Отець Ярослав Чухній: Бабця мене виховувала, що перед церквою треба ся "пережигнати"

Відомо, що саме ця Божа оселя ініціювала вихід Української Греко-Католицької Церкви з підпілля.

Якщо пригадати, то наприкінці позаминулого року громадськість відзначила 25 літ від тієї доленосної події. І не хтось інший, а саме отець Ярослав зі своїми парафіянами розпочав той рух на повернення в лоно Вселенської церкви.

А ось буквально кілька тижнів тому сповнилося 70 років від похмурих березневих подій 1946 року, коли Львівський псевдособор фактично ліквідував УГКЦ. 

Якщо зважити ще й на ту обставину, що отець Чухній закінчив Ходорівську середню школу №1, то стає зрозумілим підвищений інтерес до його особи в нас, ходорівців.

Розмову з душпастирем пропонуємо Вашій увазі.

Отче, ви походите з недалекого від Ходорова села під "мальовничою" назвою Лучани. Вкажіть дату свого народження і що пригадуєте з дитячих і шкільних років.

Народився 12 травня 1954 року. Тоді Лучани входили до колишнього Новострілищанського району Дрогобицької області. Сьогодні, як знаємо, це Жидачівський район Львівщини.

Щодо дитячих літ. Приїжджаючи в село на якісь богослужіння, найбільше приємно, коли піднімаю очі й на церковних хорах – Ганна Михайлівна, перша моя вчителька. По сьогоднішній день вона співає в хорі, хоча не вчителює давним-давно.

Це – перша особа, яка зробила для мене дуже багато і залишилася в серці. Тому з таким глибоким теплом і духовим піднесенням про неї згадую. Мені вже понад 60 літ, але я ту тяглість пам’ятаю.

То ж у перший клас Ви пішли в рідному селі?

Так, початкову школу закінчив у Лучанах. Після чотирьох років навчання перейшов до Городищенської (Городище-2) восьмирічної школи.

Невеличка заувага. Колись це село називалося Городище Цетнарське.

Так. Найближча ж середня знаходилася в Ходорові. Пішов у "першу", бо туди сходилися всі учні з навколишніх сіл.

Уточнімо ще одну деталь. У ті часи в Ходорові діяла ще одна середня школа, яку називали російською. Тобто там навчалися діти з російською мовою навчання. Очевидно, тоді їх у містечку налічувалося немало. Знаю, що привозили їх і з Жидачева, і з Журавна, і з Нових Стілищ, де були особи, передусім керівного складу, що спілкувалися російською.

Про ці речі я й не знав. Отже в Ходорівській СШ №1 провів два роки. Найгарніша згадка про цей час це – приїхати на навчання на дев’яту годину.

Доїжджали щодня?

Так, кожного дня. У село рейсовий автобус "Дев'ятники-Ходорів" прибував за десять хвилин на сьому. Приїжджав до Ходорова, на повороті біля дитячого садочку виходив і пішки прямував у сторону базару до школи.

Мушу нагадати, що колись дитячий садок, про який ви, отче, згадали, називався "Вишеньки".

Можливо. Часу до уроків ще залишалося, тому йшов до котельні, бо треба було зігрітися, Це – взимку, а влітку – то інакше. Там ще перечитував дещо. Школу відкривали, і тоді ми туди заскакували. Нас троє ходило зі села.

Крім мене ще й Катерина Пироговська та Марія Біла. Так ми втрьох і вчилися, аж поки після школи доля нас не розвела.

Якщо згадувати вчителів, то з особливою теплотою я відносився до класного керівника Дори Василівни Усової. Наскільки пригадую, то вона викладала російську мову та літературу. Попри це мала такий внутрішній шарм, що це залишило добрий спомин про неї.

Також пам'ятаю нашу хімічку – здається, пані Ніна Матвієнко. Чому? Тому що в мене мама також була "хіміком". І вона мене "підтягувала" з цього предмета. Інколи навіть удостоювався похвали від пані Ніни.

Мама Ваша також вчила хімію?

Ні, але мала потяг до неї.

А хто ваші однокласники, з якими довелося два роки гризти граніт науки?

Оскільки я зростав хлопчиною замкнутим, то не мав великих друзів. Але мені дуже приємно, що з нашого класу вийшли гарні особистості. Зокрема, лікарі Клапко, Киценюк, Лагошняк. Добра пам'ять залишилася і про Тамару Комлач, Людмилу Гаврущенко.

Якщо не помиляюся, то остання писала вірші. Десь я про це одним вухом чув.

Щось таке трошки було. Потім Люда працювала в Львівській 62-й школі, вчила мою дочку. Навіть класним керівником була. Зараз вона  в Італії.

А ще добрі спомини залишилися про Орисю Булку. З нею ми працювали разом у Львівському науково-дослідному інституті сільськогосподарських тварин, куди я потрапив після закінчення зооветеринарного інституту. Десь наші з нею дороги то сходилися, то розходилися.

Яким Вам пригадується тогочасний Ходорів і як часто вам доводилося у ньому бувати після закінчення школи?

Знаєш, коли в'їжджати у місто 1 листопада, то весь цвинтар світиться свічками. Не можу навіть передати, що робилося в душі. У селі не дотримувалися тих традицій.

Проте існувала заборона, яка завжди відділяла нас від духового, постійний психологічний тиск на церкву. У кінці кінців я у вчительській сім'ї народився і виховувався. А виховували, як то кажуть, у подвійних стандартах: одне – для дому, інше – для світу.

І коли я, власне, бачив цей вогонь, це світло на цвинтарі, то воно видавалося мені чимось незвичайним. Це було знаком чи здвигом довіри до Бога, коли люди просили та молилися за своїх усопших. Ось цей момент згадую чи не найбільше.

Подібне піднесення відчував, коли попри церкву переходив. І вона виглядала такою високою – аж до неба. Щоразу дуже хотілося туди зайти. Ще бабця мене виховувала, що перед церквою треба ся "пережигнати". Було колись таке слово, що означає перехреститися. І я всередині то робив, переходячи далі.  

Коли ж уже як священик прийшов до ходорівського храму, то пригадав, яким велетенським видів його. А коли зайшов, то вже й не таким великим  він видався. Нормальний, гарний храм. З часом певні речі змінюються.

Повинен зауважити, що рідко приїжджаю до Ходорова. Мені прикро, коли я, не те що соромився, але не знав як себе почуватиму у тому середовищі вже як священик. Переживав як мене сприймуть, коли запрошували на зустрічі випускників.

А як душпастиря Вас не запрошували на різні богослужіння, пов'язані з урочистостями?

Як протосинкел Львівської архиєпархії досить часто бував у Ходорові. Візитації проводив у цій церкві. Тоді мені було дуже приємно це робити.

Священнослужителі знали, що ви пов'язані з містом?

Я не дуже то рекламував.

А чи натрапляли під час відправ на знайомі з часів школи обличчя?

Не дуже то вже й пам'ятається. Але хотілося дуже залишити їм щось тепле на серці. Щоб вони відчули моє почуття вдячності за те, що я здобував своє майбутнє в цьому місті.
Я всюди, зрештою, іду так. Але саме тут ось це почуття вдячності, навіть до такого щему духового підносило серце.

Чи можете прокласти кладочку від останніх класів школи, коли ми задумуємося про наше майбутнє, до вашого нинішнього становища? Іншими словами як з'явився потяг до священства?

Знаєш, то бажання виникло ще десь у дитинстві. Пригадується стара бабцина хустка, якою себе накривав, імітуючи дії священика. Того навіть ніхто не знав. Ніколи не забуду моменту, коли висловив своє бажання перед батьками. У тихий вечір, коли я вже атестат мав на руках, тато сказав, що треба здавати документи до ветеринарного інституту.

А я дещо нерішуче відповів, що хотів би стати священиком. Таким було перше моє одкровення. Але сталося так, як захотів тато. То ж треба було закінчити ветеринарний інститут, три роки пропрацювати, одружитися й аж тоді відновити свою мрію в глибоко віруючій греко-католицькій родині, яка багато перетерпіла.

І тесть, і теща репресовані, відсиділи по десять років. І, знаєш, саме тут, як мовиться, вистоялася ідея священства. Більше того, тут на мене чекала духова підтримка.

А як прізвище Ваших родичів по жінчиній лінії?

Родина Стахурів, яка походить з Самбірщини. Але вони давно мешкають у Львові.

З дружиною своєю ж як зустрілися?

Зовсім випадково. Ми один одного пізнали на якомусь весіллі. Спочатку виявляли знаки поваги, а потім це дійшло до глибокої взаємної любові.

Чому ж усе-таки спершу вибір упав на зооветеринарний інститут?

Та мене ніхто не питав. Батьки міркували так: хлопчина зі села, треба щоби мав гарний кусник хліба. А професія ветлікаря, на їхню думку, сприяла б цьому чи не найкраще. Ось так.

То, швидше за все, данина традиції. Так само, як ходорівці "помішані" на професії лікаря. Адже згадайте, отче Ярославе, хто є покровителями ходорівського храму.

Точно. Святі безсрібники Косма та Дам'ян – відомі цілителі.

Після закінчення інституту куди отримали скерування? Як вам працювалося, і коли настав час круто "розвернути" свою долю?

Дістав скерування дуже далеко, аж у Камінь-Каширський район Волині. Власне, коли приїхав у Луцьк до начальника м'ясо-молочної промисловості, то він мені поспівчував: "Ой, дитинко, то далеко. Може, б ти в Рожище в зооветеринарний технікум пішов на викладацьку роботу?"

Але потім, коли я повернувся, теща постаралася, щоб мене прийняли другим ветлікарем у радгосп "Перемога" під Львовом. Там довелося пробути рік. Ця робота деколи вимагала різних "нездорових" компромісів, тому я втік, щоб, у деякій мірі, вільно почувати себе морально.

І опинився в науково-дослідному інституті фізіології та біохімії сільськогосподарських тварин по вулиці Островського, що на Новому Львові. Саме звідти вирішив поступати до духовної семінарії.

Спершу поїхав до Ленінграда (теперішнього Санкт-Петербурга). По суті, мене там місяць протримали. Думалося, що людині з вищою освітою буде легше поступити, проте це виявилося нелегко. На другий рік поступав в Одесу. Ректор якось так делікатно мовив: "Приходіть наступного року, але полагодьте свої справи". Я так і не зрозумів, про що ішла мова.

Але, на моє щастя, був тут митрополит Львівський і Тернопільський Миколай (в миру –  Євген Юрик), який запитав мене: "Хочеш бути священиком?" Відповів твердо: "Хочу". І він допоміг мені в інший спосіб. Спочатку висвятив на диякона, щоб тепер уже як клирика церкви скерувати на навчання. Зрештою, і це було нелегко зробити. Але оскільки митрополит дуже хворів, то він не побоявся зробити мені таку послугу.

Можна навіть сказати, що він виступив проти системи, на якій трималася вся церковна структура. Мені здається, що Церква не могла собі чогось подібного дозволити. Словом, владика Миколай рукоположив мене, після чого пані Алаєва викрикала мало не на пів світу.

Мені пізніше переказували те, що вона виголошувала: "На долоні волосся швидше виросте, аніж він буде тут священиком. На Камчатку його, там нехай побуде". То я не раз думаю: виросло в неї волосся на долоні чи ні?

Якого року поступили і в якому закінчили семінарію?

У 1982-му поступив, а в 1987-му закінчив. І приїхав до Львівської архиєпархії, потрапивши в село Великосілки Кам'янко-Бузького району. Пробув там рік.

А потім довелося чути від багатьох нібито отець Ярема – покійний патріарх Димитрій – мене "виторгував". Намалював каплицю в Святоюрському комплексі для митрополита Никодима і "сторгував" собі Чухнія на сотрудника.

Патріарх Димитрій малював каплицю в Митрополичих палатах? Значить мені пощастило бачити його творіння. Оскільки працював кореспондентом часопису "Мета" Львівської архиєпархії, то частенько навідувався туди.

Так, у Митрополичих палатах. Може, і не все він сам особисто малював, але це – його проект.

А загалом я три роки служив сотрудником у храмі Петра і Павла. А потім не підтримав  як Ярему особисто, так і автокефалію в цілому. Може й негарно виглядає, але я вже добре знався з підпільною греко-католицькою церквою.

Після того, як мене запровадили до владики Володимира Стернюка, говорив з ним про те, що готовий перейти. На що він сказав, що мій час ще прийде. А далі ти вже все знаєш.

Не впевнений. Тому дозвольте уточнити, коли потрапили в церкву Преображення ГНІХ?

У серпні 1989-го.

А згодом, про що Ви вже згадували вище, працювали на посаді протисенкела Львівської архиєпархії, суміщаючи її зі служінням у Преображенці. Власне, на Святоюрській горі ми з Вами неодноразово зустрічалися, так би мовити, в робочому режимі. Одначе я достеменно знаю, що канцелярська робота неймовірно обтяжувала Вас, тому за першої ліпшої нагоди Ви залишили її. Ще одне запитання не можу не задати. Напевно, з особливим відчуттям Ви перебували у рідних Лучанах, коли 12 жовтня 2014 року там відбувалося посвячення новозбудованого храму Покрови Пресвятої Богородиці?

Певно, що так. Це почуття важко передати словами. Є такий вислів: на сьомому небі. Напевно, в той час перебував на небесах ще вище, поряд із самим Господом.

Отче Ярославе, що б Ви на завершення нашої розмови побажали і ходорів’янам, і мешканцям усієї округи?

Найбільше хотілося б, щоб ми глибоко зростали у вірі. Щоб завжди пам'ятали про своє головне завдання: завжди славити Бога. А Він у своїй доброті нікого з нас не омине.

Хочу, щоби величні постаті, які вийшли з ходорівської землі, завжди були знаковими й надалі. І щоби можна було через таких видних особистостей сказати: ця сторона благословенна Всевишнім.

Хочу щоби кожний втішався миром духовним, щоби страхи, які ми нині переживаємо, минули. Щоб залишилися як щось таке, що ніколи не повинно повторюватися в житті українця.

Хочу, щоби й надалі краса й велич Ходорова зростала. Щоби кожен у своєму серці мав навіть не почуття гордості, а скоріше гідності, що він є вихідцем з цієї землі – з Ходорівщини.

Автор складає щиру подяку Лесі та Роману Іванчукам за сприяння в організації цього інтерв'ю.