Світ Дикого Заходу: Філософське чистилище для андроїдів

Чому новий серіал телеканалу HBO це щось більше, ніж просто захоплюючий сюжет

Світ Дикого Заходу можна впевнено назвати головною телепродукцією цієї осені. Епічний розмах костюмованої постановки супроводжується не лише заплутаними сюжетними перипетіями із багатьма невідомими, а й доволі дотепним смисловим наповненням.

Тема "повстання роботів" не нова, але творці серіалу Світ Дикого Заходу вирішили детально показати, як саме може закрутися ця туга спіраль ворожнечі між органічними творцями та їх неорганічними творіннями.

Якщо в Термінаторі чи в Матриці розумні машини постають підлими зрадниками, що несподівано заганяють людству ніж у спину, у Дикому Заході андроїди від початку потерпають від людей, перебуваючи у статусі таких собі "плантаційних рабів" для звеселення.

Причому, їхнє повстання – це не так бунт підлеглих, як поступова дорога самоусвідомлення. Протиставлення себе людям – це для них спосіб відчути себе.

Серіал дуже ретельно вибудовує шлях роботів до самопізнання. І саме це, а не тема "залізного повстання" є його головної фішкою. І саме завдяки цьому андроїди та їхня ситуація є нічим іншим як елегантною метафорою нашої, людської ситуації.

Світ Дикого Заходу насправді розповідає про людей, про їхні екзистенційні обмеження та трансцендентні прагнення.

Банальну фразу – "люди як роботи" – творці серіалу розписують з багатими деталями та відтінками.

Постійне проживання одних і тих самих сюжетів, зосередженість на поточних емоціях, сконструйованість та штучність пам’яті, нормалізація ілюзій – усі ці прикрі сторони андроїдської обмеженості, безперечно, стосуються і людей, хоч і не так явно. Серіал, власне, і займається їх уявнянням, багаторазово програючи лялькові спектаклі, аж поки глядачі вже точно не зрозуміють, що спектакль насправді про них.

Метафора, яку експлуатує Дикий Захід, справді шикарна та багаторівнева. Актори-ляльки зображають перед людьми на сцені акт метафізичного прозріння, аби ті усвідомили, що ляльки – це вони і метафізичне прозріння потрібне саме їм, а не лялькам.

Це майже шекспірівський образ (згадаймо Гамлета з його театром) і серіал майстерно витискає з нього усі можливі смисли, застосовуючи при цьому і прямі цитати з творів великого англійського драматурга. Рядки з Шекспіра виконують тут роль певного смислового кодування, яке об’єднує і роботів-ляльок, і людей-глядачів в одну екзистенційну ситуацію.

Відвідувачі роботизованого парку розваг насміхаються із зацикленої неповноцінності роботів-служників, іронічно називаючи їх "господарями", адже ті ніби приймають відвідувачів у себе вдома. Тоді як люди-то знають, хто насправді тут справжній господар. Однак, на сцені з’являється таємнича фігура ляльковода, якийсь невідомий "Гамлет", що смикає ляльок за ниточки, аби у свою чергу посміятися з людей. Вустами роботів, він відповідає людським господарям рядками з шекспірівського "Юлія Цезаря" – "Є тисяча смертей у боягуза; хоробрий помирає тільки раз". І тут вже не до сміху, адже, як вчать філософи, господарями чи рабами нас усіх робить не біологічне чи механічне народження, а наша готовність повернутися обличчям до фатуму. А хто сказав, що роботи не можуть зробити це краще ніж деякі люди?

Відчуття панування – це лише суб’єктивне відчуття, яке слід щосекунди доводити у об’єктивній реальності.

Чин самоусвідомлення не дається людям з молоком матері. Це довгий шлях, який рівняє людей із роботами, і невідомо, хто дійде до фінішу перший.

В ідеалі, Світ Дикого Заходу слід дивитися, паралельно перечитуючи Геракліта, Гегеля чи Ніцше, аби уповні розплутати заплетені тут теми.

Але й без цього, серіал пропонує складну головоломку, фішками якої слугують різноманітні поривання людської уявності, які часами доповнюються й туманними метафізичними устремліннями. Це ніби мікро-відзеркалення чогось важливого і для нас, глядачів.

На початковому рівні нам пропонують не надто вигадливі формулювання, немовби запозичені із попсової Матриці – "Хочеш знати правду чи почуватися в безпеці?" або "Ми всі живемо в жахливому місці". Але, тут вистачає й інших дотепніших образів, що можуть стати поживою для якогось справді цікавого роздумування.

Як у класичній комедії День бабака, андроїдні персонажі Дикого Заходу сотні разів знову і знову переживають свої обмежені ситуації. Варіації трапляються, але не принципові. Якщо Філ Коннорс, герой Білла Мюррея, щоразу пам’ятав свій попередній, один і той же ж день, то роботи у парку розваг позбавлені цього привілею. Їм щоночі стирають пам’ять і відчуття себе, пам’ятання себе, що простягається далі одного конкретного моменту, вони мусять виборювати ціною величезних зусиль.

Схильний до рефлексій глядач, не зможе не помітити, що те ж саме можна сказати і про усіх людей. На тлі окремих мінливих нюансів буденного життя дуже важко зберігати глибшу тяглість самоусвідомлення. Причому ніхто зовнішній людям пам’ять не стирає  це робить сам мозок, запрограмований на щоденне виживання.

На прикладі вузьколобих андроїдів та не менш вузьколобих відвідувачів розважального парку, спраглих сексу та насильства, Світ Дикого Заходу чудово показує нашу власну запрограмованість. З тією різницею, що людей кодують не програмісти, а складні нейрохімічні процеси. Серіал дає нагоду побачити, якими вузькими стежками ходимо ми самі, а також кепкує із недосконалості людей, які, на відміну від роботів не можуть підкрутити собі "рівень самоусвідомлення" простим помахом пальця по екрану.

Все це нам вже розповідали у другій частині Матриці, але в Дикому Заході це робиться елегантніше і послідовніше, у розміреному серіальному темпі.

Якщо Матриця свого часу списала головну метафору "печери снів" у Платона, то Дикий Захід теж використовує один з базових філософських сюжетів, сформульований ще тим же ж корифеєм. Це мотив "тисячі смертей"  багаторазового проживання одних і тих самих суттєвих помилок. Так, у трактаті "Держава" Платон описує історію воїна Ера, який повернувся з того світу. Отямившись, Ер розповів друзям, що бачив як померлі душі обирають собі нове життя – кожна прагнула виправити помилки минулого життя, але у своєму виборі насправді нічого суттєвого і не змінювала. Ображений на жінок співець Орфей вибрав життя лебедя, аби не народжуватися із жіночого лона, ображений на людей герой Аякс вибрав життя орла, а цар Агамемнон – лева. Лише Одісей, втомлений честолюбними поневіряннями, відкинув усі образи і обрав долю звичайної людини, яка живе звичайним життям.

Суть цієї історії можна визначити як натяк на те, що людський досвід може засвоюватися по-різному. І пам’ятати своє життя можна по-різному. Хтось пам’ятає не так себе, як суму зовнішніх обставин.

Щоб вирватися із зачарованого кола тематичного парку андроїдам доводиться пам’ятати про те, що неможливо запам’ятати. Тобто, зробити те, що не змогли зробити платонівські Аякс чи Агамемнон. Запам’ятати себе у калейдоскопі повторюваних ситуацій.

Якщо дивитися серіал Світ Дикого Заходу уважно і вдумливо, то можна зрозуміти, що всередині кожного з нас є таємний лабіринт, що приховує в собі щось значно суттєвіше, ніж сюжет тієї чи іншої гри, в яку ми звикли грати щодня. А потреба усвідомлення себе є й далі актуальною попри увесь розвиток технологій.

Деколи, "бачити те, чого не було", означає бачити, те чого просто ніколи не помічав раніше. Андроїди ріжуть себе, сходять з розуму, пищать, але намагаються бачити. Чим ми гірші за них?

Автор: Андрій Бондаренко
Новини партнерів: