Михайло Присяжний: Добрим спеціалістам місце завжди знайдеться

Під його пильним керівництвом понад 10 років виховують талановитих спеціалістів у журналістській справі. Частинкою свого великого досвіду декан факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Михайло Присяжний поділився з Варіантами.

Ким Ви мріяли стати колись?

Мрій у мене було багато, з дитинства починаючи і вже в юності. Звичайно хлопці мого покоління мріяли про радіотехніку. Ми бачили себе можливо навіть інженерами, але саме радіотехніками. Потім я почав мріяти про медицину, це було викликано тим, що тато мій був лікарем-ветеринаром. У мене була до цього схильність і я вже починав працювати над тим.

Але в 9 класі я зробив свідомий вибір на користь журналістики. Тоді ми були дорослішими, ніж теперішнє покоління. Найвагомішою причиною того, що я вирішив стати журналістом , була заохота збоку Пустомитівської районної газети, де був дуже цікавий завідувач відділу листів Микола Ляпцев, ветеран війни, який вмів працювати з молоддю.

Він дуже тішився, коли ти написав замітку, надрукував її чи використав у огляді листів. Все почалося з того. Тоді, а це було доволі давно, до мрії йшлося через публікації в пресі, через спілкування з аудиторією.

Мій шлях до журналістики був добре обдуманим. Після 10 класу я провалився при вступі до університету, тому що бракувало знань. Я був змушений служити при війську, працювати на телевізорному заводі, а потім аж після армії я став студентом стаціонарного відділення і здобув цю професію.

Хто був Вашим авторитетом в молоді роки, чиї публікації Ви любили читати, на кого рівнялися?

Моїм авторитетом з молодих літ був Іван Франко. Я і вам побажаю таких вчителів. Звичайно, я мав старших друзів-журналістів, які мене підтримували на рівні обласної преси, де вміщували мої замітки. Багато з них вже є покійні, вже, на жаль, відійшов Михайло Ярмола, гарний журналіст, пізніше письменник. Чи, скажімо, Євген Шевців, Ростислава Павлишин, які нині ще працюють, хоча вже й пенсіонери, але від журналістики не відходять.

Але якщо говорити про науку, ми повинні мати дуже авторитетного патрона. Звичайно, на час моєї юності, не вся публіцистика Франка була доступна, на той час ми мали тільки 20-томне видання Франка, але навіть звідти можна було багато почерпнути. Воно виходило на зламі сталінізму-хрущовізму і дещо вдалося надрукувати.

Я читав епістолярну спадщину Франка, там є багато відповідей на питання, котрі мене цікавили. Франко був дуже наполегливим, серйозним, відомим журналістом. І власне його популярність в народі, як його називали доктор Франко, була величезною через пресу, через те що він постійно і тяжко працював заробляючи тим собі на хліб.

Це був єдиний спосіб його заробітку, адже книжкою він не міг заробити, бо книжкою мало хто доробляється,коли можливо дістає премії і великі тиражі. На той час це все було збитковим, але співпраця з газетами «Діло», «Літературно-науковий вісник» давала якийсь певний дохід, який він міг використати для сім'ї на проживання.

Та активність його як журналіста, редактора, публіциста пояснюється постійною потребою заробітку. Зараз вийшло уже 50-томне видання його творів, кажуть, що можна розтягнути і до 100 томів. Це був великий трудівник і мені завжди імпонував його стиль, він був дуже дохідливим, особливо його стаття «Що таке поступ».

Він був всеобучем для народу, і сьогодні, коли його читає простий чоловік, він збагне що ж таке цей поступ. Відома теза Франка – люди стають багатшими і пропорційно стає набагато більше бідних. Ось в чому є проблема і над цим потрібно багато думати.

З чого почалась Ваша співпраця з Українським вільним університетом в Мюнхені?

Співпраця почалась майже випадково. Ми знали про ці наші інституції, але знали переважно з критичних виступів у пресі. На зламі Радянського Союзу українська діаспора мала дуже багато цікавих програм, однією з них була програма, котра залучала до навчання у Вільному університеті в Мюнхені молодих людей, університетських працівників.

Перша така група з 12 осіб поїхала в Мюнхен. В цій групі був можливо єдиний прогресивний конституційний суддя Петро Стецюк, завідувач кафедри української літератури Львівського національного університету Тарас Салига, люди з Дрогобича, Івано-Франківська, які пізніше стали деканами і ректорами своїх університетів, історик Роман Берест. Ми були тоді ще молодими і відповідно перспективними. В діаспорі нас називали «12-ма апостолами».

Тоді ж відбулося близьке знайомство з радіостанцією «Свобода», з великим наповненим емігрантським життям, з пресою, яку видавала українська еміграція. Ті люди, котрі їхали на Захід, їхали за наукою, за словом, за пізнанням. Так розпочалось наше знайомство з провідними вченими української діаспори, котрі тоді ще були живими.

Це був Роман Дражньовський – відомий географ з Америки, Леонід Рудницький – франкознавець, Аркадій Жуковський – історик з Франції, автор багатьох праць, а також Володимир Янів – легендарна особа, багатолітній ректор Українського вільного університету. Це ті українці, які були залучені до викладання в університеті. ї

Це був рік путчу, і коли прояснилось що не буде репресій, бо нас очевидно могли одразу репресувати, ми повернулись. Ми вирішили популяризувати вільний університет в Мюнхені, скоро був підписаний договір з Львівським університетом і з Міністерством, яке було першим демократичним після проголошення Незалежності України. Ми провели конференцію, присвячену на той час 70-річчю Українського вільного університету і почалась наша плідна співпраця.

Зараз ми володіємо тим багатством, яке творила українська еміграція і не лише українською мовою. Українці вміли себе ідентифікувати, не зважаючи на те, що носили ярмо емігранта. Західний світ зрозумів, що це великий цивілізований народ.

Потім була пропозиція офіційного контакту, який я підписав з Міністерством внутрішніх справ Німеччини і там працював 4 роки науковим співробітником, головним секретарем університету і т.д.

Вам ніколи не хотілось залишитись в Німеччині?

Ні, не хотілось. Всі люди хочуть до чогось доробитися, щоби було легше. Я мав дуже велику заробітну плату на той час і вирішив дуже багато родинних питань, признаюсь. Можливо, якби я мав 20 років на той час, то була б інша розмова, але тоді мені було за 40 і я бачив, що ті люди, котрі жили в еміграції понад півстоліття, вони бідні люди, бо завжди залишаються чужими.

Не так легко бути емігрантом, бо завжди є поклик рідної землі. Багато людей,котрі мали можливість прийняти інше громадянство, відмовлялись від такого шансу, бо думали, що завжди матимуть змогу повернутись в Україну і багато з них дочекалися того часу, але, на жаль, дехто не дочекався і відійшов у кращі світи, але й не прийнявши всіх благ, які їм дарувало західне суспільство.

Я не заздрю й нинішнім емігрантам молодим, вони звичайно більше заробляють, їдять екологічно чистіші продукти, але вони не смачні, бо на рідній землі навіть дим солодким видається.

Я міг звичайно залишитись там і бути сьогодні нормальним німцем з паспортом і т.д. Але не хотілося цього робити. Я пізнав багатьох друзів, працював на рівні генерального консульства в Мюнхені, посольства України в Німеччині, допомагав в утверджені дипломатичної місії, роботи вистачало.

Зараз в журналістської молоді є багато проблем з роботою, оскільки випускаються дуже багато спеціалістів. Чому так багато місць на навчання є в університеті і де потім молодим людям знаходити себе?

Я розумію, що не всі випускники факультету стануть журналістами. В Україні є близько 80 відділень і факультетиків, як я їх називаю, журналістики. Розбудову цієї сітки факультетів я розглядаю як розбудову великої корупційної системи. Тому що не можна відкривати відділення, де нема жодного кандидата наук зі сфери журналістики.

На щастя, ми в університеті маємо можливість навчити журналістики, якщо того хтось хоче. Якщо не хоче, він прийде на перший курс, закінчить бакалаврат після чотирьох років, потім може навіть магістром журналістики стати, але журналістом ніколи не буде, навіть якщо сумлінно виконає всі приписи, пройде всі практики і т.д.

Журналістика – це важка робота. Але у нас є і втішна статистика. 35-40% наших випускників таки працюють в журналістиці і вони є потрібними, особливо в Київських ЗМІ, де їх беруть через те, що вони краще знають українську мову, мислять по-українськи. Кожен має можливість себе зреалізувати, але мусить над собою працювати.

Звичайно я визнаю, що місць є забагато, але знаю, що велика частина студентів вчаться, бо не мають де подітися. Якщо людина приходить навіть з середніми здібностями, вона може чогось навчитись, а може просто окультуритися, стати університетською людиною. Не потрібно боятися людей з вищою освітою, вони скрізь потрібні.

Японія не боїться, там майже 100% населення має вищу освіту. Раніше, у мої роки після школи я міг мати вдвічі більшу зарплатню, ніж отримував мій батько. А нинішній школяр? Хто його візьме без досвіду на роботу? Багато молоді так сходить на манівці. А університет людину ніколи не зіпсує, вона тут багато чого навчиться, зрештою зможе вийти заміж (посміхається). Є різні шляхи реалізації. А ми на факультеті, навчаючи, частково виконуємо ще й соціальну функцію.

Що Ви думаєте з приводу продажності більшості журналістів і загалом ЗМІ, особливо перед виборами.

Я проти продажності, ми цього не вчимо на факультеті журналістики. Але я не проти заробляння журналістами грошей. Якщо дають гроші, їх треба брати. Багато наших холдингів, телеканалів, газет під час виборів накопичують кошти через рекламу, приховану рекламу, але це безперечно робить легально і гроші надходять на редакційні рахунки, після чого редакція може рік чи два безбідно існувати, добре оплачуючи своїх працівників.

Інша річ – замовна журналістика. Буває нормальна людина, а на неї замовляють який негатив і той негатив будується на неперевірених фактах, на бандитизмі. Я вважаю це бандитизмом з нашого боку і він повинен переслідуватись кримінально.

Слово – це велика зброя, це будівельний матеріал, який будує людина, але і вбиває. Бо цеглу можна вбити в стіну, а може вона впасти і на голову і призвести до нещасного випадку.

Заробляти гроші – це суть редакційного менеджменту, бо кожен ЗМІ повинен приносити прибуток, але тільки чесно. Головне не займатись журналістським бандитизмом.

А як щодо негативних сторін сучасної журналістики

Преса в мої роки була іншою, та й суспільна ситуація теж, але навіть журналіст-початківець міг вирішити багато питань за старої системи. Наприклад, на рівні юного кореспондента, тоді так називали позаштатних активістів преси, можна було допомогти комусь публікацією, тому що висвітлення якоїсь проблеми чи поганого невмілого брехливого керівника, могло призвести до зупинення його розвитку і просування по службі.

Преса мала караючий характер на той час. Нині, на жаль, преса це втратила. Є багато критичної, і навіть переконливої аналітики, але той, кого критикують, став зухвалим, він шукає захисту інколи навіть бандитського і тут починається конфлікт між ЗМІ і тими людьми, за якими стоять гроші, авторитети. Ті мажори, яких ми бачимо, за якими стоять багаті батьки.

Голос преси, навіть серйозне журналістське розслідування не обіцяє нам, що щось в суспільстві зміниться і в цьому є велика на мій погляд біда, бо хотілося б, щоб наше слово було дієвим, щоб воно чимось відгукнулося. Ми повинні над цим працювати.

Ще одне мене хвилює. Я знаю досвід Західної преси, наприклад німецької преси, де дуже уважно ставляться до листа читача. Якщо прийде лист, а ще й написаний від руки, до редакції такої крупної газети як "Süddeutsche Zeitung", то це велике щастя.

Його обов'язково опублікують в газеті, тому що коли людина через посередництво преси хоче розпочати діалог з суспільством, це свідчить про те, що наше слово не є марним, воно відгукується цікавими діями серед читачів.

Які Ваші настанови і побажання молодому поколінню

Хотів би побажати багато працювати і отримувати від того радість. Щоб кожен щось пізнавши, створивши, діставав від цього радість. Це велика річ. Коли ви бачите якийсь кінцевий продукт праці, це означає, що день не прожитий марно. Чи прочитавши цікавий поезію, статтю, ви радієте за когось.

Треба знаходити собі постійне заняття, не впадати у відчай, не розслаблятись і кожен день буде цікавим, а коли є цікаво – то є усвідомлення задоволення від того, що ви з кимось поспілкувалися, щось зробили чи про щось нове довідались. Я бажаю вам усвідомлення радості від праці.

відео: Марина Шуміліна