Головне, щоб не запізно

Міфи, стереотипи та люди у виставі "Де Схід? Де Захід?", що задокументувала дивний досвід один одного у окремо взятих десятьох українців з Харкова та Галичини

Явище документального театру серед українського глядача ще досі не користується якимось виразним розумінням. Тож, можна сказати, що саме доктеатральні проекти сьогодні мають найбільшу силу спантеличення та примусу-до-роздумування. Як засвідчив показ вистави "Де Схід? Де Захід?" у рамках Форуму "ПогранКульт: ГаліціяКульт" у Харкові, вітчизняні глядачі просто не звикли вважати документальні спектаклі за щось повноцінне і, власне, тут криється можливість проникання у їхню свідомість.

Завдяки кураторці театральної програми "ГаліціяКульт" драматургині Наталі Ворожбит, на Форумі у Харкові не бракувало хороших документальних вистав.

Деякі з проектів частково відомі львів’янам. Режисер Сашко Брама вже представляв у Львові один з варіантів своєї "Осені на Плутоні". А навесні у театрі Леся Курбаса відбувся один з перших етапів проекту "Мапи страху / Мапи ідентичності".

А ось вистава "Де Схід? Де Захід?" режисера Георга Жено створювалася вже суто упродовж цьогорічного харківського Форуму. Тому, й була найбільш непередбаченим і експериментальним “номером” програми.

Суть спектаклю Георг Жено сформулював наступним чином – "погляд людей зі Сходу на людей із Заходу України та погляд людей із Заходу на людей зі Сходу України", зі всіма невід’ємними моментами взаємо/само-сприйняття – "міфами, стереотипами, правдою та брехнею". Згідно із документальним підходом до праці над виставою були запрошені театрали із сходу та заходу країни, котрі мали говорити не про умовних "східняків" чи "західняків", а про самих себе чи своїх близьких.

Тема "східняцько-западенських" стереотипів настільки давня і заскорузла, що вже сама сприймається як стереотип.

"Де Схід? Де Захід?" навіть не намагався підважити всю цю величезну глибу, розколоти її та випустити на волю якусь об’єктивну правду. Це була спроба одного точкового уколу всередину численних нашарувань та непорозумінь, позбавлена, однак, якихось особливих надій на негайний результат. Пробне кровопускання, до якого вдавався уявний лікар у до-пеніцилінову епоху, аби якось зворохобити пацієнта та зрозуміти чи він швидше живий чи мертвий. Замість скальпеля тут – лише потенційна чесність та відкритість учасників проекту.

В одній команді під керівництвом Георга Жено зібралося п’ятеро харків’ян, які виконували роль "східняків", та четверо "західняків" – троє львів’ян та франківчанин, а також одна переселенка з Донецька, яка зараз живе у Івано-Франківську. Серед цих людей опинився і я, тож мова піде також про особистий, внутрішній досвід проекту.

Режисер Георг Жено німець, однак, довгий час, практично увесь свідомий вік займався театром у Росії. З кінця 90-х і до 2010-х Георг встиг вивчитись у Москві на режисера, поставити купу спектаклів, знятися у Петра Тодоровського та співзаснувати експериментальний "Театр.doc". Після останнього Майдану вирішив жити та працювати в Україні – разом з Наталею Ворожбит створили у Києві документальний "Театр переселенця", з яким побували у Львові на минулому Форумі "ДонбасКульт".

Режисерський підхід Георга Жено можна назвати мінімалістичним. У його постановках все без зайвих декорацій підпорядковується живим людям та їхнім розповідям – лише базове структурування сценічного простору для більш виразного акцентування представлених історій.

З учасників "Де Схід? Де Захід?" Жено теж витягнув насамперед їхні власні історії, змусивши грати самих себе. Тож, виховані, освічені театрали, які звикли думати, що стереотипний рівень ставлення до світу – це не про них, раптом опинилися у реальній ситуації протиставлення "ми" та "вони". Виявилося, що відчуття "чужості" не є чужим ні для кого, а "східняки" та "західняки" таки дійсно відрізняються. Перед учасниками постала справжня інтелектуально-психологічна шарада – де провести лінію між відмінностями індивідуальними та колективними, між випадковостями та закономірностями? І не піддатися при цьому на п’янку мару стереотипів.

Тому, Георг Жено режисерував не лише соціальну документалку, а й справжній психологічний трилер – адже, у процесі творення вистави ніхто з акторів, мабуть, не міг позбутися дивної думки, що під блискучою поверхнею виробничої приязні таки може приховуватися якась реальна відмінність, що може раптом стати тим товстим гвіздком, вбитим у тонкий лід.

Невидимі демони розмежування таки витали у репетиційному повітрі і саме для їх фіксації спектакль було вирішено розпочати провокаційною перепалкою у стилі "А ви то-то і то-то!" – "А от ви те-то і те-то!".

"А ви москалі!". "А вас австріяки придумали!". "А у вас дівчата гарні!". "А ви релігійні".

Взагалі, увесь простір спектаклю у приміщенні галереї ART AREA "ДК" Георг побудував на чітких протиставленнях. Представники різних географічних та символічних регіонів на сцені були посаджені навпроти один одного. Така ж схема відтворювалося і у на рівні глядацьких крісел – публіка зі сходу України (таких у Харкові, звісно, була більшість) сиділа навпроти нечисленних гостей із заходу та центру. Можна уявити, що й ті, й інші відчували певний спровокований дискомфорт від незмоги уникнути такого формального поділу. Але так дуже часто є й у нашому житті.

Комусь такий хід міг видатись занадто простим, чи навіть може малодушною поступкою банальним очевидностям. Однак, цим самим Жено заявив про небажання вдаватися у ідеалізовані спекуляції і, натомість, задекларував принципове співвіднесення із реальністю, адже, стереотипи – це теж реальність і розмову про них слід починати саме з визнання цього факту, що б ми там не думали з цього приводу.

З іншого боку, таким чином режисер висловив і свою максимальну довіру акторам – як вони вийдуть із ситуації протиставлення? Адже, остаточна структура спектаклю трималася саме на суб’єктивному ставленні до дійства самих учасників. Це була справді їхня жива розмова, з живими емоціями, хоча й структурована збоку. Головний спецефект вистави перебував десь не в руках, не в головах, навіть не у словах, – а можливо, у якомусь спонтанному настрої учасників.

Останнє слово таки залишалось за ними, адже вони і були основним матеріалом, представленим глядачам.

Документальний мотив вистави – "є ось така реальність" ускладнювався суб’єктивними варіаціями – "от я бачив, що є ось таке і таке". Завдяки цьому, все впиралося в конкретну людську дійсність, яка, до слова, підважувала і той стереотип, що стереотипів між Сходом та Заходом не існує.

Втім, Георг Жено не полював за ефектними історіями про символічні непорозуміння, аби потім їх ефектно спростувати. Він вибирав просто людські історії про "прикордонні" зустрічі, в яких перепліталося стільки усього, що самі оповідачі до кінця не розуміли, що ж саме вони розповідають і де саме причаїлися міфи та шаблони, хоча й суто інтуїтивно їх там відчуваючи.

І творення вистави, і репетиції, і сам показ були для акторів знову ж таки ходінням по "тонкому льоді". Всі начебто трималися за руки і не заходили далеко, на небезпечні території чорно-білої самоправоти. Але підступність трафаретних очевидностей, власне, і полягає у тому, що ти не помічаєш як заходиш у них. Всі робили те, що потрібно, але до самого кінця учасників не полишала певна настороженість за схемою "я ж не можу знати, що насправді думає інший...".

А історії озвучувалися дуже різні – прикрі, сумні, сентиментальні, смішні, надривні. Східняцькі чоловіки проти галицьких, жорсткі конфлікти і приязне шайхрайство, спроби гвалтування фізичного і морального, картинки взаємного варварства, і все щиро та переконливо, адже, це документи і фрагменти людських біографій.

Харків’янка Альона Супрун озвучувала смаковиті монологи свої свекрухи, повністю сконструйовані із стереотипів, адже "насправді западенців я так і не зустрічала”, та розповіла як не дуже рішучий західняк так її (Альону) і не згвалтував. Львів’янка Зоряна Дибовська підтакнула, що дійсно східняки набагато брутальніші і поділилася прикрим випадком коли до неї жорстко чіплявся "східний" чоловік, хоч зрештою... їй теж таки вдалося уникнути гвалту.

Розмова загалом нагадувала товариський футбольний матч з урівняннями рахунку та підняттям ставок. Колишня донеччанка Наталія Вишневецька була здивована тим, як у Львові чоловік з коляскою вкрав вазонок з вуличного лотка. "Ну це таке, у вас квіточки, а у нас машини крадуть", втрутився харків’янин Яослав Подшивалов і змалював "тарантінівську" історію збройного викрадення машини, до якого колишній ополченець з "ДНР" підмовив ще двох харківських театралів. Їх усіх звали Міша.

Сценічний задум Георга Жено вилився у жваву розмову Сходу та Заходу, сама можливість якої й була суттю усього заходу. Невідомо чи ми зможемо про щось домовитися, але це можливо лише тоді, коли ми будемо розмовляти.

Тож, у рамках документального проекту насправді поєднались і жанр трилеру, і терапевтична психодрама і ще багато чого.

Протиставлені своїми історіями та режисерським задумом актори до самого кінця так і не розуміли чітко, яку роль і до якої степені вони грають, і що саме вони як актори, і як люди мають робити із своїми та ретрансльованими стереотипами.

Але зіставлені один з одним учасники проекту вже не могли не думати про те, ким ми всі є один одному. В цьому і полягав фінал п’єси – щире і не зрепетоване роздумування над тим, що самі актори думають про цю постановку.

Харків’янин Єгор Мартиненко зізнався, що буквально за кілька хвилин до початку спектаклю він довідався, що у львів’янина Василя Пачовського (справді родича того самого "молодомузівського" поета Василя Пачовського) дід служив у дивізії "СС Галичина". І це його дуже приголомшило. Втім, це не завадило Єгору прийти на вокзал наступного дня та обійняти Василя на прощання.

На обговоренні вистави вся публіка виглядала, як і Єгор, дещо спантеличено. І це зрозуміло – адже, всі теми, якими учасники переймалися упродовж тижня, вилились на глядачів відразу, причому, ніякого загального рецепту – "що ж робити з цими всіма поділами, стереотипами та життєвими історіями?" – озвучено не було. І, власне, через це у повітрі відчувалась глядацька фрустрація, засвідчена також деякими репліками.

Глядачі, по кількох хвилинах після завершення вистави так і не знали, як їм сприймати побачене і навіщо їм це показали. Тому, пробували врізнобіч критикувати – "А де глибина та катарсис?", "А навіщо ми взагалі говоримо про погане?", "А чому ви думаєте, що стереотипи існують?", "Ваші стереотипи якісь нецікаві", "А чому не можна просто любити один одного?".

Дійсно, а чому не можна просто любити один одного, замість усіх цих провокацій? Чому в країні йде війна? Чому в потязі "Львів-Харків" ведуться такі бурхливі розмови про "нас" та "них"? Чому на сході всі колективісти, але ховаються за високими парканами, а на заході індивідуалісти, які завзято порпаються в городах, але не вміють чьотко порішати справи на фірмі?

Чому учасники проекту відчували збентеження та недовіру до самого кінця?

Чому глядацька фрустрація й була найкращим фіналом вистави?

Глядачі катарсису так і не дочекалися, збентежені тим, що відповідей, яких немає у житті, вони не отримали і у театрі. 

А от на акторів фрустрація зали таки справила необхідний ефект – їхній поділ на Схід і Захід зненацька став неістотним у порівнянні із поділом на акторів та глядачів. Відчуття спільної справи та спільного пережиття чогось важливого догнало і змило всі перегородки. І це був той самий катарсис, якого ніхто не планував. Раптом виявилося, що щирість щира, а недовіра відкрита. Що галичани теж п’ють, а харків’яни теж делікатні і вразливі.

Тільки все відбулося запізно – проект завершився, учасники роз’їхались та розійшлись. Але розмова сталась, розмова промовилась, як обіцянка іншим українцям, що всі поділи зрештою можуть впасти, – головне, щоб не запізно, головне, щоб прощання на пероні не було таким сумним та недосказаним.

Автор: Андрій Бондаренко
Новини партнерів: