Абордаж Надії

Ще за п'ятнадцять хвилин до запланованого початку зустріч Надії Савченко з мешканцями Львова видавалася авантюрою.

Перед пам'ятником Тарасу Григоровичу застигла лише вікендова пустка. Місцеві юродиві, хіпстери та закохані пари знемагають від сонця сидячи. Вечір поволі наближає їх до себе і вони, за мить, знову кудись підуть.

Тут, у центрі, усе прибите порохами, і навіть небо якесь невмите. Навіть дівчатка зі Старгорода ліниво закликають на свої оргії до поросячого вереску. Для Надійної зустрічі з місцевим народом дівчатка зі Старгорода привозять якісь недоречні паралелі, хоча Олімпіада цього року саме у Ріо.

І тут, зненацька, з боку Матінки Божої та офісу Самопомочі, у кількості чотирьох штук, наближається молода команда місцевої Батьківщини зі Савченко на чолі. На ній – білий верх та сірий низ із візерунком на стегнах.

У цей час, десь там нагорі, у Парку культури та Альфа Джазу, бісяться безналом у своєму корпоративному Елізіумі місцеві та київські бариги зі своїми колежанками.Там, де неба блакить, де чівас жебонить, усі та кі доглянуті, що аж смердить слухати.

А Надія, Надієчка Савченко спускається у пекло біля полум'яного (хоч омлети роби) батька Тараса. Вона приречено сходить у ці асфальтові джунглі, де лиш обличчя зі шрамами та шрами на руках. Надія Савченко у самісінькому центрі Львова, поблизу пам'ятника Кобзареві, точить з простим народом сокиру за дверима.

У цій зустрічі з вечірнім, потомленим, народом невідомо чого більше: організаційного хаосу, спонтанності чи сподівання на диво. Стопи Савченко напухли від чорних мештиків і вона тримає свою бойову сумочку, немов сором'язлива старшокласниця на радянській дискотеці.

Тимошенко свого часу полюбляла організовувати у Львові подібні фурори та збирати навколо своєї фігури сонми блаженних, хворих та юродивих. Однак яка у Савченко фігура? Їй би стиліста нормального, щоб назавжди зректися у її іміджі тієї відрижки дев'яностих. Її б підмейкапати трохи, і вона, як мінімум, Даша Астаф'єва (вчителько моя, зоре світова).

Проте й Тимошенко після радикальної зміни іміджу більше схожа на противну фіфу, а у певних ракурсах нагадує славнозвісну героїню Світлани Світличної у Діамантовій руці. Хоча раніше, коли вона ще була з косою, то до неї хотілося притулитися всім тілом, як до матінки-землі. Набратися сили богатирської, сили нездоланної, праведної та благочестивої. Хоча навіть коли Тимошенко давала потриматися за руку мозолистим селянам завжди відчувалася якась недоторканна безодня між нею та народом, ота легендарна віттонівщина.

Савченко рвучко перейшла цей модний рубікон, однак і до неї не можна торкатися, потриматися чи прикладатися, як до неустанної помочі. На це у неї є декілька причин. І їх варто зрозуміти.

Хаотичній спонтанності Савченко допомагає чудо людської цікавості. Її біла постать відразу магнітом притягує щільне коло випадкових, але зацікавлених перехожих. До неї відразу підтягуються знуджені туристи, клюмбові завсідники та всезнайки-зіваки. До неї прибилися навіть два песики. А песики, їй-Богу, збрехати не дадуть, відразу чують когось доброго, оскільки злого завжди цураються.

Навколо Савченко спочатку переважно старші кобіти (з написом Party Girl на футболці, зокрема). Їхні ручки не хочуть писати автографів, і особливо побожні з них (жіночок) можуть запідозрити у цьому витівки демонів. Лише згодом до неї прибиваються вуйки, діти та хіпстери зі своїми ерегованими гаджетами.

І навіть один бухий екс-зек (достатньо добре ознайомлений зі Всесвітом Володимира Висоцького), на якого за його ж словами, три рази спокушався сам доктор Пі (напевне, хотів прооперувати). Блаженних та юродивих тут завжди чимало. Саме поміж них тут можна надибати ідолопоклонників, які чітко шарять в усіх телевізійних розкладах та ознайомлені з нардепівськими повноваженнями.

Всі хочуть доторкнутися до неї, хоча відомо, як Савченко сіпається від такої тактильності. Їй дарують цукорки та книги, і це якось полегшує її дембельський синдром, коли потрібно хоч декілька місяців, щоб роздуплитися до специфіки цивільного життя. Колись, на Шоу екстрасенсів вона була хитрішою, понтовішою, а тепер намагається бути простішою.

На мідній підставці для її мікрофона можна помітити пилюку. Духота. У когось в натовпі ядуха. Кільце спраглих слухачів її глаголів постійно стискається та не хоче відходити від її тіла навіть на декілька метрів. Блудна хаотичність Савченко змушена чотири рази змінювати місце дислокації, щораз ліворуч втікаючи від сонця у тінь. У тінь правої руки батька Тараса, яка зверху благословляє її світлу голову.

У цьому ходінні у народ, Савченко більше пацанка, ніж панянка, але навіть ці люди доколупують її своїми нісенітницями та бздурами. А ці люди заколупають кого хочеш, хоча переважно колупають не того кого варто.

У Савченко брак вітамінів на шкірі, а вони їй: якщо не про бандерівців на 18 сторінці, то про смерть Медведчука у яйці.

А якщо не про файних львівських хлопців, то про переворот.

Хоча у людини після тюряги проблеми з пам'яттю і вона навіть не знає хто така Ірина Фаріон, а тим більше якийсь там Вальцман. Проте добрі люди завше підкажуть, добрі люди навіть про Ганді згадають.

Савченко намагається бути щирою та просить усіх присутніх починати життя по-новому з себе, власним прикладом прокладати дорогу довгожданим реформам. Савченко, наче дитя лісу, Мауглі, пацанка-тарзанка – людська противага зверхнім капіталістичним умовностям, яка обламала мазу клоунам на кшталт Парасюка. Можливо саме тому Вова так лізе у бійки (адже фруструє) і навіть скотиняка: чи то притихла, чи то припухла.

Щирістю у цей хаотичний час намагаються прикрити всю лажу: посередність Джамала їздить на щирості та й безлика корпоративність Вакарчука на тому пасеться вже давно. Щирість треба відчувати та декодовувати у цей перехідний період, адже, наприклад, рагульня з 12 каналу набралася пафосної дурості журналістської непомильності від биків з ЗІКа, а тому їх ледве не лінчувала обурена юрма Надійних слухачів за запитання про вагу на прохання львівських таксистів. 12 канал врятувала успадкована шляхетність галицьких родин.

Миротвориця Савченко лише раз підняла свій командирський голос у цьому бедламі навколо себе – на неадекватну кобіту, якій приспічило тут і зараз стати медіумом між Надією та комбатом Торнадо.

Увесь інший час Савченко хапалася за голову, хоча детектив у цей час вже б хапався за пістолети.

Народна любов ніколи не бачить берега у своїй млосній непослідовності. І ось вже клюмбова рагульня безсоромно допитується у нардепки про можливість галантного цілування її руки. Нардепку Савченко така безцеремонність простого галицького люду тіпає, а її нардепна помічниця Юзик – просто істерить.

Уважний спостерігач може кілька разів зауважити пильним оком грайливе перемигування між Савченко та Юзик, і так пристати до тієї конспірологічної версії, що Савченко – вкраїнський сержант Броуді, путінський агент. У Савченко також маленький рот, як і в актора Деміена Льюїса. За тим підморгуванням якось зникає сакральна фішка щирості, адже так Савченко та Юзик наче грають, тобто стібуться з недалекої публіки.

Однак стьоб у всьому піжонстві Савченко, то трохи далека від неї інстанція, і взагалі нереально далека від Юзик. Їхні спільні фото у ФБ – це просто щось трешове за межею добра та зла. Це, схоже, більше втома від одноманітних бажань та потреб широких народних мас, які ніяк не змінюються від одного міста до іншого.

Напевне, тільки Керрі Метісон могла б простежити траєкторію польоту цих грайливих криптограм, побачити у перебиранні пальцями Савченко ручки сумочки певний тайнописний ритм та відразу запідозрити у тому шифрограму Путіну. Наразі ж місцевий нарід натхненно розходиться на сон прийдешній.

Тому для усіх інших й лунає GoGo Penguin "Hopopono".