Гаррі Поттер і Совість Ліберала

Книги та фільми про Гаррі Поттера сьогодні вже стали спільним культурним глобальним надбанням, подібно до Біблійних текстів. Контекст Гоґвартса об'єднує людей з різних соціальних та політичних світів, надає їм важливі точки перетину.

Стаття Лорі Пенні, опублікована впливовим американським виданням The Baffler, стосується переважно західного контексту та відображає політичну уяву західних молодих активістів. Однак, образна мова, якою послуговується авторка, буде зрозуміла усім поціновувачам саги про магічного хлопчика.

Рефлексії авторки показують приклад того, як творчо ми можемо використовувати явища поп-культури для творення своїх власних уявних світів та концептуалізації наших конкретних поточних проблем.

Тому, роздуми Лорі Пенні про можливе політичне осмислення магічного Гаррі-Поттерівського світу можуть бути цікавими не лише фанам романів Джоан Роулінг, не лише американським політичним активістам, а й усім, хто прагне впливати на світ, у якому живе.

(Стаття подається у дещо скороченому варіанті)

Яка користь з чаклунства?

У той час як світ магії прочаровує собі шлях всередину нашого колективного культурного мозку, ось питання, яке я постійно задаю собі. Минуло вже двадцять років відтоді як Джоан Роулінг завершила написання "Гаррі Поттера і філософського каменя". Сьогодні заголовки всесвітніх медіа та списки супер-бестселлерів підкорює "Гаррі Поттер та прокляте дитя", театральна п'єса, що показує як хлопчик-чародій та його колєги входять у бентежну пору середнього віку. Новий фільм, дія якого відбувається у поттерівському світі, з'явиться на екранах цього листопада, а про вихід ще однієї збірки оповідань на цю тему, оголосили кілька днів тому. Нікуди не зникла і сама авторка, яка рідко в який день не з'являється у новинах, виступаючи, за посередництвом соціальних мереж, таким собі моральним мірилом для лібералів з покоління "міленніум". Поки я це пишу, її розривають на шматки у Твіттері, після того як вона сказала одному з фанів, що Джеремі Корбін, бородатий ексцентричний соціаліст на чолі Лейбористської партії,: "Не. Є. Дамблдором". Багато її читачів з цим не погодились.

Кожен має право по своєму інтерпретувати міфи, настільки масові, що вже стали (що б там не думали Ворнер Бразерс) публічним надбанням. Однак, все-рівно, Джеремі Корбін – це не Дамблдор. Звичайно, ні. По-перше, він, принаймні, ще не був помічений у вихованні підлітків, обраних стати жертвою живою, наскільки ми знаємо. По-друге, Дж. К. Роулінг завжди мала помірковані погляди. Авторка, яка колись була матір'ю- одиначкою на соціальній допомозі, ще до того як стати неймовірно багатою, виступала проти незалежності Шотландії і мала центристський погляд на Ізраїль. У часи лихого розквіту неолібералізму наприкінці 1990-х вона захищала права самотніх батьків, підтримуючи нових лейбористів, очолюваних Тоні Блером. Роулінг не радикалка, і те саме можна сказати про її дитячих персонажів. Швидше, вони є діячами фантастичної психодрами ідеалізованого сучасного лібералізму, заповненого штучними потворами та чаклунською бюрократією. З такої перспективи вони можуть виглядати розчаровуюче, але не злими.

Деякі історії настільки всюдисущі, що пливуть венами культури, немов радіоактивний слід, змінюючи свою суть і залишаючи маркери присутності усюди, де побувають, навіть якщо ці історії доволі обмежені у поясненні того, що відбувається. Гаррі Поттер – одна з таких історій – можливо визначальний пра-текст для покоління мілленіум, яке зростало на зорі інтернету. Пригоди юного мага були саме тими історіями, які були потрібні у той час: ескапістські, надихаючі, обіцянка усім розумним, але самотнім дітям, що "якби ми тільки були достатньо особливими та хоробрими, магія б прийшла і у наші життя".

Двадцять років по тому, читачі знову занурюються у ці історії, всмоктуючи їх немов ліки у набагато темнішій атмосфері, коли дементори спускаються на політичну арену, аби висьорбати всю радість зі світу. Цього літа з'явилися дані, що поціновувачі книг про Гаррі Поттера з більшою ймовірністю стають в опозицію до Дональда Трампа, залишаючись вірними пропагованим у книгах темам різноманітності, толерантності та відрази до белькотливих політиків, які рвуться до влади. Роулінг перепостила ці дані на своїх сторінках у соцмережах і преса знову розшаленіла.

Гаррі-Поттерівські меми з'являються щоразу, коли молодь розчаровується нездатністю суспільства забезпечити базові цінності середнього класу – такі як повага до людської гідності, соціальна мобільність і влада, що не переходить межі. Під час студентських протестів у Британії у 2010 році, коли десятки тисяч молодих людей вийшли на вулиці з протестами проти подорожчання вищої освіти, я бачила безліч плакатів, намальованих від руки з варіаціями слогану "Дамблдор би на таке не підписався". Дамблдор, звісно ж, був керівником ексклюзивної елітної школи, але тут важлива сама ідея Дамблдора – ідея чесної гри та можливостей для тих, хто має талант.

Такі ж слогани вигулькували час від часу в рік руху Occupy, і всюди, де молодь в це вульгарне, безчесне десятиліття опинялась у ситуації, коли потрібно було примиряти безладну моральність сучасної політики із простішими – і мабуть радикальнішими – ідеями добра і зла.

Коли поліція почала тиснути на демонстрантів, я чула як молоді активісти вигукували "Експеліармус!" у бік спецпідрозділів. До чортиків наївне і щемливе закляття розброєння демонструвало, можливо, всю суть мирних протестів та задавало дуже просте запитання: Чому дорослі настільки жорстокіші, аніж нам обіцяли перед тим, як ми стали ними? Чому людське зло настільки банальніше і настільки нездоланне? Місяць тому на зборах Республіканської партії, споглядаючи як Дональд Трамп приймає нагороду під рев натовпу та під помахами кічуватих про-фашистських прапорів, мені довелося зібрати всі сили, аби не закричати "Експекто Патронум!"

Гаррі-Поттерівська франшиза перезапускаєтся якраз тоді, коли ми, можливо, потребуватимемо її найбільше. У той час як вже дорослі поттеромани витягують смугасті шарфи та картонні окуляри зі своїх шаф, у повітрі вчувається прагнення якогось простішого світу, такого, де все, що має значення, цитуючи Дамблдора: "Це рішення, які ми приймаємо, Гаррі". Тому що Гаррі Поттер живе у світі, в якому зло легко упізнається та може бути знищеним, в якому доброта, дружба та хоробрість можуть взяти гору над сліпим фанатизмом та боягузтвом, якщо кілька хороших людей зроблять вірний вибір.

Такий світ, звичайно ж, ніколи не існував, принаймні не в такій простій формі. Але віра у можливість такого світу є підставовою для ліберальної уяви, чиї ширші цінності різноманіття та толерантності, як і магія, мають схильність існувати у прямій залежності від того, як багато людей у них вірять.

Причина чому Гаррі Поттер не є радикальною історією у стилі, приміром, "Голодних ігор" криється у легкому ставленні до інституційної влади. Від інтернатівської фантазії Гоґвартсу і до махінацій Міністерства Магії – все, що потрібно для тріумфу добра, це поставити хороших людей на чолі владних інститутів. Влада сама по собі ніколи тут не є проблемою. Від хороших вчителів і до хороших міністрів, нікого з яких (наскільки можна зрозуміти поміж рядків) насправді не обирають, світ чаклунства можна визначити як, в найкращому варіанті, лагідну олігархію, прим'якшену матчами Квіддіча та шоколадними жабками.

Роулінгівське Міністерство Магії впливає на магглівського прем'єр-міністра шляхом прямого контролю над його розумом з допомогою магічного портрету в будівлі на Даунінг стріт, 10. Передбачається, що юні читачі цей факт сприймуть без жодного дискомфорту. Все-таки демократія – це для магглів. У "Проклятому дитяті" Герміона Грейнджер є міністром Магії – цей кар'єрний рух був передбачений фанами ще багато років тому, а сам Гаррі очолює Магічні Сили підтримання правопорядку, тому що, ким ще йому бути? Він Гаррі Поттер. Він особливий хлопець, який виявляв здібності до спорту та рятував світ кожного літнього сезону. ЗВИЧАЙНО, він тепер Головний Коп!

В універсумі Джоанни Роулінг не існує таких перешкод, які не можна було б здолати, якщо ти маєш друзів та приймаєш вірні рішення. Там є свої небезпеки, так, і хороші люди часом помирають – але вони ніколи не помирають даремно. З іншого боку, у "Голодних іграх", наприклад, люди помирають просто так, без сенсу, і постійно з вини репресивної держави, яка показує спектакль брутальності – і навіть революціонери мають свої власні похмурі тоталітарні цілі.

Там немає славної фінальної битви. натомість, "Голодні ігри" прямо показують жахіття війни, з переляканими цивілами, що ховаються у бункерах та вулицями, засипаними обгорілими трупами, випадковими жертвами перестрілок.

На противагу до анти-тоталітарних месиджів сучасної підліткової дистопії, бачимо, що у Поттерівському універсумі відсутня тема технологій. У книгах Роулінг, дія в яких відбувається в добу мобільних телефонів, Артур Візлі марно намагається зрозуміти ідею телефонних ліній. У близькому майбутньому з "Проклятого дитяти" більшість маґлів у своїх кишенях мають такі гаджети, у порівнянні з якими чарівні палички виглядають застарілими, однак, ніхто навіть не переписується смс-ками. Причина такої відсутності технологій у романах полягає в тому, що сама магія, багато в чому, є замінником технології. Відоме зауваження Артура Кларка, що будь-яка достатньо розвинена технології виглядає як магія, можна використати і у протилежний бік, якщо ми говоримо про художню літературу. Магія, як і техніка – це сила/влада і її можна використати для добра, для зла чи просто задля існуючого порядку.

Скупість, з якою чаклуни використовують магію, має очевидні паралелі з тим, як сьогодні розподіляються технології та практична користь від них. Близнюки Візлі, приороджені винахідники, які виявляють дуже здорову неповагу до будь-якої влади, цілком могли б використовувати чари для вирішення трохи інших проблем, аніж створення желешок, від яких розпухає язик. Техно-лібертаріанські юні маги з Силіконової долини подібним чином зайняті винаходженням дронів для доставки піцци, у той час як бездомні випрошують їжу на вулицях Сан-Франциско. Інженери, подібно до чарівників, схильні фокусуватись на своїх власних проблемах.

Молоді та не дуже фани Гаррі Поттера, розчаровані тим, що Роулінг виявилась махровою лібералкою з рожевим серцем, можуть зайнятись чимось на зразок "симпатичної магії": якщо б ми могли знайти якесь нове, революційне прочитання своїх улюблених книг, то можливо ми б могли переписати і свої власні історії. Багато хто зауважував, що в романах Джоан Роулінг завжди йшлося про боротьбу з расизмом та екстремізмом, втілених у мультяшних негідниках у довгих чорних мантіях, яких ніколи не підводили їхні катівські заклинання і які називають себе пожирачами смерті на той випадок, якщо хтось не зрозумів, що вони погані.

Не потрібно бути червоно-чорно-кровним радикалом, щоб битися з такими особами, у книжках, чи в реальному житті. Власне про це ліві активісти, з усією до них повагою, часто забувають. Упродовж останніх століть серед тієї безлічі безіменних людей, що пожертвували життям задля боротьби з фашизмом, були і ліберали, і консерватори, і просто ті, політична позиція яких обмежувалась тим фактом, що вбивство мільйонів людей – це погано. Протест проти фашизму не робить тебе радикалом, так само як протест проти рабства не робить тебе анти-расистом. Це просто основа.

Яким би не був результат цьогорічних виборів, лібералам та радикалам потрібно згуртуватися задля боротьби з чарами нео-фашизму, що спускається на наш світ. Не обов'язково відчувати якийсь особливий ентузіазм з цього приводу. Але дуже часто для подолання страшного ворога потрібно щось більше, ніж чарівна палочка. І якщо Гаррі та Драко можуть об'єднати зусилля, щоб спинити своїх синів від випадкового переписання історії, яке може повернути Волдеморта до влади – спойлер! – тоді я готова сісти за стіл разом з поміркованими лібералами і випрацювати план боротьби з Дональдом Трампом.

Магічно-трансцендентні історії діють як відтворення психотравм та тимчасовий ескапізм, втеча від реальності. У романах про Гаррі Поттера теж йдеться про ескапізм, втечу від багатьох речей, таких як бідність, посередність чи сімейне насильство. Не випадково у книгах вони подаються у грубих карикатурних формах, які знижують прив'язку до реальних травм. Родина Дурслі, злі тітка й дядько Гаррі Поттера, які змушували його спати у комірчині під сходами та виконувати всю хатню роботу, виглядають мультяшними монстрами, а не реальними людьми. Одна з найбільш страхітливих фанівських теорій стверджує, що Гаррі, насправді, так ніколи і залишив свою комірчину, а всі його пригоди – це наслідок стану хворобливих галюцинацій та відриву від реальності у скривдженого підлітка з пост-травматичним синдромом. Ця теорія, справді, чудово узгоджується з тим місцем у "Проклятому дитяті", де описуються, інакше не зрозумілі видіння, у яких дорослий Гаррі зненацька бачить себе знову під сходами в будинку на Прівіт-драйв.

Книги про Гаррі Поттера – це дитячі рятівні фантазії, які потім стають поживою для дорослого ескапізму. Це, в принципі, ідеальна казка про те, як особисті якості можуть допомогти тобі піднятись на вищу соціальну сходинку. Якщо у тобі є природжені магічні здібності, тобі слід поступити у спеціальну школу, де тебе навчать спеціальним навичкам і ти станеш частиною хорошої еліти, яка ловить домовиків та грає у чарівні шахи, а ще захищає беззахисних; а не поганої еліти, подібної до нацистів, тільки з кращим волоссям. У цих історіях ліберальна меритократія протиставлена простішому злу аристократії – тим чаклунам, включно з самим Темним Лордом, для яких найбільшою занозою упродовж усіх романів є псування "чистої" чаклунської крові тими чарівницями і чарівниками, що мають маґлівське походження.

Зрештою виявляється, що все, на що здатна магія – все, заради чого існує Чаклунський уряд та Міністерство Магії – це підтримка чаклунського світу у статусі таємного паразитичного світу, невидимого для звичайних людей.

Це базовий принцип Поттероверсуму, і він артикулюється ще у першій книзі. Гаррі тільки-но відкрив для себе, що він чарівник, особливий, і більше того – обраний, – доволі приголомшлива інформація для одинадцятирічної дитини. Рубеус Гаґрід, учитель і рятівник Поттера, пояснює, що "головна робота" міністерства Магії – "приховувати від маґлів ту обставину, що всюди в країні все ще існують відьми та чаклуни.

Чому? – питає Гаррі

Чому? Курва, Гаррі, бо кожен би хотів, щоб магія вирішила його проблеми".

Коли я читала ці рядки у своїй приміській спальні у віці одинадцяти років, вони сприймалися очевидно. Дев'ятнадцять років згодом, вони залишають враження якогось ухиляння. Існує стільки проблем, які можна було б вирішити з допомогою магії!

Отже, що таке магія і що вона значить у контексті цих вигаданих світів? Магія означає владу та привілеї. Вона означає доступ до здібностей, знання та контакти, недоступні до звичайних "маґлів". Звісно ж, саме це і складає суть британської системи приватних шкіл.

Фактично, увесь чаклунський світ принципово консервативний – навіть як на підліткове фентезі. "Прокляте дитя" продовжує традицію "аб'єктивної" асексуальності – бажання і супутні проблеми повністю відсутні у всіх книгах про Поттера. Кожна любовна взаємодія неминуче веде до гетеросексуальної моногамії. Нещодавне зізнання Роулінг, що вона задумувала Дамблдора як гея, так і не мало ніякого відгуку в її текстах і з'являється лише як натяк у "Проклятому дитяті", у тому місці, де колишній наставник Гаррі – вже померлий – промовляє з картини, попереджаючи аудиторію, що зі всіма, кого він любив, сталося щось лихе. Це аж ніяк не той заклик до квір-революції, якого ви чекали. У останній книзі ми бачимо двох підлітків, які крадькома тримаються за руки – у сіквелі вони одружені і мають двох дітей.

Перед тим, як хтось вихопить чарівну паличку, щоб кинути закляття Рідіккулюс, дозвольте мені висловити свою вірність Гаррі Поттеру. Я реально люблю його, попри всі проблеми та розчарування і я завжди буду любити. В дитинстві Гаррі Поттер був для мене однією з тих книг, які я обожнювала, але намагалася таки сприймати більш спокійно. Я фанатично читала всі романи і сама писала свої продовження, але з виходом все нових і нових книжок я усвідомила, що прагну вирватися з-під їхніх чарів, відчуваючи жах від того, що впадаю у ескапізм, занадто солодкий, щоб його витримати. Я знала (так само як знала, коли почала палити), що я можу втратити щось таке, що ніколи не зможу потім повністю віднайти.

Є якась іронія в тому, що я таки дійсно потрапила до чарівної школи – принаймні найближчого її відповідника у нашому буденному світі. Я поступила, завдяки стипендії, у місцеву приватну школу – з житловими копусами, дивною уніформою та настановами про те, що ти особлива. Мене прийняли у Оксфорд, де знімалися деякі з фільмів. Мені вдалося здійснити найглибші мрії моїх прабатьків-імігрантів – про здобуття вищого соціального статусу через освіту.

Одна з речей, які я вивчила у своїй магічній школі – теорія Роланда Барта про смерть автора. Якщо висловлюватись у маґлівських термінах, то її суть полягає в тому, що особа, яка написала який конкретний твір, не має остаточного впливу на те, як цей твір потім інтерпретується. Ніде ця теорія не є такою вірною, як у випадку нинішніх фанів Гаррі Поттера.

Услід ствердженням Джоан Роулінг, що Джеремі Корбін – це загроза для Лейбористської партії, розлючені читачі підіймають в тренди хештег #КорбінЄДамблдором, виводячи фанатство на новий рівень активізму. І це не просто аматорський фанфікшин, що заповнює певні прогалини у оригінальному творі. Це повноцінна боротьба з самою авторкою за політичні інтерпретації її книжки. Роулінг каже, що Корбін – це не Дамблдор. Тисячі фанів кажуть, що це він. Кому належить право на інтерпретацію художнього твору та на встановлення свого канону?

Чи можемо ми й далі триматись за те, що нам потрібно у цих книгах, одночасно із творенням вже наших власних історій?

Гадаю, що можемо. Гадаю, що саме це і має означати магія. Гадаю, що, критикуючи історії, які любимо, ми тільки робимо їх кращими. У наївності та ескапізмі є певна цінність – не попри темні часи, а через них. Поттерверсум діє, багато у чому, як чари Патронуса – постріл надії у темряву у момент колапсу. Борися з відчаєм, який загрожує скинути тебе вниз, чіпляючись за свої найщасливіші спогади. І вибирай все корисне із колективної мови магії та ескапізму. На світі існують проблеми, які не вирішиш лише силою закляття та вірної дружби. Однак, завжди, коли я маю вибір між тим, що не вимагає зусиль, але є егоїстичним, і тим, що є правильним, я несвідомо починаю бурмотіти – "Тільки не в Слизерин, не в Слизерин, не в Слизерин". У трешусі прото-фашистського дискурсу, "не в Слизерин" – це, часом, найкраще, що я можу зробити.

Зачіпаючи тему не-канонічних фанівських теорій, пропоную і свою власну – немає такого явища як Маггли.

У середовищі фанів це називається хедкенон (headcanon): можливі сюжетні повороти та під-сюжети, у які ви настільки сильно вірите, що вже неважливо, що їх немає у оригінальному тексті. "Гаррі любить Драко" – таким є хедкенон для кількох людей, яких я знаю. Магічно підтримуваний робото-комунізм – це мій хедкенон. Що було б, якби  у кожного була можливість творити магію? Що якби зміна світу була б не прерогативою малочисельної еліти, а справою, яку б ми усі могли зробити разом? Джоан Роулінг про таке не писала, але я все-одно хочу в це вірити. І це теж різновид магії.