Волинська кумедія

Пішкарусну мертвечину міні-серіалу Століття Якова варто пристрілити відразу. Тут немає живих людей, а лише: манекени, тіні, привиди. Один лиш фейк та хіпстерський гламур, а гламур, як відомо з мультиплікаційного серіалу Monster High – це територія мертвяків та монстрів (щось подібне глядач побачить в екранізації Солодкої Дарусі). Певні вуйки на великій Вкраїні кажуть, що нічого поганого у тому немає, оскільки кількість (подібних серіалів) має рано чи пізно перейти у якість. Можливо, але у цьому випадку, малоймовірно.

Якого світлого майбутнього для українських серіалів (чи української культури, зокрема) можна чекати: від графомана Лиса, від графомана Кокотюхи, від графомана Вакарчука (так схильного до запозичень звідусіль на кожному альбомі), від горе-співачки Соловій чи від режисера трешових серіалів Недича? Така кооперація графоманів, апріорі, є системною помилкою, а їх гетто вишиватного нео-шароварництва – це шлях у нікуди. Століття Якова ще з якогось переляку протиставляється Останньому москалеві (тут і тут), але чим одне фуфло відрізняється від іншого фуфла, чим одне пекло відрізняється від іншого пекла? Тим, що одне з них, типу, патріотичненьке?

У Столітті Якова немає ні деталей, ні масштабу, ні глибини (на які він так пафосно зазіхає). Цього покруча клепали нашвидкуруч, похапцем та абияк – дешево і сердито. Це халтура, що сподівається зашифрувати власну убогість і тупість під магічний реалізм для маляток-хіпстерочків (у скороченому варіанті, звичайно) та побожні баєчки для плаксивих пенсіонерок. Тут усе таке стерильненьке та утилітарненьке. Таке мімімішненьке та комфортненьке, ніби з вітрини. Театральні павзи. Театральні падіння. Театральні мовчання. Усе таке павільйонне та умовне, ніби вони волинський варіант трієрівського Доґвіля хотіли знімати. Мох так культурненько на дахах хатів лежить. Усі у вишиванках, що аж страшно. Так чисто навкруги, що навіть плюнути немає куди. Усе таке новеньке, прилизане та відфотошоплене. Попране та попрасоване: нові штахети, нові штани, нові чоботи.

І така столична дикторська вимова, доречна та кайфова лише на радіо "Культура" (цей останній прихисток літературної вкраїнської мови) о 12 ночі під час читання Бальзака, саундтреком до якого згодом іде Жак Брель. І тільки масовка в шинелях інколи ходить, наче той солдат Швейк. То може режисер у Столітті Якова абсурд знімає? Пародію на сентиментальне вишиватне дрочерство, яке вже століття ходить намальованим колом, ніяк не може вийти на новий рівень і навіть не просить привідкрити йому повіки? Є у тих шинелях масовки щось невловимо салтиково-щедрінське, ненавмисне, звичайно, але мимовільно пародійне.

Хоча чому під час розстрілу у Луцьку усі в'язні у пальтах, куфайках та модних куртках (це, типу, гість з майбутнього?), а червоноармійці у шинелях? Це ж має бути 23 червня 1941 року. Німці у серпні вже на Дніпрі були. Альо, режисер Бата Недич і сценарист Андрій Кокотюха! Чи це такі режисерські варіації холодного літа сорок першого?

Лише фашикам не пощастило у цій халтурці з розхлябаним хлястиком та шинелями а-ля мішок з картоплею (а не витвір мистецтва модного модельєра), бо це відверте знущання над німецькою педантичністю (а концтабір – це повний капут).

Століття Якова – це костюмована нісенітниця, потьомкінське село. Щось подібне могли ще знімати у 60-х роках минулого століття. Наприклад, у голлівудському фільмі Тарас Бульба 1962 року, це там, де козаки співають "Калинку".

Але там владивостоцький українець Юл Бріннер харизмою стіни пробиває та міста бере, там легендарний Тоні Кертіс у ролі Андрія, а яка там панночка у виконанні Христини Кауфманн, о, Матка Боска Ченстоховська, о, Єзусе коханий. Але ж то були чужі, гамериканці, а тут ніби свої, гірше ляха святу Волинь розпинають своєю бездарністю. До речі, грім та дощ у Столітті Якова, як техніки суголосся з психічним станом героя, саме з тих допотопних часів (голуби тут також злітають після пострілів у невинноубієнних). Еклектика просто дика аж пре у цих інфантильних сюсюкання плюсів (схоже, що автори так і не визначилися, що вони знімають: Тіхій Дон чи Вєчний зов?) Коміксовані титри, де люди літають так, що китайським драконам і тиграм має бути заздрісно у їх підкраданнях.

Обов'язкова алюзія на Тіні забутих предків (бо знають, що від того піпл тащиться та лащиться) та інші псевдо-поетичності у кіно. Пізній Міхалков у цих милих метеликах на шклі.

Навіщось бійка на рапіді, де тільки bullet time не вистачає, зважаючи на вкраїнське (козацьке) коріння цього спецефекту. Нотки фемінізму (ой, леле) в епізоді про жіночу кров. Таймлапс як у Картковому будинку (які паралелі відразу вигулькують з потьомкінським селом) і Зося мовчки у камеру так дивиться Френком Андервудом (чи Жоржем Милославським). Дивиться, а очі кричать: "Не вірте їм, каїнам, усе це фейк", мовчить, але не своїм голосом кричить: "Бігме, люди добрі, невинна я, вони самі прийшли".

Допотопних технік тут – Стир навесні. Уляна так млоститься бажанням, так мліє, але увесь секс десь за кадром – іскорками від вогню (зацінили поетичні паралелі?), хоча добре, що не шампанським сквіртом. Лис розкриває тему цицьок, а Недич чомусь – зась.

Секс у Столітті Якова зайвий, бо його по вінця перекриває порно-вишиватність та порно-прилизаність картинки. Порно, як натуралізм, тут можливе лише у каліцтві, але тільки не у персах чи потках.

Хоча, що це за історія про те, як зогбенний дід у сто літ наркоманці трусєля купує, бо у неї чистих немає? Це, типу, анекдот? Приходить столітній дід на базар купити наркоманці труси. Мацає їх, оглядає, добре, що ще не нюхає на доріжку. Схоже, що Бата ще той приколіст. А ця замилована краплинка мжички на лінзі камери, бозє-бозє, усі-пусі, як ознака чогось справжнього, як підкреслення недосяжності реального. У когось на лінзі кров, а цих – краплинка (сльози чи соплі). Так у реаліті-шоу на вкраїнському телебаченні (від Міняю жінку до МастерШеф тощо) запікують матюки, не вирізають, а саме запікують, бо це ознака реального, автентичного, тобто живого.

Звичайно, що справа уся не у юзанні застарілих технік, а у таланті, у вмілих руках. Поетичного кіно море у південних корейців. Як грає німе кіно у французькому фільмі The Artist (2011) та іспанському Blancanieves (2012). А якщо комусь не подобається базікання та театр, то велкоме до великого серіалу Horace and Pete (2016). Мертвечина Століття Якова намагається прикрити власну гидоту модними інстаграмними фільтрами, і це хоч якась стабільність у хаотичному галопі міні-серіалу європами та століттями. Саме у цих хіпстерських фільтрах (та гламурах) уся суть Століття Якова, бо потрібне не самопізнання, а самолюбування (аж до мазохізму), ескапізм від пустоти споживацького життя, фейсбучний ефект не буття, а вдавання, комерція.

Все тут таке модненьке, всі ті хіпстерські луки а-ля Мокша-стайл, хіпстерські причухани та бороди. Навіть дивно, що ще не поставили одяг та прикраси (а ті поясочки Якова, просто шик) з серіалу на конвеєр і не почали продавати вдячним глядачам.

У міні-серіалі є навіть святеє святих усіх хіпстерів – корчма, звана у народі чайною (у Луцьку треба терміново зробити щось подібне, поки !Фест не перекупив ідею).

Українські хіпстери – це нові старі. Саме тому тут стільки вишиватних любощів у відфотошопленій минувшині а-ля День батярів у Львові. Тому комфортному світові інфантильних хіпстерочків не так вже й далеко до ненависного ними наїву релігійного життя у західних варіантах України.

Спадкова інфантильність (з її потягом до формалізму) одних та інших чудово поєднана у Столітті Якова. Щось подібне було у фільмі Брати. Остання сповідь, і тому тут, як і там, варто пам'ятати, що духовне життя та співи духовних пісень у хорі – це різні речі, а не половинки цілого. Шляхтяночка Зося приїздить до Якова у глухе село любитися у барвінку (чим не дауншифтинг?) І це агапічна любов, а не якийсь там, прости Господи, набундючений Ерос, бо вона запевняє, що спатиме навіть у стаєнці. І відразу музичка така срібнокрила і буйномрійна, дзвінкославна і променистокрила. І полячка Зося в українській вишиванці, відразу наче писанка-село, ніби дівчина-дитина. Вона вкраїнська свята, бо рятує українців від спалення аківцями у церкві. І це чудо Боже, знак згори.

Любов – це талісман, урочий подарунок, і саме тому він рятує Якова (а також усіх, хто його носить) від ворожих мін. Дід стріляє у баригу з обріза, що лежав десь у землі сімдесят років, і обріз стріляє, і це чудо тодішньої техніки, і це Боже Провидіння. Яків постійно когось вбиває на березі ріки (який чомусь нагадує про озеро у російському фільмі Ми з майбутнього, а Століття Якова – це і є українська версія Ми з майбутнього) і у цьому є щось таке міфологічненьке. Дід Яків – столітній мачо, от тільки шкода, що гареми на Волині заборонені Словом Божим та Святим Переданням. Коли у примітивному хепі-енді до нього біжать родичі, як ті зомбі, то зважаючи на те, що наркоманка називає його живчиком, можна навіть вважати, що це такий собі сиквел відомої реклами сперматозоїдів, тобто презервативів.

У цьому фейковому прикрашанні життя, де вивітрилося усе живе, лише слова у діалогах інколи живуть самостійним життям (як сама мова) і тому на мить дарують мертвонародженому серіалу моменти прекрасного та живого (справжні комічні ефекти). Коли Уляна повідомляє Якову про вагітність, то розмовляє якоюсь незрозумілою (у заплутаних сленгах теперішньої мови) для того хіпстера говіркою. "Я груба" – каже вона, але Яків не розуміє про що вона. "Понесла я" – каже Уляна, але Яків ще більше не розуміє про що ця мова. І тільки контрольний в голову – "Матиму дитинку" – промовляє до нього зрозумілою мовою. А ця несанкціонована самоволка мови в устах Тиміша: "Не довіряв би я ляхам, а особливо ляшкам". І говорить це, пальонта, серйозним фейсом, і навіть кутик від сміху не затріпоче ані на мить.

Хіпстери – це нові старі. Тому тут нічого не змінюється і всі знову ходять колом вічної осені (як пишуть мудрі люди), наче у чистилищі. Хоча чистилище, звичайно, не є частиною волинського словника і тому тут краще пасують митарства. Ці митарства міні-серіалу Століття Якова (та української культури, зокрема) більше нагадують фільм Алехандро Аменабара The Others (Інші) про привидів, які ніяк не можуть усвідомити, що вони померли (згрубша).

Століттю Якова притаманні ці мотиви циклічності-зациклення-закільцьованості-повторення (перші діти у сім'ях, вбивства на березі річки, пінг-понг Ґершеля та Ґолди про довіру та мудрість тощо). Товариство графоманів (Лис, Кокотюха, Вакарчук, Соловій, Недич) зациклює українську культуру у гетто вишиватного нео-шароварництва, і їх також нарешті треба роздуплити до життя та сказати, що вони привиди, що вони померли у своїй псевдо-цнотливій комерції. І якщо з мізерією (для української культури) Лиса, Кокотюхи, Соловій та Недича усе зрозуміло, то з адептом безликого корпоративного року Вакарчуком, дещо веселіше.

Вакарчук у Столітті Якова зациклено репетує "Не йди", хоча там має бути інша його пісня – "Відпусти". Схоже, що він також не пропрацював якийсь аспект у своєму житті і тому змушений знову та знову повертатися до нього, як у Дні бабака, щоб стати кращим (але кращими, ні він, ні його компанія графоманів, вже ніколи не стануть). Вакарчук, у теперішньому його стані, – зло (хибний шлях) для української культури. Він зрозумів, що на Заході йому нічого не світить, а тутешнім лохам можна спокійно впарювати будь-яку халтурку. І цей його поп-культурний (у цій країні ще хтось вважає його причитання роком?) приклад наслідують майже всі тутешні та такі псевдо-прогресивні артисти: від Онуки до Джамали (тут і тут) тощо. Свіжий приклад, сумський гурт The Elephants, велике середньостатистичне ніщо у світовому фолковому контексті (навіть якщо вони роздягнуться в кукурудзі до трусів з кольорами прапора США), але безпардонний хайп у місцевих палестинах, які так вперто прямують до Європи.

Усі вони зупиняються у розвитку, не прогресують, бо немає конкуренції та ринку. Щось там тирять на Заході та видають за своє з допотопними текстами (далекими від життя). Вони завжди є копією когось там, хоча вже з року у рік обіцяють порвати увесь західний світ свої українським мистецтвом. Поважний журналіст Рахманін, відомий своїм запопадливим лобизанням непорочної іконки Слави Вакарчука, каже, що все це незабаром мине, усе це повстання графоманських мас. Можливо. Але поки Вакарчук нічим таким особливим не відрізняється (в якості музики та текстів) від Вєрки Сердючки, цієї своєї посестри у комерційній машинерії української музики (як вдало елементи Вакарчука та Сердючки поєднали у міні-серіалі Століття Якова).

Поки одна розважає вату словами: "Все будет хорошо", то інший підбадьорює вишивату лірикою: "І все буде добре (у кожного з нас)". Навіть можна написати, що вплив текстів Сердючки на релевантні маси завжди є глибшим (цей момент ще майже ніким не досліджений), ніж у Вакарчука, бо фани Сердючки живуть цим (гопота завжди щира у власній гопоті), а фани Вакарчука лише вдають, що живуть цим (свідома людина, а такими себе позиціонують його поціновувачі, ніколи не буде слухати його вторинність, графоманію та її фейкові сенси). Цікаво, що обоє за останній рік почали нести несусвітню єресь про політику, економіку та державотворення.

От тільки ніяк не зрозуміло, чому всі моляться на Мела Гібсона, але забувають про голлівудського киянина Вадима Перельмана, який вже зняв клятим москалям серіали Попіл та хітові Зради? Чому забувають про Сергія Лозницю? Століття Якова у певних моментах перегукується з його фільмом Щастя моє, і це що, така помста графомана та епігона Кокотюхи, який колись наїхав на Лозницю за те, що у його документалці про Майдан так мало емоцій. І що гірше для самої Волині: ось таке мертвонароджене Століття Якова чи новий фільм Смажовського?