Людина з кіноударом

Увесь цей публічний сон лише тому, що Віталій Кличко приїхав презентувати у кінотеатрі імені Довженка сихівчанського мажоритарника від Удару – Дмитра Добродомова.

І невипадково цей колективний сон пізніше заримують з переглядом нещодавнього бою Кличка на ТБ. Біля кінотеатру та у його тьмяних нутрощах – більше старших і літніх, ніж молодих й невагомих. Юні прапори на вітрі леопардами. Хвилювання стискає горло анакондами. Очікування тріпоче в сонячному сплетінні цвіркунами. У залі малята б'ються боксерською рукавичкою, а декількох немовлят заколисують під акомпанемент нервового очікування кличкового сеансу. Перед кінотеатром – малі рвуть листівки на стяги та переможно кричать: "За Володю! За царя Віталіка!"

У цьому місці актуальним буде ролик в стилі медменівської реклами Дона Дрейпера. Отже, у кадрі прицільні обличчя пацанів, які різками прорубаються собі шлях посеред чортополоху. Великі плани різких рухів шаблями-різками. Свист різок. Зрубані верхівки чортополоху великим планом. Пацанва прорубується крізь будяки й перед ними відкривається неймовірна галявина, де виблискує озеро. Вони біжать до рятівної води та одночасно знімають з себе одяг. Вони розмахують ним, наче прапорами, і кричать оте сакраментальне: "За Володю! За царя Віталіка!" Стоп-кадром хлопаків ловлять на стрибку у повітря. Вони монументально застиглі на тлі лагідного вечірнього сонця. А навколо сонця – окантовкою партійний слоган: "Подаруй майбутньому Удар!"

І тут кожен знаходить своє. Малі – мілітарні фантазії. Старші – революційні алюзії. Добродомову – ореол невловних месників біля передачі "Хто тут живе?"

Перед сеансом Кличка глядачам показують кіножурнал Добродомова. І це логічно навіть у такому сонному царстві, як кінотеатр. Не той ще наразі у Добродомова блокбастерний масштаб. Добродомов хвилюється потом. Його чоло блищить, наче на лобі зірка. Добродомов виснажений та згорблений невтомною боротьбою зі корупцією. Він, як той Атлант, який тримає небо. І коли той атлант випрямиться та піде у парламент, то хто буде йому Гераклом?

Добродомов обіцяє бути чесним, як часник, і розповідає історію про прогрес Грузії та історичну розмову з Саакашвілі. Про шлях генецвалів крізь терни до зірок. Він ще не знає, що цю ж історію про прогрес Грузії, історичну розмову з Саакашвілі та терни до зірок, слово в слово, пізніше розповідатиме Кличко. І що у такому випадку історія, яку розповіли вдруге, стає фарсом.

Від обіцянок та присяг Добродомов білий, немов смерть, а на постері ліворуч, що на вході до кінотеатру, висить 5 частина фільму Оселя зла. Тут відбувається прекрасне у своїй антиномічності поєднання Добродомова та фільму Оселя зла. Тільки фото бракує для ілюстрації такої парадоксальності навколишнього світу.

Щоб Добродомов з'явився на тлі постера біля тіла Міли Йовович, потрібно, щоб Кличко взяв його на руки й підстрибнув, наче Бубка. У тому, що Кличко візьме Добродомова на руки є щось релігійне та міфологічне. Наче святий Христофор Кличко відкриває для Добродомова Америку: цей Клондайк, цей рай на землі, цю Верховну Раду. Бо без нього – перейти цей атлантичний брід не атлет і не боксер Добродомов ніяк не зможе. Добродомов, ніби той гобіт Перегрін Тук, який сидить на гілці ента, наче на плечі під час походу на Айзенгард. Кличко також довго думає та повільно говорить. Є у ньому щось від віковічних, велетенських дерев.

Добродомов, наче на плечі у старшокласника іде перший раз у перший клас. І все тому, що пізніше Кличко мимоволі заплутається у закінченнях української мови та зідентифікує Добродомова з закінченням жіночого роду. А поки Добродомов пішов зустрічати Кличка, то Олесь Старовойт заколисує кінозал мріями про той час, коли передача "Хто тут живе?" вирветься з тісних стін львівського телебачення, щоб трансляцією йти зі стін Верховної Ради України.

Кличко прибуває у кінотеатр Довженко потягом братів Люм'єр. Хтось боїться невідомого звіра. Хтось хвилюється зовнішнім виглядом перед чудом, що зійшло з екранів. Когось переповнює ентузіазм від зустрічі з дивовижним невідомим. Овації навстоячки. Публіка зомліває від близькості атлетичного тіла так, як це вміє лише Sade й трошки Jessie Ware у треці "Running". Публіка без прелюдій вже готова на різні збоченства у неймовірних для пересічного розуму позиціях. Вона вигинається тисячами рук. Сотні пупків пульсують в унісон. Стегна б'ються форелями. Всевишній Кличко зійшов до них багаторуким Вішною. Це було, наче сон? Ні, краще.

Зрештою накочується повний страйк і розбиває в друзки всі кеглі страху та хвилювання. Фабрика мрій (снів) втілює всі колективні бажання. Сновиди, котрих переслідують привиди минулого та майбутнього, побожно й вдячно стихають. Ототожнення глядачів з останнім кіногероєм настільки близькі, наскільки дозволяють кордони власного тіла, активісти Удару та охоронці Кличка. Фантазія домалює вже все інше.

Останній кіногерой дає німецьку експресію під неймовірними кутами та несподіваним ракурсами. Він так кидається на розв'язання насущних проблем так, наче Кінг-Конг на Емпайр-Стейт-Білдінг відбивається від тих клятих біпланів. Мова – лише українська. Жодних контактів з регіоналами. Жоден олігарх не стоїть за його спиною. Він має мрію зробити Україну найплодючішим садом у сонмі садів Господніх.

Коли Добродомов клянеться вести ще більш нерівний бій з корупцією, а його ліва рука вже автоматично стискається в кулак й так ритмічно працює еспандером, то Кличко споглядає його настільки рішуче, наче він – Річард Левове серце, Добродомов – Айвенго (той лицар, який без страху, докору і забрала стукається у двері усіх, хто там живе), а присутня публіка – це благородна леді Ровена.

На тій партійній ейфорії якась тета вибігає на сцену з квітами й починає обійматись поцілунками з Кличком та Добродомовом. Вона – оформлена публікою праматір, яка має благословити своїх славних синів на ратні подвиги. За нею до культурних героїв підштовхують й двох діток для стабілізації простору. Все, як у рекламі: хлопчика та дівчинку. Хлопчика беруть на міцні боксерські руки та обіцяють багато чого цікаво, що обов'язково має колись статися у його житті, якщо його тато є членом Удару. Дівчинці традиційно ніхто нічого не обіцяє, оскільки така вже її важка жіноча доля. Її скромно пригрів біля себе Добродомов, цей притулок для усіх гнаних та голодних. Кінець цього сну – інфарктний.

Майже всі побігли за автографами, а найшвидше – діти та бабці з немовлятами. Натовп спраглих автографів і просто доторкнутись та зцілитися ледве не затоптав бідних дітей. Дорослі стискають кільце у бажанні дотягнутись до Кличка. Діти вже десь під їхніми ногами. Якась бабця просить засунути у цей натовп її возика для дитини. Інша шарпає Кличка за спину. Вона назвала свого онука на його честь і тепер хоче повідомити йому цю радісну новину. Добродомов, над прірвою у житті, ще встигає зупинити мить й сфоткати жваву фанатку Кличка на тлі його тіла.

Небезпечно отак несподівано будити людей у фазі швидкого сну. Вони стають, наче зомбі. Гінка десь щез. Мисик – не бігає на такі довгі дистанції. Старовойт приречено закликає зомбі до розуму. Зомбі від того лише стають значно агресивнішими. Вони вже готові поглинути Кличка безоднями свого рота з усіма його джинсами. А там ще метрів 15 перетравлення аж до безповоротного й світлого майбутнього.

Ці зомбі проковтнуть і навіть не відригнуть, а Старовойт все апелює до того, що Кличка чекають у центрі. Апелювати до ревнощів – то марна річ. Це так, ніби дали лише годинку поспілкуватися впритул з Монікою Белуччі (чи Клаудією Кардінале з феллінівських Вісім з половиною), а потім кажуть, що її вже чекають на Левандівці. Схоже, що нещодавній прокатний хіт і навіть сенсація Хижка у лісі, яка розвернула горор у реаліті-шоу (і не тільки), так нічого й не навчила членів Удару. Зате праворуч від входу до кінотеатру Довженка та екрану з роликами Кличка висить постер з фільмом Адама Сендлера Мій пацан. І тут всім сихівчанами зрозуміло, що Кличко – наш пацан. Але цю партійну лінію вже давно зрозуміла та втілила у життя Оксана Юринець – справжня ударівка й нормальна баба.