Сурми польської реституції

Неймовірні пригоди журналіста Войцеха Сурмача в махульських епізодах польської реституції та реприватизації.

Наприкінці жовтня група українських журналістів перебувала у Варшаві в рамках програми конкурсу "Школа журналістики розслідувань 2016", яку організуали НСЖУ і SDP за сприяння RITA.

Під час візиту відбулося декілька зустрічей та розмов з відомими польськими журналістами, які поділилися власним досвідом журналістських розслідувань.

Історії розслідування процесів реституції у Польщі, які розповідав Войцех Сурмач (Wojciech Surmacz), вразили всіх без винятку, тим більше, що ми їх почули від самого журналіста.

Однак для нас, львів'ян, у ній є також й інший, не журналістський, а винятково життєвий аспект.

Адже тема реституції або реприватизації майна довоєнними власниками неодмінно стане актуальною для багатьох мешканців Львова за умови подальшої інтеграції України до Європейського Союзу. 

Зараз Войцех Сурмач є головним редактором Банківської газети (Gazeta Bankowa). Розслідування, що зробило його відомим і за яке він у 2014 році отримав нагороду SDP Watergate, опублікував у серпні 2013 року польський Форбс під заголовком "Kadisz za milion dolarów".  

Сьогодні Сурмач пише книгу, і з огляду на те, що ми вже знаємо, у неї є всі шанси стати бестселером.


Частина 1. Реприватизація власноті довоєнних фірм

Я в журналістиці більше двадцяти п'яти років. Час від часу, під час написання різних матеріалів, торкався теми реприватизації майна людей, які мешкали у Польщі перед війною.

Реституція і реприватизація – це, фактично, тотожні поняття у даному випадку. П'ять років тому я серйозно почав цікавитися цією темою. Хоча трапилося випадково, оскільки тоді у Польщі активно відбувався процес реактивації довоєнних фірм.

І головна проблема цього процесу була у тому, що ці довоєнні фірми  реактивовували люди, сім'ї яких не мали нічого спільного з ними (фірмами), тобто не мали на них жодних прав.

Сьогодні я добре розумію, якими способами та схемами користувались шахраї після 1989 року.


У довоєнній Польщі було зареєстровано приблизно 180 тисяч компаній та підприємств різноманітних типів. Після 1989 року було реактивовано приблизно 40-50 тисяч. Майно, яке їм вже вдалося повернути, сягає 100 мільярдів злотих.

Чи правильно ми Вас розуміємо, що компанії поверталися тільки тим, хто був їх власником до війни. Але з'явились люди, які почали заявляти про свої права на них, не маючи на це жодних підстав? Чи існувала система перевірки?

Саме так. Коли я зацікавився цією темою, то виявилось, що на польських блошиних ринках можна купити акції довоєнних підприємств.

Тоді ж у Польщі з'явилась багаточисельна група "колекціонерів", які стверджували у ЗМІ, що вони збирають ці акції лише як раритети.

Пізніше виявилось, що ці так звані колекціонери з акціями зверталися до суду і реактивовували фірми, а згодом й заволодівали їх майном.

Достатньо було мати одну акцію, до того ж усі довоєнні акції були на пред'явника.

Ця група "колекціонерів" де-факто існує та діє й сьогодні, оскільки у Польщі за усі ці роки законодавство не змінилося, і тому й зараз можна провернути таку справу.

Ринок старих акцій працює вже більше двадцяти років і ці "колекціонери" знають, хто та коли вже заявляв акції.

Якщо фірма вже реактивована, а рішення про це приймає господарський суд, то вони ідуть до адміністративного суду і заявляють, що цій фірмі належить майно, будинки, будівля фабрики, та намагаються придбати (повернути) права на них.

Розпочинається судовий процес, триває він 5-8 років, і вже достатньо прикладів в усій Польщі, коли такі процеси закінчувались поверненням власності чи виплатою компенсації, навіть незважаючи на те, що людина, яка заявила про свої права на цю власність, ніколи перед війною не мала нічого спільного з цим підприємством.

Якщо на землі, де раніше була фабрика, зараз вже знаходиться інший об'єкт, муніципальний, зокрема, то за це людина отримує компенсацію?

Саме так. Найбільшим скандалом була історія, що трапилась 2007 року у Катовіце.

Група з трьох "колекціонерів" роздобула акції фірми "Giesche", якій до війни практично належало усе Катовіце.

Вони приїхали до президента Катовіце і поклали на стіл документи, у яких було написано, що "Giesche" – це їх фірма. І вони вимагали, щоб президент віддав їм майже усе місто.

Насправді компанія "Giesche" належала німцям, але у 1936 році вони продали всі свої акції американцям. Але через сімдесят років приходять три поляка і кажуть, що це була їх фірма. І все ніби законно.

Президент Катовіце був просто в шоці.

Він зателефонував до міністра юстиції і той вирішив цю проблему, хоча можна сказати, що зробив це не зовсім законно: скерував до цих трьох поляків співробітників спецслужб, які їх затримали на п'ять місяців.

За цей час знайшли докази того, що ці поляки лише присвоїли собі акції і не мають на них жодних прав.

І лише два тижня тому (минуло дев'ять років) суд засудив цих людей до п'яти років позбавлення волі.

Слідство встановило, що у 60-х роках минулого століття соціалістична Польща підписала договір, згідно якого виплатити компенсацію акціонерам "Giesche", а ці люди жодного стосунку до тієї фірми не мають.

Просто вони добре знали польські закони, які не настільки вже ідеальні, і вирішили вдатися до такої афери.

Історія з "Giesche", на жаль, це один з декількох тисяч випадків, коли вдалося попередити аферу. І тільки тому, що її організатори зазіхнули на занадто великий куш.


Об'єми ринку власності, які хочуть собі повернути реактивовані фірми у Польщі, сумарно прирівнюється до об'єму акцій найбільшої у Східній Європі Варшавської акціонерної біржі.

Я писав про "Giesche", а пізніше мене зацікавало декілька інших випадків, де не вдалося покарати шахраїв.

А одного разу мені навіть вдалося попередити аферу. Якось я затримався на роботі і задзвонив телефон. Телефонувала полька, яка вже давно мешкала у США. Вона читала мої статті у Форбсі про реприватизацію і тому попросила моєї допомоги.

Вона розповіла, що її сім'я має усі шанси стати черговою жертвою подібної афери, оскільки є люди, які заявили про свої права на реактивацію фірми, яка раніше належала її батькові. І це мало трапитися вже наступного дня.

Вона надіслала мені скан акції, яку пред'явили до реактивації.

На той час у мене вже була власна база довоєнних фірм з номерами акцій та інформацією про їх власників. Хоча насправді такий реєстр існує у польських міністерствах. Усі знають, кому належали ці фірми.

Ці данні відкриті для журналістів згідно закону про доступ до публічної інформації. Відповідь надходить протягом 14 днів (для звичайних громадян – 30 днів).

Я перевірив цю акцію і виявилось, що вона належала зовсім іншій людині, аніж тій, яка її пред'явила до реактивації.

Якщо є така база, то чому не відбувається перевірка?

Я також хочу запитати: чому в Польщі до цього часу немає закону про реприватизацію? Немає закону, який би регулював ці процеси.

Наприклад, польська держава не повертає власність, а лише виплачує компенсацію. Або взагалі могли б сказати: не віддаємо нікому, оскільки це наша власність. Але це ж ніяк не регулюється.

Уся реприватизація та реституція відбувається у судах. І в кожному випадку усе залежить лише від позиції судді.

Але повернімось до моєї історії. Я скористався правом присутності громадян на зборах публічних акціонерних компаній і наступного дня пішов до офісу юриста, де вони відбувалися.

Після того, як нотаріус розпочав збори, я встав і сказав, що все, що тут відбувається, є незаконним.

Шахраї ж привели з собою літню пані, батько якої реально був акціонером цієї фірми, але мав акцію з зовсім іншим номером.

Тоді я викликав поліцію, яка й склала протокол, а також попередила втечу шахраїв, яких затримали буквально під час виходу з офісу.

Завдяки цьому вдалося отримати трохи часу, щоб перевірити звідки у шахраїв ця акція. Я зустрівся з ними, але вони не хотіли зізнаватись.

Виявилось, що ця акція з так званого "білого кола" фірм, тобто це акції яких ніхто раніше не міг розшукати, і у "колекціонерів" їх також не було.

А шахраї знайшли цю акцію у Музеї техніки. Вони позичили її на 24 години, а не вкрали. Пішли до хранителя колекції музею і за пляшку горілки позичили.

Відсканували, згодом пішли у суд, залишили там копію акції, зробили собі ще одну копію, а оригінал повернули до музею.

Пізніше за розслідування цієї справи взялась прокуратура, а саме підприємство так і залишилось не активованим.

Реальні власники цієї фірми, які мешкають у США і які прохали про мою допомогу, не мають прав на це підприємство, оскільки не зберігли жодної акції. А в суді доказом є тільки акція.

Коли я займався цими розслідуваннями, то у мене почали виникати проблеми.

Одного разу я прокинувся і побачив, що біля мого будинку немає автівки. Викрали. Вперше у мене щось викрали. Я звернувся до поліції, де мені сказали, щоб я не хвилювався, бо за дві години її знайдуть. І поїхали.

За дві години вони справді зателефонували моїй дружині і сказали, що авто стоїть за два кілометри від мого будинку.

Салон автівки був повністю знищений, але нічого так і не вкрали, а всі сліди приховали піною вогнегасника.

Авто я відремонтував, а пізніше взнав, що за місяць перед викраденням, я став учасником ДТП, порушив п'ять правил, втік з місця пригоди і є два свідка цього, молоді дівчатка, які у поліції, прямо мені в очі розповідали, як все це відбувалось.

І суд на підставі цих фальшивих свідчень виніс рішення про те, що я мушу заплатити десять тисяч злотих штрафу, вони ще хотіли забрати у мене водійські права.

Більше двох років я доказував у судах, що все це неправда. Доказав, але насправді просто комусь було потрібно, щоб я витрачав час на суди, а не на розслідування.

Я також сам оплачував усі витрати на суди, бо мій видавець не цікавився цією проблемою.

Сьогодні я знаю, що всю цю катавасію з судами організували колишні співробітники війської розвідки.

фото: wirtualnemedia.pl

Частина 2. Реституція єврейської власності

Займаючись темою реприватизації я отримав інформацію про проблеми з реституцією єврейської власності у Польщі.

Мені розповіли, що у Польщі побувала делегація з Ізраїля, яка складалась з трьох осіб: представника міністерства закордонних справ, представника організації HEART, яку створив Нетаньягу з метою повернення власності євреїв, і шеф однієї зі служб безпеки Ізраїлю.

У Варшаві вони зустрічались з тодішнім міністром закордонних справ Сікорським і сказали, що будуть добиватись повернення майна жертв Голокосту на суму 500 мільярдів злотих.

Ізраїльтяни добре підготувалися до розмови, мали з собою документи та списки.

Я почав перевіряти цю інформацію, скерував запит до польського МЗС і отримав відповідь, що все це вигадка.

Тоді зателефонував шефу HEART Боббі Брауну і він вже підтвердив, що така зустріч була, а також розповів, що задоволений її результатами, оскільки Польща готова до співпраці.

І я почав займатися цією темою, бо багато євреїв у Польщі мали свої фірми, які до цього часу вже реанімували якісь псевдовласники, тобто реально їх викрали.

Євреї у довоєнній Польщі складали 15 відсотків населення, це були громадяни Польщі.

Ці 15 відсотків платили більше 30 відсотків усіх податків та створювали близько 60 відсотків бюджету держави. Євреям також належало багато власності, яка поділялась на приватну та на власність єврейських громад, яка потрапляла під категорію комунальної власності.

Сьогодні я маю повне уявлення про те, як і за якими схемами відбувалось захоплення та незаконна приватизація єврейської довоєнної власності.

У 80-х роках минулого століття у Польщі трансформацією соціалістичного ладу до незалежності керувала військова розвідка.

Аналітики Stratfor стверджують, що саме польська військова розвідка була полігоном для російської розвідки (ГРУ), яка вчилась проводити політичну трансформацію на польському досвіді. Польські офіцери були першими, хто здійснив такі зміни.

Комуністи добре розуміли, що приходить кінець, все розвалюється, а економіка у цей момент була у суцільній руїні. Уся Польща була у боргах, у кризі.

Сучасна польська система фінансів, банківська система — все це створили колишні розвідники.

Після 1989 року, у незалежній Польщі, офіцери військової розвідки поділили польську економіку на декілька секторів, і почали туди заходити.

Одна з груп визначила сферою своїх інтересів довоєнну власність, оскільки вони розуміли і знали, що з'являться люди, які будуть стверджувати, що комуністи незаконно заволоділи їх майном, і тому його необхідно повернути.

Ця група розділилась на підгрупи. Одні зайнялися власністю підприємств та фірм, і тому вони зацікавились акціями. Була група, яка займалась лише єврейською власністю.

Вона також розділилась на дві підгрупи: одна з них зайнялась комунальною власністю, тобто тією, що належала єврйським громадам, а інша — приватною власністю євреїв.

Тих, хто займався власністю єврейських громад, було осіб десять, і тільки один з них був євреєм за походженням. Інші спеціально змінили віросповідання на юдаїзм, оскільки перед тим вони були католиками. Зараз усім їм десь років 60-70, а тоді їм було під сороківку.

Як Ви дізнались, що це розвідники?

З власних джерел. Першою фразою першої людини, яка погодилась розмовляти зі мною на цю тему, було: "Пан повинен розуміти і зважати на те, що всі ми з Згежа".

Це таке місто в Польщі, де за совітів була Вища військова школа розвідки.

Я дового шукав цього чоловіка. Спочатку дізнався, що є людина, у якої виник серйозний конфлікт з єврейськими громадами, хоча він працював з ними декілька років.

Від варшавських євреїв, які також знали, що їх обкрадають, я дізнався його прізвище. Зібрав про нього інформацію в інтернеті, перевірив підприємства, які були на нього зареєстровані.

Одне з них було у Варшаві. Декілька місяців їздив і чекав, коли він там з'явиться. Мені вдалося ідентифікувати його автомобіль, а моїм друзям, тим часом, вдалося розшукати номер його телефону.

Я готувався до розмови з ним, шукав аргументи, щоб отримати потрібну мені інформацію. Провів у судах перевірку його підприємств, рахунків, банків, з якими він співпрацював.

Я також дізнався від друзів, що єврейська громада Варшави звинувачує його у тому, що він украв у них декілька мільйонів злотих і що триває судовий процес.

Пішов у суд, знайшов цю справу і уважно її вивчив. Коли вже все це мав, то зателефонував йому. Але він не підняв слухавку, тоді я надіслав йому смс і він погодився на зустріч.

З власного досвіду знаю, що є три найкращих інформатора: секретарки, охорона і бухгалтер. Він був бухгалтером єврейської громади і йому вдалося зберегти у себе всі бухгалтерські рахунки.

Ось так трапилось, що у мене з'явилась велика перевага над усією військовою розвідкою, оскільки до мене потрапили документи, яких не було у них. Бухгалтер давав мені усі документи, які я просив.


У Польщі зараз близько десятка єврейських громад. Всі вони входять до Союзу єврейських громад. Для них і для Союзу у Польщі діє спеціальний закон. Окрім цих громад є ще три незалежні громади, які не були засновані офіцерами розвідки.

Тобто колишні розвідники створили та контролюють більшість єврейських громад у Польщі?

Саме так.

А ізраїльтяни, які зустрічалися з Сікорським, діяли на користь яких громад?

На користь Ізраїлю.

Вони знали про всі ці обставини?

Ні. Вони про це не знали. Згодом я співпрацював з ізраїльськими журналістами у цій темі.

Але скажу ще раз, є закон, на базі якого функціонують усі єврейські громади у Польщі.

У 1997 році, коли у владі були посткомуністи: прем'єр Лешек Міллер та президент Олександр Квасневський, Союз єврейських громад підметушився з прийняттям закону щодо євреївських громад.

Цей закон перетворив цю організацію на монополіста у питанні створення нових єврейських громад.

Якщо єврей приїде до Польщі і захоче заснувати свою громаду, то він повинен отримати дозвіл у Союзу єврейських громад. Ніде у світі такого немає.

У цьому законі є положення про довоєнне єврейське майно, яке належало єврейським громадам.

Також є стенограми засідань комісій Сейму, на яких посткомуністичні посли кажуть, що оскільки цей Союз не є законним спадкоємцем цього майна, бо він (Союз) не існував до війни, то не можна говорити про реституцію, про повернення власності.

Вони розуміли, що тут навіть немає про що говорити. І в законі немає жодного слова "реституція", а лише є положення про "перенесення власності".

Але якщо згадати про мій викрадений автомобіль, що якось взяв і переїхав на два кілометри, то це також можна вважати "перенесенням власності". Незаконно хтось якийсь час був власником мого автомобіля.

Тобто Союз єврейських громад отримав законні підстави для крадіжки майна довоєнних євреїв. У них не було на це жодного права, але польська держава надала їм ці права.

Держава передала Союзу власність, якою володіли євреї у Польщі до війни, але згодом з'явилися представники Ізраїлю і Польща мала би повторно віддати цю власність?

Так, тільки те, що я розповідаю, відбувалось у 80-х роках минулого століття, а Ізраїль з'явився лише нещодавно. Вже немає чого віддавати. Усе вже віддали.

Про усе це я написав у своїй статті у Форбсі разом з ізраїльським журналістом Ніссаном Тцуром (Maariv, The Jerusalem Post), який допомагав мені збирати інформацію.

Через це я втратив роботу у Форбсі, бо після публікації мого розслідування у Польщі настала тиша, ніхто про це не говорив і не писав. Усі боялись, що їх назвуть антисемітами.

Союз єврейських громад зі мною не контактував, а відразу почав писати скарги власнику видання у Берлін.

І що вирішив видавець?

Після публікації в редакції чотири місяці тривали слухання і відбувалась перевірка документів.

Але якщо польські ЗМІ промовчали, то світові видання почали про це писати: Die Welt, Financial Times тощо.

Скандал сягнув свого піку, коли ізраїльський Форбс дав повний передрук моєї статті і євреї-ортодокси в такий спосіб дізналися, що вони втратили будь-які сподівання на повернення довоєнної власності у Польщі, дізналися, що вона розпродується, що розпродуються цвинтарі та лічниці.

Тоді ж у цій історії виник ще й Всесвітній єврейський конгрес, який тісно співпрацював зі Союзом єврейських громад у Польщі.

Мене почала переслідувати ADL, єврейська організація, яка розшукує військових злочинців. Вони писали у Берлін, називали мене антисемітом та фашистом.

Кульмінацією став півгодинний виступ президента Всесвітнього єврейського конгресу Рональда Лаудера на спеціальному засіданні  Всесвітнього єврейського конгресу у Нью-Йорку, яке було присвячене моїй статті, де він також називав мене антисемітом та фашистом, а польську редакцію Форбса – профашистською.

І жодного слова про те, про що я власне писав.

Після всього цього вже сам Стів Форбс звернувся до польської редакції за поясненнями.

Я розповів про усю ситуацію і незабаром вони (польська редакція Форбсу) отримали відповідь від Стіва Форбса, що немає жодних проблем, текст підготовлений професійно, а отже й викликав реакцію у суспільстві.

Його відповідь ми надіслали німецьким власникам, але вони наполягали на тому, що потрібно опублікувати спростування та вибачення. Вони так й зробили, але я їх не підписав.

Епілог

Польський союз журналістів нагородив антипремією Гієна року Ральфа Бюхі, голову спостережної ради Ringier Axel Springer Польща і голову міжнародного підрозділу Axel Springer AG,  за створення цензури та втручання у незалежну політику видання у випадку зі статтею "Kadisz za milion dolarów".

Після цього він змушений був залишити свої посади та звільнитися з команії.

Войцех Сурмач, незважаючи на те, що Форбс змінив своє рішення і запропонував журналісту продовжити кар'єру у своїй редакції, покинув видання.

Журналіст також домігся того, що Всесвітній єврейський конгрес, хоча і не вибачився перед ним офіційно, але видалив зі свого сайту усі звинувачення на адресу Сурмача у антисемітизмі та фашизмі.

У цій боротьбі Войцеху Сурмачу допоміг Віктор Светлік. Моніторинговий центр свободи преси, яким керує Светлік, надав Сурмачу моральну та юридичну підтримку, і саме це дозволило журналісту довести правдивість свого розслідування.

фото: wipler.pl

P.S. Сьогодні у Польщі відбуваються нові скандали навколо реституції.

Так, у жовтні Gazeta Wyborcza опублікувала розслідування, де розповіла про випадок незаконної реприватизації у центрі Варшави будівлі, що до війни належала фірмі євреїв.

Як виявилось, цій фірмі ще у роки ПНР виплатили компенсацію за націоналізацію. 

Однак місцеві чиновники приховали цю інформацію і передали ділянки в центрі Варшави у власність третіх осіб під забудову хмарочосів.

Громадські організації вимагають відставки президентки Варшави Ганни Гронкевич-Вальц.

У розмові з Войтеком Сурмачем брали участь Олександр Хрольський (ІА "Українські новини", м. Київ), Ірина Марушкіна (ІА "Варіанти", м. Львів), Тетяна Біскуб (філія НТКУ, м. Луцьк), Юлія Костюк ("Наші гроші", м. Львів), Олена Шаповал (сайт "Інфоміст", м. Черкаси), В'ячеслав Головченко (сайт "Губернская неделя", м. Миколаїв). 

Ведучим зустрічі був директор Моніторингового центру свободи преси Віктор Светлік (Wiktor Świetlik, dyrektor Centrum Monitoringu Wolności Prasy).

Автор: Ірина Марушкіна
Новини партнерів: