JazzBez 2016
Блогери зі склепу

Блогери зі склепу

олександр ковальчук,  26 жовтня 2016

Львівське блогерство успішно здохло, але схоже, що комусь про це ще не повідомили.

Про псевдо-скандальний випуск дебютної передачі "Блогери" від Blogger TV, який має розповідати про сіль та перець життя української еліти, навіть не варто було б писати, якби він не підсумовував остаточний крах львівського блогерства.



Як барбершопи стали надгробком над могилкою львівських хіпстерів, так і продукція Blogger TV стає епітафією над домовиною львівських блогерів.

А скільки ж мрій та сподівань було спочатку, на зорі зародження львівських блогерів. Мрій про незаангажованість, новизну та професіоналізм поміж майже суцільного болота традиційних ЗМІ у Львові з їх джинсою, жовтизною та хною.

Але дуже швидко виявилось, що львівські блогери то суцільне аматорство та некомпетентність. Їх калічні рецензії-соплі на кіно, літературу та музику були суцільним фейком (новизни). Краще мовчати про те, що вони писали про політику (особливо під час Євромайдану, який надав їм дещо ілюзорне відчуття вагомості та потрібності).

Львівська хіпстота (а разом з ним й львівське блогерство) остаточно зганьбилася гаслом "Je suis Магдиш", гаслом недалеким та самопародійним у львівському контексті. Тією поюзаною жесвою навіть відбрунькувалася, ніби адекватна, на перший погляд, нардепка Подоляк, коли взяла її на свій щит захисту усіх гнаних та переслідуваних.

Цікаво, що чимось подібним страждає й помічниця їй нардепної величності, місцева чи то блогерка, чи то комалягерка, чи то волонтерка Ярина Боренько зі своїх хештегом "на парафії". Її хештег вже давно (якщо не відразу) втратив свою актуальність, але його й досі юзають у всі тріщинки і навіть вважають, що таке богопротивне юзання має якісь паростки живильного гумору.

Також варто зауважити, що Боренько – авторка двох бездарних текстів про релігійну ситуацію у Львові та його околицях, які прекрасно демонструють її повне та безповоротне незнання матчасті про життя Святої Церкви та Її Святого Передання.

Дехто з молодих, чесних та незаангажованих блогерів Львова дуже швидко пристав до такої ще нещодавно мерзенної політики (та її маніпулятивних технік), але краще тут вголос не вимовляти їх святі імена, бо ще несподівано замироточать від тихої радості.

Саме з того львівського розплідника безграмотності, поверхневості, кар'єризму та комформізму виповзли легіони таких персонажів як: Бєглови, Чемеси (який навіть одноразово спробував замахнутися жартами гумору на самого Майкла Щура), Гаврики, Панчишини тощо. Саме звідти й з'явилися такі профанні проекти як: The Ukrainians, Радіо "Сковорода", Духовна велич Львова тощо.

Останній, до речі, нещодавно вкотре відзначився своїм богохульством графоманського ідіотизму за гроші Львівської міської ради. Усе розпочалося з того, що один хіпстерський садолюб доволі правильно (помилковими була лише його реакції та аргументації атеїстичного рагуля) наїхав на садовістський сайт Духовна велич Львова за убогий текстик семінариста Львівської православної богословської академії про хустку у храмі.

Бог з ним, з секулярним рагулізмом львівських хіпстерів, але есей-конспектик семінарист ЛПБА тхне банальним незнання матчасті та цілковитим нерозумінням сили Євангелії та апостольських послань. Так, можливо, й справді уся мета богохульного сайту Духовна велич Львова у профанації та дискримінації Церкви та духовності?

Лише Голубовський зі своїм UaReview хоч якось вирізнявся поміж когорти львівських блогерів своїм потенціалом та свідомістю. Але актуальність його сатири поволі сповзла до Іво Бобула і навіть не намагалася помічати численні ідіотизми рідних йому блогерів та хіпстерів, усе існування яких є лише місцевою ілюстрацією першої серїі третього сезону серіалу Black Mirror про задрочене до безкінечності лайкання та рейтинги.

Він вчасно не перейшов на відеформат, і можливо, це б було краще, ніж у Майкла Щура, який не міг до купи скласти два смішні ролики одним добрим словом і тому вчасно перейшов на формат інтерв'ю. Згодом він взагалі пішов до армії, бо так довго галюцинувати про те, що все, що він робить є смішним та актуальним просто неможливо.

Львівське блогерство здохло. Ще раніше на це зазіхнула Галицька Ліга КВН, яка лише могла породжувати парламентських клоунів-парасюків. І ось на таких вибілених кістках й з'являється у 2016 році такий собі Володимир Місяйло та його новий скандальний телепроект "Блогери" (а що раніше у Львові були якісь інші скандальні телепроекти?)


фото: Фб Blogger TV

І це півгодини нечистого сумління та творчого неспокою, оскільки хлопчик банально запізнився з таким проектом, розминувся зі своїм часом. Щось подібне варто було запускати наприкінці 90-х чи, принаймні, п'ять років тому.

Організатор масових заходів Місяйло, дай Боже, востаннє, показує, що хіпстери-блогери – це нові старі, а ніякі не прогресивні креакли. Місяйло хоч зараз може вести трішечки загальмовану у власній ейфорії програму Львівського телебачення "Концерт вітань", може стати її незмінним ведучим і ніхто навіть не зауважить заміни одного ведучого на іншого.



Загальмованість "Концерту вітань", звичайно, що перебуває усім своїм серцем у вічності, у зупиненій миті щастя (поміж щоденної побутовості), у солов'їному блаженстві від замилування красою навколишньої калиновості.



А у цих блогерів, швидше, безчасся гоголівських "Мертвих душ". Вони хочуть дати солі та перцю, закаблука чи гопака, рокенролу чи панку. В УКУ також кажуть, що тащаться від панку, але де богадельня УКУ і де панк у будь-яких своїх варіаціях. Дурні там лише думкою багатіють. Так і тут.

Блогери Місяйла хочуть своїм цвиркання крізь зуби переплюнути Катю Осадчу. Але Осадча – тертий калач, авторитет, у неї завжди обабіч присутня здорова доза іронії (чи самоіронії) поруч, звичайно, що з пихою (ну, хто там без гріха). Осадча, можливо, десь потайки, під ковдрою, з ліхтариком штудіює Свідзінського, Хвильового чи Домонтовича, а Місяйло говорить так, ніби у нього нежить, що косить під аристократичний хранцузький прононс.

Блогери Місяйла думають, що усе це провокативно, але місцеве видання Леополіс також собі думає, що воно як лев ричить, хоча воно лише тихенько пісяється в куточку.

Навіть Дурнєв з того вже збився, а він набагато талановитіший, ніж ці вуйки з львівської полонини.

Навіть не схоже, що вони стібуться. Навіть якщо вважати, що це стьобний проект львівських блогерів (пародія на усе львівські телеканали), то стібуться тут не блогери над місцевою елітою, а місцева еліта стібеться над блогерами.

Письменниця Дудаєва своїм тоненьким голосочком стібе дещо нетрадиційну жестикуляцію блогера Калацинського, який каже письменниці Дудаєвій, що знає, що вона пише книги. Вразлива мистецька душа Дудаєвої стібе його убогі питання про комерцію.



Сонний Синютка дивиться на Калацинського блогера як на чудо у рожевих пір'їнах. Калацинський чомусь вважає, що про його дружину ніхто нічого не знає (серйозно?), але Синютка запевняє блогера, що його дружина не дуже любить бути у світлі юпітерів (у цьому несподіваному абсурді Синютка просто красава).



Ірма Вітовська стібеться з відморожених запитань блогерки Софії Ляміної, ніби та заморожена путасу.

Тут чомусь постійно якийсь розфокус у кадрі. Зловживання словом "унікальний" (і це у провінційному галицькому контексті). Зловживання словом "ексклюзивний", хоча у чому ексклюзивність їх тупих запитань? Тут якщо не помпезний, то грандіозний, хоча Гріша Козловський традиційно простий, як двері у свої відповідях про хєрове буття навколо.

Тут тільки Садовий натякає усім львівським магазинами, що він купує одяг лише там, де є знижки. І Зіня, виявляється ще той послідовник Захер-Мазоха у своєму сюрпризному освідченні бідній дівчинці, помітно, що людина працює у внутрішніх органах. І Парасюк стрибає у колі з дівчатками за ручку, ніби це якась прелюдія порнухи з Джеймсом Вілсоном з рогами на голові.

На тлі фейкового блогера Місяйла починаєш поважати Наталку Карпу, усю її жвавість, і розумієш, що вона десь не туди скерувала дещиці свого таланту.

Блогери Місяйла говорять мертвою мовою. Живі люди не кажуть "серце місцевої політики" чи "міські обранці під прицілом блогерів", а фраза Місяйла "якщо вірити акаунтам у соціальних мережах" взагалі звучить як якесь стародавнє призивання духів померлих.

Блогери Місяйла обіцяють розказати усю правду про розкішне життя міських депутатів. Місцевий журналіст-садолюб Ігор Фещенко якось закликав у одній своїй статті усіх журналістів Львова на барикади правди, хоча сам написав у тій своїй статті лише десь двадцять відсотків правди, нехай, можливо, тридцять (треба бути милосердним до убогих).

Володимира Місяйла можна було помітити у команді правої руки Садового – Андрія Москаленка зі спроби організації вишиватного Євробачення 2017 у Львові. Може й він десь там махає рученятками у дружньому колі місцевих графоманів, яких ще ніколи стільки не збиралося у одному місці одночасно.

Сорочка Місяйла горизонтальними лініями нагадує тюремну форму. Може й справді цих блогерів-зомбі випустили трохи призвичаїтися до людського тіла, ніби в нещодавньому фільмі The Girl with All the Gifts.

Призвичаїтися до людської мови, міміки та пластики, бо говорять вони і рухають, наче мертвяки. Вони ще не вміють добре говорити і тому мусять важко брязкотіти своїм зів'ялим язиком зі залишками сирої землі у роті.

Завужені джинси та приталена сорочка блогера Місяйла натякають на спецодяг психлікарні для втихомирення особливо буйних наполеонів, тобто овочів. Бо де тут обіцяний соціальний експеримент? Що це взагалі таке? Вони самі як соціальний експеримент з адаптації зомбі до людського життя.

І це, любі друзі, дивні часи, темні часи. Часи, коли Дроздова графоманію порівнюють з мандрівкою Селіна на край ночі. Часи, коли Потап і Настя несуть добро та любов. Але що тоді ніс Ісус, апостоли та усі святі подвижники і угодники?

Для яких манекенів тоді лунає трек Banks "Fuck With Myself"?

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Новини партнерів: