Перса дівчини спросоння

"Поетичний" Пирога вбиває двох зайців відразу: повертає сакральний жах смерті у позакласне пере-прочитання Павла Тичини та в українські інтерпретації британського фолку 70-х (Тріо Мареничі).

За комунізму від страху небуття рятувалися діалектичним матеріалізмом. Ця відсутність сакрального світу ельфів та фей у творчих запозиченнях Тріо Мареничів зі скарбнички британського фолку хоч якось компенсувалась відвічним та незнищенним смутком вкраїнської народної пісні. Страх і фантазію у них забрали, але якийсь незрозумілий, туманний сум за чимось незнаним залишився. Психоделію, сюрреалізм та абсурдизм, як техніки проникнення потойбіч, могли собі дозволити хіба що дитячі мультфільми та казки (хоча Іванко та цар Поганин вийшов лише у 1984 році).

Архаїчне оголосили неважливим та шкідливим, але питання лишилися та перелізли у підпілля дитячого фольклору. Звідки вже вони вилазили мемами: то про маленького хлопчика, який постійно щось знаходив (якщо не пістолет, то кулемет чи кімоно), то про дитяче гестапо, яке по-звірячому закатувало механіка Потапова, то про труну на коліщатках тощо. Історичну несправедливість з британським фолком на українській території тільки дещо пізніше скасував Мертвий півень. У "Поетичному" з тієї доби можна помітити треки "La bella Fornarina" та "Хор лісових дзвіночків", де Пирожок британськими впливами увиразнює сюрно-іронічні речі (про розкішні сни) Тичини транзитом через радянські абсурдові мультики: Шкатулка з секретом (1976) та Аліса в Країні чудес (1981).



"Хор лісових дзвіночків" так лунає керроллівськими інтонаціями, наче це втрачений епізод з Аліси Київнаучфільму. Під час реабілітації потойбічного у Тичини Пирожок створює власний жмут асоціацій (традицію), де добре і йому, і Тичині. У цьому лінчевському світі Тичини за всіма тими попсово-рекламними липами, паннами, іннами, коханими так приречено бовваніє Смерть ("Щось квіточки мов спросоння шепочуть. Боже, коли я засну тихим сном?"), а з нею й сюр та шиза, що інколи хочеться, щоб сюди завітала група Comus зі своїм дебютним альбомом "First Utterance" (1971). На торішніх Флюгерах Львова у франковій програмі Гичів можна було почути відгомін альбому Arcade Fire "Funeral" (хоча це просто могли бути їхні послідовники Fanfarlo з альбомом "Reservoir").

Бекграунд Пиріжка просто не міг не привнести у цей сонний (макабричний) світ Тичини й параджанівські Тіні забутих предків, де не все лиш блискітки, любов та голуби поетичного кіно, якщо хтось собі на ментик забув – "Хоч би чи дощ, чи завірюха" (спокенворд – ідеальний вибір), "Зі смутком на серці", "Живу, живу – ридаю". У "Гаї шумлять", окрім усього іншого, Пирожок витягує на поверхню з-за допомоги радянської класики "Крутится, вертится шар голубой" всю трагедію невчасної реалізації спадку Тичини, адже хтось ще у 1934 році міг співати "Гаї шумлять" в якомусь кабаку і так творити історію українського шансону. 13 треків проклятого поета на "Поетичному" закінчуються проханням смерті влітку та спаленням в бору, і так закільцьовуються зі стартовим треком "А я у гай ходила" (1913), одним з найцікавіших для розуміння альбому.

Церемоніальність цієї версії, ритуалізованість її моментів цікава тим, що саме такий саунд стає ключем для розуміння начебто дитячого віршика Тичини (у макабричній концепції альбому).

А я у гай ходила

По квітку ось яку!

А там дерева – люлі.

І все отак зозулі:

Ку-Ку!

Я зайчика зустріла

Дрімав він на горбку.

Була б його спіймала

Зозуля ізлякала:

Ку-Ку!

Гай (ліс) – це територія потойбічного, заборонена (до часу) для непосвячених зона смерті, де все отак зозулі "ку-ку" (скільки ще лишилося років?), яке міський фольклор пов'язує з божевіллям. Фолк, як відомо, це лише реконструкція книжкових дітей, як добре цей концепт розібрав на запчастини Висоцький у "Баладі про любов" (Робін каже Марії, що може провести її до опушки леса) та "Баладі про боротьбу".

Це зацепеніння перед архаїчним ("ізлякала") на кшталт Відьми з Блер чи Хижки у лісі, сучасною мовою. Де смерть, там і любов, там й заборонена до часу територія сексуальності, там й історія про пробудження сексуальності (салют зайчику-плейбою). Це покрокова інструкція-ініціація у світ сексу: гай – bushes, квітка – зрозуміло що, дерева-люлі – також. Лови зайчика (який дрімає на горбку) – може стати ще одним евфемізмом (спіймати зайчика) для позначення відомо якого процесу у пубертаті. Шкода, що інтимність цього моменту можуть оприлюднити репресивні зозулі над плечем та підкинути подрузі проблем.

Настав час самій злякати зайчика, опанувати ними (звідти стільки хвалькуватості "а я! – у гай! – ходила!" пізнання). У цьому вірші вся історія призвичаєння до першого досвіду, ретроспективне дистанціювання (разом зі страхом та насолодою), покадрове розгортання, як у кіно, очуднення. Ретроспектива як передання (досвіду). Реконструкція подій, де фолк також реконструкція. Реконструкція як повторення форми-формули послідовності механічних рухів, які призводять до насолоди (зозуля в годиннику – ідеальне поєднання цих сенсів).

А поміж цим та іншим, Тичина, за посередництва Пирожка, просто вкотре повторює діткам, що Зевс, Пан, Голуб-Дух і навіть Сонячні Кларнети – це не якісь там хухри-мухри, а серйозні речі (вічність таємна). Маляткам (хіпстерам, які спочатку не побачили у Гичів психоделії, а самі лише танцюльки) тут варто бути особливо обережними, оскільки небезпека хапання Бога за бороду може добряче дати по руках. Це святоотцівська засторога для недосвідчених лізти у вищі сфери через чорний вхід (невчасність – найбільший гріх).