Львів у кіно (ч. VII) Сицилійський захист

Ленфільмівський фільм Ігора Усова Сицилійський захист (1980) вкотре стверджує своїм прикладом ту модернову думку про ледве не містичну актуальність більшості радянських фільмів, які знімалися у Львові.

Історія 1980 року про махінації музейників та контрабас антикварних речей зі Львова закордон вже хоч зараз заслуговує на масу сучасних ремейків про крадіжки рукописів, стародруків, ікон та картин з музеїв Львова.

Акуратна шахова партія керівника третього відділу ОБХСС з музейним злочинцем настільки місцями вивірена та ідеальна (у зловлених інтонаціях, моментах та настроях періоду застою), що інколи схожа на фантазію, на казку. Помітно, що одним з попередніх фільмів Усова були Новорічні пригоди Маші та Віті.

Ідеальність на межі з фантазією це вже, звичайно, парафія пропаганди, де кіно стає одним з найголовніших інструментів профілактики правопорушень, а не тільки розвагою для радянських глядачів-споживачів.

Сицилійський захист розгортається повільно, але впевнено. Наче катком, непохитно та непомильно, каральні органи (ОБХСС) борються зі злочинцями, цими розкрадачами соціалістичної власності, і нікуди від їх (каральних органів) праведної руки не втечеш.

Щоб не настільки вже лякати злочинців (яким завжди допоможуть стати на шлях виправлення) та звичайних радянських громадян (цих фраєрів вухастих) всемогутнім пеклом по-радянськи у цій досконалій детективній машині періодично виринають комічні куплети, а також гра у піддавки.

Усі ці моменти працюють на людське обличчя влади, налагоджена машинерія якої, допускає таку карнавальність як методу пом'якшення напруження (стресу) у споживачів після цілодобового перебування під різноманітними апаратами, які стежать за ними старшим братиком.

Хоча, звичайно, це більше нагадує істеричний сміх кролика перед удавом.

У фільмі багато техніки, нових технологій на службі у правоохоронців (і навіть закордонна бобіна BASF), і одне з повідомлень цього кіно (і цілого періоду, зокрема) у тому, що людина може помилитися, а машина – ні.

Але мовчазні виконавці функцій у системі час від часу знімають маски безпристрасної феміди, маски анонімності та демонструють елементи аналогової людськості (авжеж, заради різноманітних маніпуляцій), де комічність стає моментом чогось настільки спільного та комфортного, як довіра (комічність як висміювання ворогів ще можна застати у фільмі На вістрі меча).

Органи граються зі своїм радянським глядачем у детектив, бо якщо уважно дивитися фільм, то можна помітити декілька підказок про головного злодія.

Окрім того, що прізвища у антагоністів фільму промовисті: Стрельцов (підполковник ОБХСС) та Волков (музейник-контрабандист), так ще й виконавець ролі Стрельцова – Микола Волков-молодший (Волкова грає секс-символ усього СРСР Олександр Абдулов).

У двох важливих моментах цієї кримінальної історії фігурує анонімний водій вантажівки і тут вже варто згадати, що попереднього року Абдулов грав у Місці зустрічі змінити не можна (де так ретельно шифрували його сексапільну зовнішність) водія в банді "Чорна кішка".

Також під час одного перепочинку поміж боями зі злочинним світом підполковник Стрельцов слухає у радіоприймачі мелодію з фільму Бережись автомобіля.

Сицилійський захист, навіть як на радянський детектив, на диво піжонистий фільм, і тут, безперечно варто розуміти, що піжонство правоохоронців проростає від відчуття абсолютної переконаності у власній правоті за будь-яких обставин, від насолоди безмежною владою.

Цей абсолют такий, що, наприклад, кожен вихід генерала Панкратова (Владлен Давидов) це обов'язково якась хохма чи прикол на межі з абсурдом (висміювати представників влади у 1980 році ще якось не особливо могли чи хотіли).

У діалозі між Панкратовим та старлеєм Пановим (Олександр Самойлов), цим начитаним фанатом Цвейга та Дюми, народжується фільмовий мем про будуар Марії-Антуанетти.

Також варто посміятися над тим, як фінвідділ видає Панову штуку рублів на жирандоль (з Пановим ще пов'язана одна абсолютно комедійна (спагеті-вестернова) мить прозріння).

І вже зовсім важко забути феєричний вихід експресивної керівнички служби викликів швидкої допомоги Віолетти Сергіївни (Ніна Тер-Осипян) під час якого одна працівниця протестує (ой, мене не треба) проти фотографування журналістом під прикриттям Пановим її обличчя, але Віолетта Сергіївна владно їй кидає – сиди, так треба.

Більш звичним для радянської кінематографії є піжонство бариг та фарцовщиків (ці елементи солодкого життя), яке помножується на ту смішну моду початку 80-х з її кумедними причуханами, сорочками, комірцями та окулярами (фільм розпочинається у ритмах фанку).

Як тонко вловлює та іронізує представник влади Стрельцов над колективною радянською заздрістю щодо можливості музейників поїхати закордон, до Італії, а не в якусь там Болгарію.

Влада (в образі команди Стрельцова) відверто стібеться над метушливим потугами бариг, над їх карикатурними спробами заховатися за смішною мовою – фенею, хоча ментовський діалог про валюту у бариг (– навіщо йому валюта? – вони без неї не можуть, візитна картка) це щось дуже наївне вже навіть у 1980.

Найважче поміж двох цих піжонських систем, між стрільцівською владою та злочинцями-вовками тільки цим кумедним обивателям, таким інфантильним та недалеким. Споживацтво (одна з центрових кіно-тем 70-80-х) – це єдине, що їм лишається, до нього їх свідомо підштовхує і влада, і кримінальний світ, і техніка навкруги.

Тут показовим у їх підвланому мовленні та реакціях є епізод, який знімали на вулиці Сніжній у Львові.

Ось ця брама (№ 2) тепер і під'їзд (№ 5) навпроти.

Львів тут вкотре шифруються під щось середньостатистичне радянське аж до невпізнаваності.

Монтаж у Сицилійському захисті ще більш винахідливий, ніж у Версії полковника Зоріна.

Фільм знімався у Львові та Ленінграді і тому інколи доводиться мати справу з марою, з примарою Львова, бо це точно не Львів (хоча деякі деталі такі близькі та рідні).

Як, наприклад, під час стартової погоні за фургоном з люстрою.

Тут точно львівським є тільки ракурс на Видавництво "Високий Замок" та поворот на Володимира Великого з мосту на вулиці Стрийській.

Та вже славнозвісна вулиця Мартовича (і Поповича).

Усова більше цікавлять фасади Львова, ось Палац Потоцьких, де розташовується музей у якому працює герой Абдулова.

Але в середині це точно не Палац Потоцьких.

Кабінет директора музею Андріана Костянтиновича (легендарний Павло Кадочников так чомусь схожий на Бориса Возницького) знімали у палаці Сапєг.

Усе зрозуміло з вулицею Володимира Великого (див. Версія полковника Зоріна).

А ось це, схоже, фабрика скла у Львові.

А от театр, де балериною танцює та тренується подружка кримінального таланта Волкова – Зіна Лебедева (ще одне промовисте прізвище), фасадом знаходиться в університеті імені Франка (трохи видно його пам'ятник без голови), хоча сам універ крупними планами не знімається, а лише так крадькома вхід до головного корпусу (і трохи Університетської).

Старлей Панов, коли хамелеонить заради святої справи під журналіста, намагається провести Зіну від театру (університету Івана Франка) до вулиці Богомольця.

А де тоді ось це місце між універом та вулицею Богомольця? У Львові чи Ленінграді?

Десь на умовній вулиці Богомольця, де мешкає Зіна, можна побачити шикарну квартирку молодої радянської балерини та її батьків (батька-склодува, зокрема – чудесний Валентин Нікулін), де усе завалено антикваріатом та іншими примхами для комфортного життя (це не квартира, а якийсь прекрасний сон бариги).

Лунає романтична музика, яка схоже, лунатиме вічно у ці миті, але як швидко закінчиться ця дольче віта.

І де? У театрі (нюансів такого режисерського рішення можна жменями виловлювати). Усов, схоже, ще той прикаліст.

Фінальна сцена фільму розігрується позаду Палацу Потоцьких.

Тут піжон Волков-Абдулов передає свій кримінальний талант у фільм Геній 1991 року, де його піжонистий герой під тиском суворих перебудових обставин змушений буде використовувати свої таланти на кримінальній ниві.

Тут варто зауважити комічний потенціал німої сцени на останньому фото, а також помітити, що піжонський прикид Абдулова (чорна сорочка, білий костюм) знову з'явиться за два роки на його герої у хітовій радянській казочці Чарівники.

От тільки де тепер для ремейків та казочок таких людей шукати?