Пилип Пилипенко: Забрати кращих з облради до Києва було не по-державницьки

Хоча він – не остання людина в облраді та ВО «Свобода». Зокрема, у 2010 році саме Пилипенка називали одним із головних претендентів на пост голови облради.

Головний юрист «Свободи», професор ЛНУ ім. Івана Франка розповів, чому, на його думку, він опинився на «непрохідному» місці у виборчому списку «Свободи», які недоліки вбачає у законотворчій діяльності рідної партії та поставив під сумнів ефективність існування облради як такої.

Ви перебуваєте у ВО «Свобода» практично з часу її створення, брали активну участь у діяльності партії. Утім, на цьогорічних виборах до парламенту Ви опинилися на 44-му, «непрохідному» місці у списку. Чому так сталося?

(Сміється) Мені важко сказати. А, може, просто не хочеться озвучувати. Вочевидь, не потрапив до парламенту, тому що не «заслужив» якогось «прохідного» місця, незважаючи на те, що двічі був у першій п'ятірці на виборах до облради. Перед виборами до Верховної Ради партія визначала для себе пріоритети та можливості проходження до парламенту завдяки різним засобам і я тут виявився не корисним. Особисто не наполягав, аби мені виділили якесь «прохідне» місце, тим паче, що прохід ВО «Свобода» до парламенту взагалі тоді був під питанням. Адже 5% це не 3% які на попередніх виборах подолати не вдалося.

Про те, що я перебуваю десь там лише у п’ятому десятку виборчого списку, я дізнався на третій-четвертий день після оголошення списків. Спочатку мене у списках взагалі не було. Зараз з приводу цього є різні пояснення, і з боку моїх керівників, які розповідають, що журналісти наплутали і щось не так написали і, що нібито у списках я був. Однак факт залишається фактом: у попередньому списку нараховувалось 50 осіб, і серед них мені місця не знайшлося. Звісно, що я був подивований, навіть дещо ображений але не намагався з’ясовувати ситуацію. Проте вже через кілька днів виявилось, що я таки на 44-ій позиції.

То Вас влаштовує це місце у списку?

Можливо, з огляду на якісь власні амбіції, чи то власну самооцінку, можна вважати, що це не зовсім мій рівень. Тим паче, що і на сайтах «Свободи» і на «Українській правді» неодноразово наголошувалось, що свободівці з гордістю відзначали наявність у їхніх списках  поважних людей, якими партія ВО «Свобода» пишається, і в тому переліку на перших позиціях було моє ім’я. Хоча, попри «всю гордість», для мене таки визначили 44-те місце, тобто наперед «непрохідне».

Не вдаючись у подробиці, ображений я чи не ображений, добре це чи погано, хочу сказати, що завжди відчував себе на своєму місці, тут, у Львові, і особливої мети потрапити до Києва у мене не було. Я все життя пропрацював в Університеті, досяг тут теж відповідного рівня. На моїх підручниках вчиться уся Україна, маю біля 20-ти захищених кандидатів наук, я є заслуженим юристом. Зрештою, якщо підходити з державницьких міркувань, то не всі обов’язково повинні бути у Верховній Раді.

Це моя думка, і я висловлював її нашому лідерові партії наголошуючи зокрема, що Олег Панькевич цілком відповідав тій посаді, яку він займав. «Оголити» повністю обласну раду, забравши кращих до Києва і залишити тут ще не зовсім «оперених» депутатів – це є не по-державницьки. Принаймні, колишній голова обласної ради мав залишитись тут. Якщо, звісно, депутатство у Верховній Раді не було для нього самоціллю. А то, складається враження, що головна ціль для багатьох моїх коллег – прорватися до столиці. А те, що діється на теренах рідної Львівщини, вже нікого не цікавить і не хвилює. Головне, стати  народним депутатом.

Я боюся, що практика недієздатності облради – коли нам доводилося припиняти сесійні засідання вже о 12-ій чи о 13-ій годині через відсутність кворуму – надалі може лише поширюватись. Гадаю, що можуть бути ситуації, коли раду взагалі не можна буде зібрати. І цікаво хто буде винуватим у такому разі? Навряд чи вину візьмуть на себе столичні депутати.

Але, наскільки мені відомо, зараз в облраді готується проект рішення, що стосуватиметься змін до регламенту. Згідно з ним, депутатів реєструватимуть не лише перед початком засідання, а й після кожної перерви.

Я не вважаю, що це вирішить проблему. Має бути якийсь інший стимул, якийсь рушій, що зобов’язував би депутата брати участь у засіданнях. Хоча, в законі і так записано, що депутат зобов’язаний це робити. Проте, цей же закон не передбачає якоїсь відповідальності депутатів за прогулювання засідань тим більше, що вони в раді працюють на громадських засадах. Згідно з чинним законодавством, відкликати депутата, який не ходить на засідання, практично неможливо. там такого механізму не передбачено.

Як би Ви оцінили законотворчу діяльність ваших партійців в облраді?

«Законотворчу» то мабуть у лапках, бо ухвалення законів це компетенція Верховної Ради. А щодо тих рішень, які ухвалювала обласна рада було по-різному. На останньому засіданні Львівської облради я виступив проти рішення, яке запропонувала Ірина Фаріон – про визнання нечинним на теренах Львівщини закону «Про засади державної мовної політики». Сам цей закон я назвав би «антизаконом». Він не лише суперечить загальнолюдським принципам, а є таким, який взагалі ухвалений з порушенням чинного законодавства, регламенту Верховної Ради, порядку ухвалення законів. Без належного кворуму другого, і третього читання його ухвалювали поспіхом фактично «на коліні».

Зрозуміло, що ми повинні засудити цей закон і визнати його антиукраїнським. Але ухвалювати рішення обласної ради, в якому передбачається заборонити його чинність на території Львівщини – нонсенс. Це рішення виходить за межі повноважень обласної ради. Його ухваленням ми лише підриваємо авторитет органу місцевого самоврядування.

Якщо діяти за принципом – після нас хоч потоп, під кінець можна ляснути дверима і піти до Верховної Ради з почуттям «виконаного обов’язку». Але те, що Львівська облрада заборонила цей закон, не означає, що він тут не буде діяти. Нагадаю, що у юриспруденції існує правило, за яким положення, які прийняті з порушенням чинного законодавства, визнаються у встановленому порядку нечинними, з того моменту, коли вони були ухвалені.

І те, що суд визнає це рішення облради, а він таки визнає, бо прокуратура цього не пропустить, таким, що суперечить закону, ще раз засвідчить, що ми тут нічого не добились, а вкотре показали «рівень» правової культури Львівської обласної ради.

Як ви оцінюєте «життєздатність» тих законопроектів, які «Свобода» планує впроваджувати в парламенті?

Тут теж є певні міркування і я намагався частину пропозицій обговорити з нашим лідером хотів  донести свою позицію щодо деяких з них.

Одним із таких варіантів є ухвалення закону «Про імпічмент Президента». Колись Арсеній Яценюк, хоча він сам – юрист, з високих трибун Верховної Ради чи на політичних мітингах оголосив про необхідність прийняття такого закону. Насправді, порядок і процедура імпічменту Президента чітко визначена в Конституції України. Ухвалювати для цього спеціальний закон зовсім не потрібно.

Ті політичні сили, які поставили собі за мету добитися відставки Президента, можуть скористатися виключно статями 111 і 112 Основного Закону і їх цілком достатньо. Я вважаю, що це один із тих пунктів, які, на справді не вдасться виконати новобраним депутатам від ВО «Свобода».

Також я мав розмову із нашим лідером з приводу так званого «обнулення» списків. При тому намагався це зробити відразу як було оголошено, про таке «обнулення». Зараз вони вже зрозуміли, що «обнулення» списків як таке суперечить чинному законодавству. У нас немає ні відповідної процедури, ні порядку такого «обнулення». Воно могло б призвести до того, що Верховна Рада працювала б, не зважаючи на те, що в її складі не було б депутатів, які пройшли за відповідними списками.

За Конституцією України, Верховна Рада вважається правомочною, якщо обрано не менше, ніж 300 депутатів. А обраними народними депутатами вважаються ті особи , які, відповідно до протоколів ЦВК, визнані такими, що обрані. Отже Верховна Рада буде правомочною на момент оголошення рішення ЦВК і, якщо у її складі залишатиметься не менше ніж 226 депутатів, працюватиме у звичному режимі.

Ваша однопартійниця Ірина Сех вже заявила, що пропонуватиме на розгляд Верховної Ради законопроект про розширення прав органів місцевого самоврядування і Львівщина стане пілотною областю у цьому аспекті. Наскільки здійсненним є такий законопроект?

В тій системі місцевого самоврядування, яка зараз передбачена чинним законодавством і Конституцією України, у нас практично немає ніякого самоврядування. Це швидше гра в місцеве самоврядування – народ обирає ради, на щось сподівається, однак нічого натомість не отримує. Адже все фактично впирається  в ті повноваження, які визначені за органами місцевого самоврядування, особливо в ті кошти, бюджетні засоби, якими оперують місцеві громади.

Насправді, вони нічим не розпоряджаються, адже все законодавство  щодо державних податків і зборів та інших надходжень до державної скарбниці – не на користь місцевого самоврядування. 80% коштів, зібраних на місцях, поступають «на гору», а вже звідти йде їхній розподіл. Розподіляють теж по-різному.

Поки ця система зборів не буде зорієнтована на місцевий рівень, до тих пір ніяких повноважень обласна рада не матиме.

Окрім цього, система призначення і обрання на посади відповідних керівників обласного рівня теж позбавлена впливу на них з боку органів місцевого самоврядування. Це стосується прокуратури, органів внутрішніх справ – очільників інших силових структур. Вони керують тут, а призначаються зверху перебувачи поза сферою впливу органів місцевого самоврядування.

В Законі України «Про місцеве самоврядування» від 1998 року була передбачена стаття про можливість створення органів так званої муніципальної міліції як воєнізованого формування, яке мало б на відповідній території забезпечувати належний правопорядок. Однак від самого початку ця норма призупинена. Це пов’язано з бюджетними коштами, які не виділяються на її реалізацію.

А ті повноваження, які передбачені для обласного і районного рівня – це взагалі не повноваження. До прикладу, із 36 визначених у ст.43 повноважень для обласних рад, як мінімум 15 – це повноваження що стосуються обрання голови, заступників, комісій, прийняття регламенту – тобто питань внутрішньоструктурного, організаційного характеру.

А от повноваження про розподіл бюджетних коштів, до прикладу, є абсолютно нульовими. Навіть ті повноваження, які визначені Конституцією,  до прикладу, питання про відставку голови облдержадміністрації, виглядають урізаними. Нагадаю, що наша облрада вже неодноразово негативно оцінювала роботу голови Львівської ОДА але  Президент України просто не відреагував на рішення органу місцевого самоврядування, хоч зобовязаний був це зробити згідно з Основним законом.

Наскільки ефективною в такому випадку взагалі є діяльність обласної ради?

На кожній сесії обласна рада ухвалює багато рішень, які стосуються зверненнь до Кабінету Міністрів, до Президента України, до інших центральних структур з метою вирішення якихось питань, забезпечення різних гарантій, прав мешканців відповідних територій. Що цікаво, ми пробували аналізувати результативність цих звернень. І виявилось, що і Президент України, і Кабмін, і Генпрокуратура, та й інші структури не завжди належно реагують на них. При тому, що законодавство передбачає обов’язкове реагування у визначені терміни, чимало із таких звернень залишаються без відповіді.

Загалом місцеве самоврядування можна поділити на два рівні – місцевий і регіональний. Місцевий – це рівень села, селища і міста. Це той рівень, який безпосередньо базується на населених пунктах, де є люди, де є майно, яке належить відповідній громаді. Що стосується рівня району та області, то це вже регіональний рівень, де нічого цього немає. І, якщо говорити на перспективу, то ні районних, ні обласних рад не повинно бути як таких. Уся система місцевого самоврядуванні має базуватися на рівні села, селища і міста.

Згадаємо, що таке обласна рада? Це орган, який представляє інтереси  територіальних громад, які об’єднались для вирішення спільних інтересів. Однак насправді ніхто нікуди не об’єднувався. Немає щодо цього ніяких договорів, заяв і т.п. Те, що зараз обласна рада має певне майно, яким може розпоряджатись від імені територіальної громади, то це – наслідок розвалу Радянського Союзу і тієї системи, яка існувала. Якби такі структури на рівні району і області створювати за нормальних умов, то, фактично, ніякого майна обласна і районна рада не мали б. Адже все майно, всі споруди, будівлі – це, відповідно, рівень села, селища і міста.

Тому на перспективу місцеве самоврядування повинне пройти серйозне реформування і для цього потрібен новий закон і воля законодавця. Однак всі пропозиції, які є наразі, не виходять за межі того, що існує тепер.

Наскільки реальною є здійснення обіцянки ВО «Свобода» заборонити комуністичну ідеологію в Україні?

Тут варто проводити різницю між забороною комуністичних партій та комуністичною ідеологією. Комуністичні партії є в багатьох країнах – у США, Франції, це лівий блок партій, але вони кардинально відрізняються від аналогічних організацій, які існують в нас. У нас комуністична партія в її різновидах і комуністична ідеологія, яка є провідною для цих партій, базуються, не на виписаних ідеалах комунізму, а більше на практиці комуністичного будівництва і тієї комуністичної ідеології, яка була в Радянському Союзі. А вона, як відомо зарекомендувала себе, м’яко кажучи, не з найкращого боку.

Ця ідеологія, зовсім не сприяє розвитку суспільства, захисту інтересів простих людей. Вона базується на владі диктатури пролетаріату, або так званої партійної номенклатури.

Я б сказав, що сама по собі ідея заборонити таку радянську ідеологію була б непоганим варіантом виходу із ситуації, яка склалася. Але забороняти комуністичні ідеї в оригінальному варіанті, можливо, і недоцільно.

Чимало тут повязано із реалізацією цієї ідеології на теренах нашої держави. В Польщі, до прикладу, були часи, коли два терміни на посаді президента був представник комуністичної партії – Александр Кваснєвський. І не можна сказати, що Польща щось від цього втратила. Адже поляк,він спочатку поляк, а вже потім – комуніст. Наш комуніст – це особа, яка дивиться передовсім на Схід. Що йому там скажуть робити, те він і робить, а Україна його не цікавить.

Цю ідеологію слід було заборонити ще в 1991 році, коли ми були більш-менш дружніми і єдиними в політичному плані. Заборонити тепер буде складніше. Я думаю, що голосів вони не наберуть, адже та ситуація, що склалася у Верховній Раді, зовсім не на користь цього рішення. Однак, пропагувати, ставити це питання потрібно.

Чому ж тоді Ваші однопартійці не прислухались до тих юридичних порад щодо цих законопроектів, які ви їм давали?

Не думаю, що можна стверджувати так категорично. Вони прислухались, однак, на відміну від мене, вони більше зважали  на певну політичну доцільність, коли ті чи інші (подекуди не зовсім коректні) гасла дозволяли збільшити число прихильників відповідної політичної сили.

До прикладу, деякі лідери ВО «Свобода», на зустрічах з громадою доводили, що не можна ухвалювати новий Трудовий кодекс, бо він погіршує права працівників, обмежує рівень гарантій трудового народу, збільшує тривалість робочого часу з 40, до 48 годин. Насправді ж така риторика розрахована на дилетантів, на людей, які на тому не розуміються, які не бачили той проект, який є у Верховній Раді. На сьогодні все радянське законодавство вже змінене і з радянських кодексів залишився лише один – «Кодекс законів про працю» 1971 року. І Україна, до речі, єдина з колишніх республік на пострадянському просторі, де ще досі діє радянський «Кодекс законів про працю».

Для мене це було дивним, але для «Свободи» більш прийнятним вважається відстояти чомусь Кодекс радянський, а не пропонувати новий, більш прогресивний.

Минулого року, коли новий Кодекс був у Верховній Раді на другому читанні і стояло питання про його ухвалення, до мене зателефонували колеги з Києва і прохали дати з цього приводу якісь пропозиції, аби свободівці могли відстояти свою позицію.

Діалог виглядав приблизно так:

Київ: «Ми зараз стоїмо під Верховною Радою і будемо протестувати проти ухвалення нового кодексу».

Львів: «А чим Вам не подобається новий кодекс?»

Київ: «Ну як, він такий антинародний, дискримінаційний».

Львів: «Перепрошую, а хто з Вами там разом протестує? Невже комуністи?»

І дійсно, як виявилось, в той час під Верховною Радою стояли лише комуністи, їхні профспілки і «Свобода». То комуністам хоча б було що відстоювати. А що відстоювала «Свобода»? Комуністичний кодекс? Зрозуміло, що новий кодекс має певні недоліки, але він не передбачає збільшення тривалості робочого тижня. Як було 40 годин на тиждень, так і залишиться. Те, що в новому кодексі йдеться про 48 годин, то це не про тривалість робочого тиждня, а про режим робочого часу. А це різні речі.

Тому, на певному етапі, аби завоювати додаткові голоси, прихильність відповідного електорату, «Свобода» заявляла, що новий трудовий кодекс буде погіршувати права громадян, тобто десь була правда, а десь і не зовсім правдива інформація.

Це і якраз розходиться з тим пунктом «чому не прислухалися?» Тому, що невигідно було прислухатися на цьому етапі. Але Бог їм судя.

На Вашу думку, чи правильно чинять «свободівці» у міськраді, оголошучи незадовільну оцінку діяльності органів виконавчої влади на чолі з міським головою Львова Андрієм Садовим?

Міський голова, незважаючи на те, що він, згідно з чинним законодавством, обирається громадою, так чи інакше, підзвітний і підконтрольний  депутатському корпусу, який теж обирається громадою і який зобов’язаний здійснювати контроль за діяльністю голови. Адже місцевий голова – це фактично виконача структура.

Тому, за законом, голова зобов’язаний періодично звітуватися перед депутатами про виконання ним обов’язків міського голови. І, якщо такий звіт не буде схвалений депутатським корпусом, то, очевидно, міському голові треба бути більш відповідальними за свою роботу.  

Хоча тут теж питання складне, адже визнання звіту таким, який не задовольнив депутатський корпус не означає, що голова має подати у відставку, закон цього не передбачає. Він захищений тим, що обирався не радою, а народом, а тому відповідальний перед громадою. Тобто і тут є ціла низка питань, що потребують перегляду.

Зараз у Львівській облраді ви очолюєте постійну комісію з питань регулювання земельних відносин, адміністративно-територіального устрою, планування території, архітектури та будівництва, тоді як раніше очолювали комісію з питань законності, дотримання прав людини та військових проблем. Не почуваєтесь зараз не на своєму місці?

До певної міри почуваюся, хоча питання земельних відносин мені близькі, адже я є завідувачем кафедри трудового, аграрного та екологічного права. Хоча, зрозуміло, що коли завершились вибори до обласної ради, я сподівався, що знову очолю комісію із законності. Проте це питання було переглянуте. Ви знаєте, що об’єднання «Свободи» та інших політичних сил в облраді, передбачали узгодження певних інтересів, в тому числі розподіл відповідних комісій. Відтак, комісія із законності перейшла до Фронту змін.

Чесно кажучи, досить багато часу – півроку, а може й більше, пішло на те, аби налагодити роботу комісії з земельних відносин і привести її у відповідність із чинним законодавством. Було дуже багато цікавих речей, які ми дізнавались із діяльності попередньої комісії. Адже питання земельних відносин – занадто заполітизовані. Вони пов’язані з одним із найбільш важливих надбань українського народу, і чимало є бажаючих використати своє службове становище для вирішення земельних питань на свою користь.

Ми це все припинили. Спочатку навіть були спроби оскаржувати нашу роботу, мовляв, комісія відмовляє у задоволенні тих чи інших питаннь. Ми прагнули, аби всі учасники земельних правовідносин дотримувались процедури і тих вимог, які передбачені законом в частині визначення меж населених пунктів, розмежування земель державної комунальної власності тощо. Тепер все нормально, вже ніхто ні на кого не скаржиться. Все йде за законом, і кожен тепер розуміє, що краще підготувати відповідні документи і подати їх за правилами і у встановленні строки, а ніж потім скаржитись.

На жаль, жодного впливу чи адміністративного реагування на ті порушення, які відбуваються на теренах Львівської області в частині вирішення земельних питань обласна рада, нема. Законом цього не передбачено. Тому змушені звертатися до прокуратури.

Після виборів до парламенту звільнилося місце голови комісії з питань контролю за ефективністю виконання державних і обласних програм та рішень ради, яку раніше очолював Михайло Блавацький. Яка Ваша оцінка діяльності цієї комісії, адже, складається враження, що вона швидше займалась «зачисткою» необхідних місць. Пригадати хоча б справу із діяльністю обласної клінічної лікарні.

Сама по собі ідея створення такої комісії два роки тому, коли була створена обласна рада, можливо, і мала право на життя. Адже багато рішень обласної ради просто не виконуються. Особливо ті, які містять рекомендаційний характер і ніхто не несе за це жодної відповідальності. Хоча, безпосередньо контроль за виконанням цих рішень покладається на відповідні профільні комісії. І створення ще однієї комісії, яка мала б дублювати цей  контроль, можливо, і не було логічним. Проте, повторюся, два роки тому це так не виглядало.

Михайло Блавацький як голова цієї комісії дійсно провів величезну роботу, пов’язану з контролем за використанням тих коштів, що виділялись, зокрема, на ліквідацію наслідків повеней, ремонт доріг і т. п. Зясовувалось, що багато із тих коштів використовувались не за призначенням. Про це доповідалося на сесіях облради, напрацьовувались відповідні рішення, але їх подальша доля залишалася невідомою. Про якусь реакцію правоохоронних органів нам не доповідали. Останнім часом, як на мене, ця комісія дещо втратила свою актуальність.

Можливо, Михайло Васильович трохи переорієнтував діяльність комісії. Замість контролювати виконання рішень за використанням коштів органами виконавчої влади, вона зосередила свою роботу на  зведенні особистих стосунків, проведенні індивідуальних перевірок  тощо.

В результаті, коли слухали останній звіт – про роботу  комісії, то дійшло зокрема до звільнення Михайла Гички, з  посади головного лікаря обласної клінічної лікарні. Але при цьому комісія так захопилась звільненням, що запропонувала варіант рішення, який явно суперечить чинному законодавству.

Ваш син, Володимир Пилипенко, якого обрали депутатом в мажоритарному окрузі на Полтавщині, в попередніх скликаннях Верховної Ради належав до так званої «групи Портнова». У Вас є з ним якісь ідеологічні розбіжності?

Ні, жодних ідеологічних розбіжностей немає. Мій син такий самий патріот і націоналіст, як і я. Він народився і  виріс у Львові, закінчив тут школу, звідси пішов до Києва.

Володимир не голосував за «мовні» закони, не буде голосувати за законопроекти, що суперечать національним інтересам.

Те, що свого часу мій син, будучи в БЮТі, не підтримував деякі фракційні рішення нічого не означає. Партійна дисципліна там ідеальною не була. Так звана «група Портнова», до якої нібито входив мій син, то вигадка журналістів. Ніякої групи з відповідним найменуванням не існує. Те, що мій син свого часу працював у структурі, яку очолював Портнов, це ще нічого не означає. До речі заяви про вихід з фракції БЮТ– він не писав, його виключили після виходу з неї Портнова.

А Вам не образливо, що Ваш син в парламенті, а ви залишаєтесь тут, на Львівщині?

Ні, я радий, що він в парламенті. Хоч якась користь там для парламенту буде. Я вважаю, що мій син справжній фахівець, юрист, науковець. І новий Кримінально-процесуальний кодекс зокрема був і внесений і ухвалений за його участі. Багато інших нормативних актів, як то Закон «Про адвокатуру», «Про судоустрій» теж напрацьовував Володимир і його команда.

До речі, а яка тоді Ваша загальна оцінка нового Кримінально-процесуального кодексу?

Раніше я Вам говорив про Трудовий кодекс. Так от разом із Кримінально-процесуальним це було два кодекси, які залишились нам у спадок від Радянського Союзу. По суті, старий КПК був типовим сталінським актом, що базувався на принципах одіозного Вишинського. Попри те, що новий закон має певні недоліки, він буде вдосконалюватись та змінюватися в процесі, застосування його положень до реалій сьогодення. Адже не можна було на кодексі 60-х років минулого століття будувати кримінальне правосуддя в Україні. Тому ухвалення нового КПК в будь-якому випадку є позитивним.

Довідка:

Пилипенко Пилип Данилович

завідувач кафедри юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка;

народився 24 жовтня 1953 року с. Лука Барська Барського району Вінницької області. Має вищу освіту. 1971-1976 – Львівський національний університет ім. І. Франка, юридичний факультет; 

з 2001 року – доктор юридичних наук, тема дисертації  «Проблема теорії трудових правовідносин в умовах переходу до ринкової економіки»;

з 2005 року – професор; 

з 1976 року і до сьогодні викладає та працює у Львівському національному університеті ім. І.Франка на юридичному факультеті;

завідувач криміналістичної лабораторії, асистент, доцент, завідувач кафедри трудового, аграрного та економічного права;

заслужений юрист України (2007);

лауреат премії Ярослава Мудрого.