелодрами, а ще чарівний та добрий незнайомець, чоловік-хлющ, лицар на білому коні (з чорним авто).

Чоловік-хлющ ввічливий, тобто чемний, він відразу подобається Шапочці, бо у нього гарна і велика машина, напевне, мерс, а не якась там татова Тойота. Під зливою чорна машина хлюща та біла машина мами стають традиційним набором весільних кольорів, де лише бракує весільного дзвіночка чи того,  щоб грім заграв Мендельсона, оскільки мама також запала на цього галантного чоловіка, бо вже давно хоче опертися на чиєсь міцне плече.

Експлуатація Бабкіної заточується під мультфільм (екранізацію) і тут її художниці є на кого взіруватися: від Song of the Sea і до Kaguya Hime no Monogatari. Хоча у всі цих глюках хлопчика Шапочки забагато Карлсона, який мешкає на даху. Кит Шапочки – це Карлсон з моторчиком. Він дещо хуліган і дещо ненаситний, як Карлсон. І цуцик тут буде обов'язково, і бабуся така домомучительниця (з чоловіками у цій книзі суцільні проблеми). Мама не вірить розповідями Шапочки про кита і тут можна пригадати Фінеаса, Ферба та їх сестричку Кендес, якій також ніколи не вірить мама, оскільки Дуф та Перрі завжди встигають знищити усі докази.

Глюки Шапочки ще якось можна поєднати з тим хитросплетінням цитат з книг і фільмів, але увесь попередній досвід Бабкіної вказує на те, що вона не копає настільки глибоко. В історіях про помирання Бабкіній далеко до книги Анджели Нанетті "Мій дідусь був черешнею", бо якщо Нанетті – це небо, то Бабкіна – це навіть не земля, а якесь підземелля, льох.

Навіть непомітно, що авторка заходила на територію кошмару, де міг би бути прото-Blade Runner з чужими снами, хлопчик-робот, який лише вчиться мріяти про маму, або ж історія про привида чи ненародженого, який тільки мріє про життя.

Лише кількість сторінок (60) тішить у цій книзі Бабкіної, а це й справді милосердя до читача. У народі кажуть, що Бабкіну свого часу поцілував у тім'ячко сам Жадан, Сергій Жадан. І тут, напевне, Сірожі варто бути обережним з поцілунками у тім'ячко та пропагувати поцілунки у якісь більш безпечні місця, оскільки ще трохи, і як хтось бачитиме графомана, то битиме його, як таракана.

Останню сторінку "Шапочки і кита" можна порівняти з останніми кадрами аніме Хаяо Міязакі Мій сусід Тоторо і так, у контексті версифікаторства Бабкіної, згадати про торішнє аніме Студії Ґіблі – Спогади про Марні.

Його вже знімав не Міязакі, а його учень Хіромаса Йонебаясі, і там ніби все на місці, усе, як книжка пише, і головна героїня – віддзеркалення всіх міязаківських дівчаток: від Сацукі, Кікі, Навсікаї, Сіти, Мононоке і до жіночок з  Kiki’s Delivery Service, Ponyo on the Cliff by the Sea, Porco Rosso та The Wind Rises, але щось не так, щось не те, магія щезла, лишилося одне копіювання.