Віталій Грабар: Фотографія потрібна лише вузькому колу спеціалістів

Перш, ніж перейти до репортажної фотографії, хотів би запитати чому ти став фотографом? Ніде не бачив твоїх інтерв'ю і тому стало цікаво. Тим більше, що ти вважаєшся одним з найкращих у Львові.

Фотографією я зацікавився на 3 курсі. Це був, здається, 1997 рік. Історія проста, напевне, як і у більшості. Одного разу у бібліотеці батька до рук потрапила книга. Вона називалась чи "Вчись фотографувати", чи "Вчимось фотографувати". Автора вже не пригадую. У книзі була описана технологія виготовлення фотографії і, можливо, трохи композиційних прийомів. Але це була більше технічна штука. Оце об'єктив. Це діафрагма. Це так і так впливає. Оце можна зробити. І чомусь я зацікавився. Не знаю чому.

Почав читати. Потім перший фотоапарат, якийсь Свема-8М. На ньому усе можна спробувати. Відповідно, почав цікавитись фотографією. Знайшлись якісь однодумці, яким теж була небайдужа фотографія. Знімали для себе. Це було як хобі, але трохи більше, ніж хобі. Дуже таке інтенсивне.Після цього працював в одній компанії (я закінчив мех-мат), що зовсім займалась не фотографією. І у 2001 році я сам почав цікавитись, де б можна було фотографувати. Так я потрапив до Поступу.

Мені тоді запропонували зайнятись новинами і я повністю перейшов з комп'ютерної контори на новинну фотографію. Знімав, цікавився фотографією, як такою, але завжди був цікавий фоторепортаж. Той, що ти гортаєш, бо тоді з інтернетами і з ютубами було не дуже. Відповідно, де можна було побачити якийсь репортаж новинний? Це були якісь журнали, газети, але не місцеві.

Тобто, це більше було як самоосвіта і не було, якщо так можна сказати, вчителів?

Були фотографи. А тоді якось на прізвища не звертаєш уваги (хіба що інколи), а більше на стиль фотографії. Подобаються новини, розповідна фотографія, якісь напрямки у фоторепортажах. І все. Ти дивишся картинки і намагаєшся знімати якось так, щоб твій стиль трохи нагадував ті фотографії, які ти бачив. Зрозуміло, що ти до них не дотягуєшся, але воно тоді якось задавало і помагало рухатись.

Після Поступу ми з колегами перейшли у Львівську газету, що тоді тільки створилась. І це ще було так дуже цікаво. Було класно, що у Львівській газеті створилась повністю фотослужба. Я вважаю, повноцінна фотослужба. Був більд-редактор і було декілька фотокореспондентів. Тобто, це був фотовідділ, який міг видавати ті фотоновини і щось робити. Фотографії хтось редагував. Фотограф не просто приходив і кидав фотографії на стіл. Спочатку вони проходили наш відбір і тоді більд-редактор говорив: "я вважаю, що ці і ці підійдуть до такої статті". В газеті ще навіть було можливо відстояти фотографію.

Зараз частіше буває у виданнях (онлайн і не онлайн), що фотографія затикає місце. Якщо газета, то є заголовок, якийсь текст, тут в нас є блок реклами, а тут ми маємо вільне місце. Давайте поставимо фотографію. Якщо є такий підхід, то навіть сенсу немає картинку ту ставити.

І отже, після (і під час) Львівської газети я почав працювати позаштатно на інформаційні агентства: УНІАН, Reuters, ИТАР-ТАСС. Далі було ще декілька газет. Після Львівської це була Газета по-українськи, потім журнал Країна. Згодом повністю перейшов в позаштат. Це модне словечко фріланс. І після того ми з колегами (півтора роки тому) створили інформаційне фотоагентство LUFA. Воно має нахил до новинної фотографії. Зараз у LUFA я знімаю новини і не тільки. Ми намагаємось продавати і пропагувати репортажну фотографію. Як ми вважаємо (з нашої суб'єктивної точки зору), добру репортажну фотографію. Можливо, з чиєїсь воно така інша, або дивна, або незрозуміла.

Тобто кожен врахував той досвід, який він отримав з іншими агентствами чи виданнями. І спробували об'єднати і тримати фотографію. Бо навіть такого невеликого регіонального, але саме фотоагентства зараз майже немає. І ще одна причина того, чому ми створили це агентство, так це те, що ми побачили, що дуже часто робота фотокореспондента в медіа не дуже є потрібною. Таке враження, якщо подивитися, який виходить кінцевий продукт. Чи що змакетувати, чи що поставили на сайті. Таке враження, що там не дуже переймаються фотографіями. Тобто, з таким рівнем фотографій медіа можуть спокійно існувати і без фотокореспондентів. І таких видань чимало.

Завдяки чому тоді LUFA виживає?

LUFA як всі. Якщо розглянути відкриті звіти великих агентств. AP я не дивися. Reuters, наприклад. То згідно тих звітів новини приносять лише 10 відсотків прибутку від усього обороту. Решту дають економічні новини. Продаються мультимедійні продукти, інфографіка, відеоматеріали. І виявляється, що вони не такі вже й прибуткові. Дуже впали самі гонорари, сама оцінка і сам підхід до роботи фотографа. Тому LUFA за рахунок комерційних зйомок, в тому числі й комерційних репортажних зйомок може утримуватись.

Ми новини знімаємо не заради грошей, хоча й заради грошей, бо це робота і за неї теж потрібно платити. Але новини знімають люди, які вже не можуть не знімати новини. Якщо щось відбувається і ти поруч, то ти вже не можеш не знімати, щоб про це розповісти. Тобто попит на комерційну репортажну фотографію існує, попит на новинну репортажну також ніби є. Це як знайомі запитують: "роботи багато?" В газетах – так. В газетах роботи багато – грошей мало. Гонорари на якомусь рівні залишились. І якщо журналіст може працювати з диктофоном, з комп'ютером, з блокнотом і ручкою, то фотокору до того всього потрібно ще й апаратуру. І ця річ дуже сильно визначає ціну фотографії.

Апаратура подорожчала і значно виріс її рівень. Техніка за ці 10 років зробила такий великий стрибок, що якби фотокореспонденти у своїх вміннях такий стрибок зробили, то це було дуже круто. Техніка стала досконалішою, відповідно дорожчою. Автоматично стає дорожчою робота фотографа. А ми знаємо, що гонорари журналістів (усіх і фотокорів, і тих, що пишуть) не ростуть такими кратностями за той час, як подорожчала техніка. От і все.

А те, що репортажна комерційна фотографія продається, то це йдеться те, що прес-службам та піар-агенствами потрібні репортажі. Коли хороша компанія має великий рекламний штат, то я думаю, що вони більш-менш аналізують, дивляться у газети і тому не захочуть довірити зйомку своєї події тим чи іншим виданням, коли бачать фотографії, що у них друкуються. Бо в деяких з них підходу до фотографії, взагалі, немає.

Є такі, що ще тримаються і яким дивним чином це не по барабану. Наприклад, як Комерсант-Україна. В них дуже добрий підхід до фотослужби. Дуже такий своєрідний відбір фотографій в якому відчувається почерк, стиль. Їх фотографії хтось сприймає, хтось не сприймає, але казати, що там немає стилю – це неправильно. Але таких видань одиниці. Є свій підхід до фотографій у журналі Країна. Знову ж ставлення може бути різним. Хтось вважає, що це не новини, хтось вважає, що це просто почитати, але там є підхід до фотографій. Підхід до підпису, до тексту. Не просто фотографія, а біля картинки написано: що, де, коли, хто на фотографії і чому знятий.

Якщо говорити про стиль, то ти сам для себе якось усвідомив той момент, коли відчув, що він у тебе є?

Коли гортаєш свої фотографії, сортуєш, відбираєш, то більше хвилюєшся не за стиль, а за те, щоб там штампи не з'явились.

Наприклад.

Оскільки це робота, а робота – це рутина. Як казали у газетах, якщо ти фотокор в газеті, то не потрібно завжди знімати (якщо за п'ятибальною системою) на 5 з плюсом чи видавати там шедевральні фотографії. Ні. Але не потрібно й знімати на 2. Тобто, достатньо знімати на стабільних 3-4. Чим добрий фотокор у газеті, то тим, що він приносить більш-менш стабільні фотографії. І про нього знають, що якщо його відправлять на складну чи якусь надзвичайно цікаву фотосесію, то, можливо, він принесе щось суперкласне, але він точно не принесе щось дуже погане, щось таке, що, взагалі, немає куди поставити. Якщо його відправлять на якусь нудну фотозйомку, де неможливо зробити жодного кадру. Типу економічні семінари, де знімати важко, бо там й сюжетів немає взагалі. От людина і з цього щось трохи принесе. І це буде не на 2, не на 5 з плюсом, це буде на 3-4.

А от штампи які?

Є класичні ситуації. Ситуації, що мають певну циклічність у часі. Наприклад, вибори. Всі розуміють, що навколо виборів можна щось шукати, можна десь цікавитись, але зрештою у виборі редактора усе зведеться до руки, що опускає у скриньку, до колоритних бабусь, які теж десь голосують, плюс кабінки для голосувань. Коли фотограф знімає новини, то він не завжди може присвятити стільки часу, скільки він вважає за потрібне. Бо є фотослужба, редакції, якісь там дедлайни, верстка яка має фотографії до 17:00, сайт який має випуск о 17:30, чи друкарня, яка сказала, що до 20:00 вона має прийняти сторінки до друку.

Тому завжди є більш-менш перевірені сюжети. І тут вже така лінивість трохи вмикається. От я зніму так і так. Я знаю, що з цього принесу 2 горизонтальні та 2 вертикальні фотографії. В мене буде колоритна людина, яка стоїть з бюлетенем чи біля кабінки. Зробив я цих п'ять фото, то вже більш-менш захистив редакцію від того, що матеріалів не буде жодних. Після того я вже можу щось шукати, дивитися, пощастить-не пощастить. Штампів намагаєшся уникати і якщо тільки розумієш, що це штамп, то відразу відкидаєш. Хоча, може є штамп, але я його не бачу. Бо вже якось так затерлось. Це класно коли хтось з боку може проаналізувати. Так об'єктивно.

Щодо подорожчання техніки. Маємо ледве не щоденне оновлення гаджетів. Супер-фотокамери, що вже ледве рентгеном чи інфрачервоним не знімають. Вже є функції миттєвої обробки і виставлення в інтернет. Тому, можливо на Заході вже інколи краще взяти якусь аматорську фотку і це буде швидше, ніж чекати на професійну. Навіть 10 хвилин. Бо тепер кожен вважає себе фотографом.

У цьому є щось добре і щось погане. Оскільки техніка досягнула такої досконалості, то зробити поганий кадр стає все важче. Все, що можна автоматично прораховується. Автоматично вимірюється світло, експозиція враховується все точніше і точніше. Різкість наводиться швидше і ще точніше. Зробити поганий кадр з точки зору людина якась не цікавиться фотографією стає все складніше.

Відповідно такі оманливі відчуття. Як так? Різко? Різко. Очі відкриті у всіх на фото? Відкриті. Значить кадр вдалий. Інша справа, там він несе чи не несе. Розповідає чи не розповідає. Коли ми говорили про фотографів і я розповідав про процес навчання, то казав що якісь імена запам'ятовувались, а якісь ні. Запам'ятовувались рекламні фотографії. Наприклад, фотографії Олів'єро Тоскані (Oliviero Toscani) для рекламної кампанії Benetton.

 

Він знімав і ті принципи, ті класні фотки рухали фотографію. Відповідно те, що реклама пропонувала і вважалось стандартом та суперкласним. Можливо, тоді пропонувались кращі і цікавіші фотографії. Звичайно, новини – це насамперед, швидкість. Ми всі знаємо, що краще погана фотографія чи відео сьогодні, ніж добра завтра. Воно (масовість) вдарила по гонорарам, бо зараз видання не стільки за тираж борються, скільки за відвідування, за кліки. І там особливо важлива оперативність. І там, де головне така поінформованість, то я думаю, що це виправдано.

Та все ж залишиться якийсь певний напрямок. Можливо, це не дуже коректне порівняння. Є речі для масового продажу і є речі для колекціонерів. Така фотографія вже стане фотографією для колекціонерів. Ще мені здається деколи, що ця добра репортажна фотографія зараз тільки фотографам і потрібна. Якщо щось добре відзнято репортажно, якась фотоісторія, якийсь документальний проект – то ним переважно цікавляться друзі, знайомі, колеги того, хто знімав. Ну й ті хто трохи ближче до фотографії, ті які або самі знімають, або зацікавлені.

Фотографія перестала бути загадковою і відкритою лише для якихось обраних, які знімають 20 років і у яких є техніка. Розвиток і здешевлення техніки показав, що вона доступна кожному. Новини підігнали цей ажіотаж, що зняти може будь-хто. Це здається тоді з'явились ті перші стрічки, здається на BBC, що якщо ви на місці події чи опинитесь там швидше, ніж професійний фотокореспондент чи оператор, зніміть і відправте нам. Ми поінформуємо людей, а потім вже на місце приїдуть професіонали, які зроблять з цього матеріал.

Можливо у чомусь і видання винні, що вони обрали такий простіший спосіб. Простіше звичайно взяти швидку картинку. Не дуже вдалу і не дуже добру, але ти розмістиш зараз і все розповіси. Просто тему можна завжди продовжувати. Це подали оперативно, а це подали глибше, краще і цікавіше. Журнали і тижневики зрештою живуть. І вони про те, що сталось в середу напишуть наступного четверга. І їм якось вдається ці теми розкручувати та подавати.

Гадаю, що фотографія все одно буде рухатись. Репортажна видозміниться, відбудеться перерозподіл гонорарів, але вона буде існувати. Інша справа, що коли іде цей масовий несмак і коли він падає на людину яка у фотографії не орієнтується. Бо всі ж звикли довіряти, якщо не телевізору, то інформаційному сайту. Як же ж так? Як у Подерв'янського: "У книзі ж написано, то значить це все правильно". Тобто воно з одного боку рубануло по смаках, але таке скрізь відбувається. У кінематографі і музиці. Коли цей потік зніс добру композицію, добру зйомку. А чи воно розвинеться чи завалиться? Фотографія виживе, але вона видозміниться. Ми вже відчуваємо, що вона змінюється.

Як?

Це приблизно нагадує той період, як з'явились мильнички ще плівкові. Те захоплення протривало рік-два, три-чотири-пять, після чого люди стали повертатись до дзеркальних камер. Хтось знімав зенітами, києвами. В когось було більше грошей, то знімали практиками, чи ніконами і пентаксами. Тобто наїлись швидкості і захотіли чогось більш якісного. Щось подібне і з цією картинкою. Це видно після конкурсів новинної фотографії. Які фотографії і які номінації. В окремих номінаціях перемагає оперативність. Ми тут не говоримо про техніку, там фотографія знята телефоном чи дзеркальною камерою дорогою. Це абсолютно немає жодного значення. Насамперед в новинах вигрібає сюжет. Якщо картинка добре зроблена, то техніка не відіграє великої ролі, бо не так вже й дуже вони відрізняються.

Більш-менш пристойні фотки можна робити телефоном і нормальні фото можна робити дзеркальною камерою. Ще трохи-трохи і починає змінюватись ставлення до фотографії. Коли всі попробували, що це таке я фоторепортер, то побачили, що добру картинку відзняти не так вже й просто. Можна зняти швидко та й запостити у фейсбуці і воно просто поінформує. А так щоб воно було якісною?

Схожу річ ми спостерігаємо у весільній фотографії. Це величезний ринок і там таке ж було враження. Але у весільній фотографії ця циклічність якось швидше обертається. Тобто теж був період захоплення коли у всіх були фотоапарати. Ніби дзеркальні і ніби дешеві. Фотографів багато, пропозицій роботи – менше і відповідно на ціні це також відбилось. Через якийсь час знову відбулось повернення до фотографій.

Всі спробували і зрозуміли, що фотоапарат не гарантує добрих кадрів. Всі розуміють, що коли купив дороге фортепіано, то все рівно вмінь не додасться. А з фотоапаратом з'являлось оце оманливе відчуття. Після того, як у весільній фотографії всі наїлись недобрих картинок, то стало зрозуміло, що не тільки від техніки усе залежить, не тільки від оперативності. Від ціни – взагалі не залежить. Добра фотографія яка тобі подобається абсолютно не залежить від ціни. Дуже дорогий фотограф може тобі сподобатись і дешевший фотограф може сподобатись. Просто з певних причин так сталось.

Тобто, людина яка не вміє, скільки б йому за послуги не оплачували, то краще не зробить. А яка вміє і вона професіонал, то вона свідомо гірше теж не зробить. В новинах цей процес просто довше затягнеться. Через гроші та інертність журналістів. Легше Ctrl-C+Ctrl-V скопіювати, ніж поїхати чи просто подзвонити. Це наша загальна лінивість. Якщо цей цикл перейде, то так і буде. Схема така ж як у весільній фотографії. Наїлись дешевих картинок та нестабільної якості і після того вже більш ретельніше вибирають фотографа.

В новинах буде те ж саме. Просто у весільній фотографії люди або залишаються або йдуть, а в новинах фотокореспонденти йдуть з медіа через поняття фотокар'єри. Кар'єра фотожурналіста (не у нас, а десь там у них) – це спочатку ти працюєш на газету чи інформаційне агентство, потім починаєш працювати на якесь одне видання, потім починаєш працювати з більшою компанією чи видавництвом. Потім людина йде у самостійну роботу, у фріланс і після того починає робити чи проекти, книги чи ще якісь речі.

Тобто, є певний розвиток і кар'єрний, і професійний. А у наших виданнях яка може бути кар'єра у фотографа? Він фотокореспондент і у кращому випадку стане фоторедактором. От і вся кар'єра. Якщо він погано знімає – то він поганий фотокор, а якщо знімає добре – то він добрий фотокор. Йому навіть ще важче буде працювати, бо доброго фотокора більше журналістів хоче тягнути на зйомку. А в погано фотокора буде більше вільного часу. І дуже часто це навіть грошима не регулюється. Тому люди працюють в газетах, якщо є цей творчий запал і після того переходять на самостійну? роботу. Газета не дасть фотокору кар'єри. Йому аж особливо немає сенсу робити добрі фотографії чи погані. Якщо немає власного бажання чи амбіцій.

Немає ринку який сприяв би кар'єрному зросту як у Європі?

Я не чув, щоб якась газета купувала чи перетягувала якогось фотографа в іншої. Це смішно. Для чого? Дай оголошення чи в тебе немає знайомих, які знімають? Є. Ну так запроси його у газету. Буде мати посвідчення і ходитиме на концерти безкоштовно. Бажаючих буде в 10 разів більше, ніж посад.

Тепер про відео і смерть фотографії. В медіа все рухається до прямого ефіру.

Він найцікавіший і дає оце відчуття присутності. За це усі медіа й боролись, щоб бути на місці події.

І з прямим ефіром, з одного боку зникає потреба у фотках з офіціозу, які нічого не дають, бо відео це робить значно краще. Але з іншого боку, завдяки прямому ефіру виникає потреба у вмінні зловити вдалий момент на фотографії. Тобто офіціоз відійде до відео, але збільшиться потреба у якісних фотах. Щоб фотографія мала історію, щоб вона мислила.

Так відео забирає більше уваги, але й воно підганяє до конкуренції. Коли йдуть прямі трансляції, то усім зрозуміло, що з офіціозу важче стало зробити вдалий кадр і воно підганяє, мобілізує зусилля. Чим ти здивуєш читача? Якщо всі воюють за клік чи тираж, то газету продає заголовок і фотографія. Раніше так було і зараз ніби теж. Але коли багато такого конкурентного, то пряме відео дивитись цікавіше, ніж поки фотограф зніме і відправить у редакцію навіть за мінімальний час. Це підганяє. І у цьому випадку у фотографії цінується вдало вибраний момент. Відео дасть відчуття присутності, а фотографія дасть можливість зловити той момент, який на відео просто проскочить або не настільки здивує. Це починаючи від простих речей, там де зловили вираз обличчя чи міміку якусь своєрідну. На відео це просто буде непомітно, бо це один з 24 кадрів.

Обробляючи відео часто ловиш якийсь стоп-кадр.

Тому що його цікаво дивитись і саме тому й фотографія не піде. Вона залишиться, бо з одного боку ніби й важче стало працювати, але значно цікавіше. От чому повинні дивитись чи ставити на сторінку саме мою фотографію? Що я такого зробив чи зняв? Там ж знімало 155 людей і ще 255 операторів? Стало цікавіше працювати. Став більше цінуватись оцей момент. Не в грошах, звичайно. Цінуватись як професійна оцінка.

І от тривають пошуки вдалого кадру.

Він допомагає навіть трохи триматись фотографії в новинах, в газетах. Крім того, коли з'явилось відео, то стали популярні ті фотоесе з фотографій. LUFA намагається також це трошки проштовхувати. Яка перевага радіо, а потім відео? Є можливість звуки якісь відчути, побачити не тільки, хто щось розповідає, а й що було десь поруч. Навіть той момент, як відчути голос людини. Одна справа коли ти читаєш, а інша коли є всі ті нотки і ти їх чуєш в голосі. Для декого це дуже цікаво. Є фотоесе, є розповідь. Вона має свій початок, продовження чи завершення і вона ще й супроводжується цим звуком записаним під час цього. Це мультимедійний спосіб достукатись до читача. Це може бути набір цих емоційних класних моментів. З відео це буде занудство – голова яка говорить. А от коли дати ряд емоційних фотографій об'єднаних зі звуком і текстом. Це не замінить відео, це інший спосіб. Це не фотографія і це не відео – це ще один спосіб подати свою думку.

Є такий проект Coub і там з гіфок (і не тільки) можна робити маленькі зациклені відео до 10 секунд. Тобто це ніби фотографія, але ця фотографія вже зі звуком.

Мультимедійна штука це штовхнула і хочеться зробити фотографію, яка може багато чого розказати. Навіть коли знімається банальний пікет і натовп починає кричати гасло. Окремо на читача впливає фотографія і окремо впливає звук. Тобто він доповнить або взагалі, все змінить. Відео розвинулось і перетягує на себе дуже багато уваги, відкушує нормальний шматок уваги яка мала б падати на фотографію. Але воно й підігнало фотографію трохи до інших речей.

Тут ще можна згадати газети з Гаррі Поттера з фотографіями, що рухаються.

Тобто, йдеться про айпад?

Там це ще поки газета з рухливими картинками.

Це як журнали, які зараз випускаються для айпадів. Коли мені вперше таке показали я був дуже здивований. Це був музичний журнал. Там йшлось про обладнання, про гітари. І це дуже вдало для такого журналу коли там реклама чи огляд нового зразка. Тест якоїсь гітари. Тут тиснеш на кнопку і чуєш як вона звучить на концерті. Такі речі просто ідеальні.

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА випустила Снігову Королеву на айпаді.

Так це чудово. Торкаєшся каміну і він горить. Ну так воно все до розвитку. Шкода, що з розвитком технологій рівень оплати праці фотографа звичайно, що буде падати. Раніше виданню достатньо було фотографа, то зараз відео приверне більше кліків. Тоді для чого нам той фотограф? А фотографію наші журналісти можуть зняти. Чи читач якийсь надішле, чи подивимось в фейсбуці. Напишемо звідки взяли, джерело, копірайт та й достатньо. Невиправдано впав інтерес до фотографії, але це всюди таке відбувається.

А нас журналістки ходять на пресухи з тими мильничками.

У нас, взагалі, жахливо.

У чому тоді проблема львівських ЗМІ? На ЖЖ, в фейсбуці фотографів все класно, супер. На сайтах, газетах вони обрізані до мізерних розмірів або абсолютно без думки. Фотографія, як ти казав, аби просто поставити, зайняти місце.

Картинка яка називається "я теж там був". Думаю, що коли люди ставлять свої фото в ЖЖ чи блогах, то ними керує щось інше і вони ще хочуть щось розповісти. Вони зацікавлені в тому (мені так здається), щоб ту фотографію хтось подивився, щоб на неї була якась реакція. Там засудили чи не засудили. Або як на форумах фотографи люблять ставити картинки, щоб їх критикували, бо вони зацікавлені в увазі. А от в газетах, я не знаю чому, не знаю яка там мотивація у журналістів, але коли дивишся, то у них немає на меті зацікавити того хто буде дивитись чи читати своїм матеріалом чи фотографією, взагалі. Там новина має стільки знаків і там буде дві фотографії. Їх поставили, бо там треба ставити фотографію. От і все. Мотивація відсутня повністю. І такі фотографії відштовхують. Не знаю чому. Можливо частково брак в освіті. Фотоосвіті. Але це навіть не в великій освіті брак. Ти коли такі картинки дивишся, там відчувається, що це брак чогось іншого...

Мислення?

Я впевнений, що таку фотографію для свого домашнього фотоальбому з якогось свята ніхто з тих авторів не зробить, але в газету чомусь вважають, що таку фотографію можна поставити. Людям нецікаво, вони невмотивовані. Але я впевнений ще в іншому, якщо їм підняти плату за фотографії, то нічого не зміниться. Все одно будуть ті ж фотографії. Бо щось інше повинно рухати. Це має бути якась концепція загальна (хоча також вже слово таке затерте, як матюк вже звучить "концептуальний") видання. Якщо видання ставить такі фотографії, значить воно себе так і позиціонує. Так воно і розповідає про новини. Якось воно так і буде. Я можу зрозуміти чому журналісти знімають такі фотографії і чому ставлять до матеріалів, але я не розумію чому редакція випускає їх. Чому редакція допускає ілюстрацію таких матеріалів?

Ніби можу собі уявляти чому. Бо немає фотослужби. Немає людини яка буде займатись фотографіями. Постійно брак часу, бо це новини, потрібна оперативність. Брак фінансування. Звичайно, де нам взяти людину? Тут і так роботи завал. Ми працюємо по 24 години на добу і в нас, взагалі, часу мало, а ви ще хочете, щоб ще хтось займався фотографіями. Архівна робота з фотографіями і їхній відбір – це дуже важкий процес і якщо журналістів навчили, щоб вони велику частину цієї роботи робили, то було б простіше. А так – все як завжди. Все всіх влаштовує. Читають нас? Читають. Так що ж ще ви хочете? Для чого піднімати, якщо й так буде?

Але дуже дивно, що для самого автора це по барабану. Мене деякі фотографії просто відштовхують. Чому не проілюструвати доброю фотографією, а ілюструвати дуже недоброю? Розуміємо, що це рутина, це робота і не може людина 5 чи 7 днів на тиждень, працюючи по 12 годин, шукаючи новини, постійно видавати суперрезультат. Але цього і непотрібно. Але той результат який зараз видається, то враження таке, що потрібно дуже старатись, щоб так знімати. В декого навіть не вийде з відомих фотографів.

Бачив у жж твої фотографії для Шпігеля і там адекватна історія. Є ще фото Дячишина з факельної ходи до Бандери в Русский репортер. Там також – всьо чотко. І тут знову питання чому у нас ті фотографії так калічать? І чому у фотографів немає бажання зробити краще.

Коли ми вже зачепили Шпігель (чи інші), то це видання, які претензійно ставлять до відбору фотографій, до вибору фотографа. Це було не просто так, хтось там порадив. Звичайно, якісь картинки їм скинув, щось подивились, але окрім цього було відносно чітко розписане завдання на зйомку. Оце і оце цікавить. Оце і оце можна подивитись. І було попереджено, що кожна фотографія повинна мати підпис. Що якщо знімаються крупні плани, то дуже бажано дізнатись хто ця людина і ще спитатись за якісь переживання. Тобто така справжня робота фотокора, можливо, не така як у нас, коли його окремо відправляють на зйомку, а журналіст напише. Він абсолютно такий ж журналіст, він також розповідає, тільки окрім того, дуже добре орієнтується у фотографії.

А у нас претензій до фотографій ніхто аж таких не ставить. Коли ти робиш репортаж, починаєш щось шукати і ти знаєш, що ти відправиш їх редактору, який орієнтується у фотографії, а він оцінить. В чомусь підкаже, цю фотографію відкине, а цю попросить навпаки, сусідні дублі прислати. І ти його думці довіряєш, бо знаєш, що він професіонал і він зацікавлений у тому, щоб у видання пішли найкращі фотографії. То тут є певна мотивація. А у нас, як я вже казав, є фотографія, то вже добре. Не можу тільки зрозуміти, чому аж така байдужість. Коли не треба знімати на 2 і на 5, а можна знімати на 3 і 4. А тут більшість знімає на 2 і не можу зрозуміти чому. І це дійсно досить важко зробити погану фотографію, але деколи вдається.

У вас на сайті був блог Максима Донюка про рішення суду, який можна так сказати, дозволив Україні Молодій публікувати його фотографії без його згоди. Ця справа якось вирішилась? Бо я пересварився майже зі всіма українськими виданнями. Чому вони крадуть? Їм важко вказати автора? Дати гіперлінк? Це ж масове явище.

Усе лінь. Можливо, спочатку не було прецедентів. Але ж насправді прецеденти були і у фотографії, і у музиці. Коли йдеться про цей блог, то там були порушені авторські права і фотограф просто дійшов до суду. Не всі до суду доходять. Переважно вважають, що це важко, не має часу, це потрібно робити, а може непотрібно робити, займусь завтра, а завтра немає часу ну і нехай. Вже наступного разу буду уважніше дивитись.

В час інтернету треба бути просто готовим до того, що якщо туди щось поклав, то завжди знайдеться той, хто візьме. Інша справа, що коли забирають такі фотографії у колег, коли це роблять колеги-видання, що можливо, більш зрозуміло, бо всі ж знають в яких умовах знаходяться. У нас цей закон про авторські права дуже якийсь широкий, він там багато чого дозволяє. Газети теж мають якісь права і навіть на ці права посилаються. Там є такий момент, що видання може використовувати фотографії без дозволу автора, але є оце велике але, з обов'язковим зазначення імені та прізвища автора і джерела з якого взяли. Тобто можна взяти без дозволу, але обов'язково зазначити авторство. Але там ж немає такого пункту, що це дозволяється робити без гонорару.

Звичайно, це зроблено для того, щоб газети та їх оперативність не страждали від того, що у них немає часу зв'язатись з автором, бо потрібно ставити фотографію. Відповідно у законі зробили таку можливість, щоб газетам було простіше. Але більшість на це дивиться так, що я можу взяти фотографію, не вказати автора, не виплачувати гонорар. Бо що ж ви хочете – ми газета. Ось це неправильно. Але найбільше у цьому дивує, що це робиться з фотографіями колег. З матеріалами, з текстами.

Ок, газети можемо зрозуміти, бо у них немає часу. А от інтернет-видання?

От цього я не можу зрозуміти, оскільки це дуже просто і легко. На сайті ще й можна усе виправити. Якщо вже автор заявив про свої права, то логічно, перш, ніж конфліктувати може піти на зустріч? Можна зрозуміти, коли присудили до виплати компенсації і інша сторона себе захищає, бо це гроші. Тут усе зрозуміло. А от такі речі теж не можу зрозуміти, коли справа тільки в ліні. Комусь лінь поставити, лінь підписати, чи лінь виправити. У нас були випадки коли фотографії використовувались без дозволу, але це поки що вирішували нормально. Ми домовлялись, було розуміння в обох сторін. А так щоб різко йшли на прямий конфлікт – такого ніби ще не було. Але те, що я чув – це дуже дивує.

Це якась така впертість, принциповість і вона нічим не обґрунтована. Немає ще напрацьованого механізму. Всі знають, що це десь можна у суді захистити, але воно якось не дуже широко відбувалось. Може й можна, а може й не можна. Але й може не будуть займатись. Та нічого, нічого страшного не буде. Хоча закордоном з цим жорсткіше з цим поставлено. Всюди фотографії копіюють по можливості, але інша справа, що там є якась етика. Ну й плюс, це більше захищається судами.

Мені розповідав один зі знайомих, коли у нього була зустріч з колегами одного закордонного видання. Усім зрозуміло чому наші видання змушені брати фото без дозволу з якихось міжнародних подій. В газет невеликі бюджети і інших варіантів немає. Вони не можуть купити фотографій у великих міжнародних агентств, чи навіть дрібніших.

І от він розповідав, що на тій зустрічі один з закордонних колег гортав наше видання і каже: "Класно, верстка мені подобається і навіть мені сподобалась тут одна фотографія, бо вона саме з нашої газети". А вона не була з інформаційного агентства. І ось цю фотографію, яку взяло наше українське видання, зробив їхнім фотографом саме для їхнього видання. Тут не можна припустити, що вона попала на стрічку інформаційних агентств і розійшлась іншими виданнями. Ні, саме чітко з цієї газети взяли.

І він так іронічно це сприйняв: "Ми ж розуміємо у вас тут проблеми, грошей мало, що ж з вами робити. Але знаєте про що це свідчить – сказав він йому – це свідчить у вас про свободу преси. Бо якби це відбулось у нашій країні, цю газета б засудили, вона виплатила величезні компенсації і напевне б збанкрутувала і її закрили. А у вас газети виходять, зрозуміло, що немає грошей і тому треба так робити".

Людина так філософськи підійшла і сприйняла це як свободу преси. Те, що можна взяти фотографію без дозволу і жодних санкцій не буде. Ні штрафів, ні спростувань, ні вибачень. От і все, це дві точки зору на оту штуку. Люди б з задоволенням брали б фотографії, якщо їх роздавали безкоштовно. Десь за цим слідкують, десь не слідкують. В нас за цим не слідкують. І найгірше у тому те, що немає тієї внутрішньо-корпоративної етики. Там сьогодні газета А взяла без дозволу фото у фотографа Б, а потім хтось з працівників цієї газети може працювати з цією людиною, чи навпаки. Не такий вже в нас здоровенний ринок. Люди постійно мігрують з видання у видання.

У нас неможливо говорити про якусь корпоративну етику в журналістиці.

Я от побачив, що у фотографів з цим важко, коли всі ті творчі замути вискакують. Хоча у них це деколи спрацьовує, а от у журналістів не фотографів – там і так проблема з корпоративною солідарністю. У фотографів вона якась трошки більша. Їх менше. Всі розуміють, що техніка коштує грошей. Хтось купив у кредит техніку. Тому тут є щось, що об'єднує. Як на мене – це ціна апаратури об'єднує. А чому такі журналісти розрізнені я теж не знаю. Найбільша тема, це коментарями когось там посварити. І це я сказав делікатно "посварити".

LUFA організовує фотокурси і майстер-класи.

Є цей брак освіти, але навіть не глибокої освіти фотографічної (бо непотрібно), а просто брак елементарних технічних знань. Кадрування композиції та поведінка з фотоапаратом. Тому LUFA запровадила навчальні курси, де розглядаються репортажна фотографія, туристична і портретна. Насправді, ці курси базові, вони для початківців. Вони тривають 2 місяці і уявити, що після двох місяців і шістнадцяти занять людина почне фотографувати, світ їй перевернеться і вона все зрозуміє – трохи хибно.

Курси більше для того, щоб задати напрямок до того, як знімати. На курсах я побачив, що навіть якщо це для новин, бо були люди які цікавились репортажною фотографією, то навіть кілька підказок (дуже базових речей) допоможуть зрозуміти, що з цією фотографією робити. І от повертаючись до попереднього, чого вони так погано знімають чи так байдуже, то в більш-менш нормальній редакції мали б бути принципи, мала бути людина яка могла б сказати цим журналістам які роблять погані фотографії, що ця фотографія ні про що, це можна зняти так і так, наші видання конкуренти-колеги зробили це так і так.

Не є дуже складно, щоб це пояснювати, але воно, здається взагалі нікому непотрібно. Навіть ніхто не розповідає. В принципі дійсно, те що людина не знає, це не її провина. Вона працює, працює журналістом, тобто, те ж трохи пафосно, але її поглядом на подію дивляться інші читачі. Але їй ніхто цього не пояснював і навіть не хотів пояснювати, що більшість людей, які нас читають можуть зняти краще, а ці фотографії ні про що.

Тут більше йдеться про традицію і про школу.

Так. Це так гарно підсумовано. Так добре коли є традиція і школа. А якщо її нема і ніхто не хоче навіть декілька кроків зробити. Журналістів принаймні вчать, спочатку відправляють на якісь прості речі, пресухи. А з фотографією я щось не чув дуже сильно, щоб у редакціях чи місцевих наших, чи навіть більших, хтось дуже сильно уваги надавав навчанню журналістів фотографії. Оті лажові фотографії існують не тому, що їх хтось принципово іде і знімає погано, а тому, що це навіть не звертають уваги. Вони на картинку не звикли дивитись. Вони бачать фотографію чи відео і не можуть подивитись на неї свіжим оком. У них в голові відразу уявляється картинка як це було і їм і так усе зрозуміло.

А те, що той, хто на події не був і з тієї фотографії жодного висновку зробити не може – це вони не відчувають. Для чого взагалі фотографія як така? Для того, що будити спогади. Новинна картинка повинна дати якесь уявлення. А так, якщо люди там не були, то вони, взагалі, нічого не зрозуміють. Якби була своя редакційна школа, то стиль видання міг би задаватись. І для цього не потрібно витрачати багато часу чи зусиль.

Тут ще питання які наші видання мають стиль?

От я зараз сказав і почав думати, який би приклад навести. І знову згадався Комерсант. От, наприклад, таблоїди комусь подобаються, комусь не подобаються, але вони тримали певний стиль. Там де картинка, де фотографія в фотографію вкладається, заголовки, що були написані крупним по фотографії. І у них такий стиль. Ти читав, не читав газету чи сайт, але ти її побачив і тут відразу зрозуміло, що це таблоїд, де будуть писати про спорт, про скандали і ще якусь річ. А от з іншими важче. Ще якщо говорити про стиль, то мені Ратуша подобається. В них там є якийсь свій підхід до верстки, ще до чогось. Її люблять, не люблять, але вони тримається. А так. ЗІК була газета. Була. І все.

Підсумок такий не дуже. Нікому вона не потрібна, таке враження, та фотографія. Потрібна вузькому колу спеціалістів, які намагаються її трошки штовхнути далі і показати: "Зачекайте, зачекайте всі! Це не дуже така фотографія, подивіться на такі і такі картинки, спробуйте отак і отак знімати". І зрештою це навіть для лінивих. Бо добра фотографія може розповісти про подію в 3-4 фотографіях, а коли знято так собі, то треба на той ж фейсбук загрузити альбом з 50 фотографіями, щоб щось уявилось. Фактор ліні може деколи і простимулювати.

У статті використано фотографії: Петра Задорожного (LUFA), Євгена Кравса, Ігора Хомича, Мирослава Пархомика та kristoff.web.elte.hu