Оксана Дудко: Львову бракує ще двадцятьох театрів

Міська рада мучилась-мучилась і нарешті вродила. Передала Вам будинок Народного дому на Збоїщах. І це якась погранична зона. Тут закінчується багатоповерхівка, через дорогу – вже село, сидять алкаші і мирно курять. Що це було і як таке сталось?

Це якесь чудо сталось. Бо ще півроку тому почались розмови про те, що ми вже довгих дев'ять років організовуємо фестивалі, а театральні майданчики у Львові залишаються ті самі. І варіантів, де робити сучасний театр, окрім кількох театрів, кількість яких не зростає, практично немає.

Ми почали говорити про те, що для того, щоб робити новий театр у Львові потрібен новий простір для театру. Перший фестиваль "Драма.UA" ми робили на Фабриці повидла (вул. Богдана Хмельницького, 124), потім шукали інші варіанти і так дізнались про те, що у Першому українському театрі для дітей та юнацтва є чи то якась закинута мала сцена, чи то просто закинутий склад непотрібних речей. Тоді ми почали голосно кричати про важливість такого нового простору.

І коли ми ще у вересні минулого року готували там фестиваль "Драма.UA", і прокладали проводку, і робили прибирання з працівниками театру, то мова ще не йшла про те, що можна отримати якийсь окремий неадаптований простір під культурні цілі.

Але ми постійно про це говорили, голосно кричали у вузьких колах. Коли прийшла нова керівничка управління культури Ірина Подоляк, то ми зустрілись і сказали їй, що у "Драбини" та ще кількох громадських організацій є ініціатива щодо відкриття незалежного простору від вже існуючих культурних інституцій.

Звичайно, що коли це все починалось, то ми думали про індустріальні приміщення, як це роблять на Заході. Про те, що це мав бути якийсь величезний завод на якому ми могли об'єднатись з двадцятьма різними організаціями і утворити там культурний кластер, де б кожен мав простір для творчих майстерень, воркшопів, для фестивалів. Але коли ми почали вивчати ситуацію з такими індустріальними будівлями, то виявилось, що це або дуже дорого, або вони вже орендовані. Насамперед, нас цікавив район Підзамче.

Чому Підзамче?

Бо завдяки фестивалю "Драма.UA" на Фабриці повидла ми вже знали працівників ЖЕКів, жіночок з базару, а сторожі та прибиральниці зі шкіл ходили дивитись сучасну драматургію. І ми пройнялись такою увагою, бо просто не сподівались, що це може бути наша цільова аудиторія.

Потім ще почався проект про Підзамче в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, яким керував Андрій Бондаренко. У межах проекту було проведено відповідне історичне дослідження про повоєнне життя на Підзамчі. Також ми дуже часто їздили туди на велосипедах і побачили, що це дуже цікавий район. Ми там довго та нудно шукали заводи, але так і не знайшли. Принаймні таких, які пасували нам фінансово і духовно.

І от, коли ми випадково прийшли у міську раду, то Ірина Подоляк сказала, що: "Підзамче – ні, але у нас є Народний дім, можете його собі взяти". Він практично за межами Львова, бо одна вулиця – це ще Львів, а друга вулиця – це вже Малехів. І сталося таке велике щастя, що в кінці року нам повідомили, що Народний дім на Збоїщах – це реальний варіант, але він у страшних боргах, там судові процеси, там відключене світло і немає ні води, ні каналізації.

У нас запитали чи ми не хочемо взятись за це. З судами такого будинку ми не хотіли, але виявилось так, що міська рада дуже оперативно, чим нас дуже здивувала, вирішила за 2-3 місяці всі питання з судами. У рекордно короткі терміни було призначено нову дирекцію та нову команду, і від січня місяця ми почали там працювати.

Якою була Твоя реакція коли Ти туди приїхала і то все побачила?

Я була морально підготовлена тому, що в управлінні культури нам чітко пояснили, що це за приміщення. Також раніше туди їздили наші знайомі і розповіли мені про ситуацію. Тому я знала, що це таке і як воно виглядає. Мені дуже сподобався великий портрет Кобзаря на фасадній стіні, він нас так страшно надихнув на нові звершення. Я подумала, що це освячене Богом і людьми місце, тому там потрібно щось робити.

А після того, як у ми у ТЮЗі прокладали проводку, рахували зі столярам кубометри дерева потрібні для сцени, то приміщення без води і світла нас вже не сильно й злякало. Так що реакція була радше позитивна, ніж негативна, адже нічого екстраординарного не очікували. Ми знали, що, якщо б це було щось трохи краще і ближче, то напевне його вже давно б забрали.

Там буде "Драма.UA", Wiz-Art і ще хтось?

Не все так просто. Діяльність Народного дому зараз координують представники Wiz-Art та Драбини. Однак ми працюємо над створенням цілком іншої партнерської громадської ініціативи, що буде називатись "Культурний Кластер" і яка в дуже близькій перспективі залучить представників ще кількох інших організацій, або незалежних цікавих людей, чи митців.

І на основі цієї нової громадської організації ми й плануємо провадити діяльність на Збоїщах. Яка в цьому всьому різниця? Це перший такий партнерський проект, який ми хочемо запровадити у Львові. Він полягає не просто у тому, що організації отримують приміщення під свою діяльність, а у тому, що люди збираються разом і на рівних умовах, без суворої ієрархії, реалізовують ті мистецькі і соціальні проекти, що їх цікавлять.

Ми плануємо там зробити міжнародну резиденцію для митців. Наприклад, для "Драбини" буде пріоритетною резиденція для драматургів та режисерів. Ми вже маємо домовленості з певними митцями.

Тобто, будинок Ваш і ще на цьому футбольному полі Ви ще можете щось робити?

Будинок не наш, це власність громади Львова у підпорядкуванні управління культури. Але так, разом ми маємо будинок Народного дому, подвір'я і приємне футбольне поле. Місця багато.

А як з ремонтом? Туалетів там немає, сцену потрібно дороблювати. Кімнату на другому поверсі чекає капітальний ремонт. Хто цей ремонт буде робити і за чиї гроші? І чи міська рада буде допомагати у тому?

Найцікавіше, що той будинок вже обріс якоюсь легендарністю. Нас вперше туди завела прибиральниця, оскільки це була єдина особа, яка там працювала. І вона сказала, що цьому будинку 150 років. Ми на нього подивились і зрозуміли, що йому фізично ніяк не може бути 150 років. Однак це старезний будинок з підвалами, у які ніхто не може зайти, з горищем, на яке ніхто не може потрапити. Вона ще сказала, що там був ремонт.

Ми подивились і побачили, що є сліди ремонту, який більше нагадував відмивання грошей. Якщо цей будинок і ремонтували, то ремонтували так, що нам ще потрібно перефарбовувати рожеві стіни, боротись з грибком та проводити каналізацію.

І от, поки ми з тобою тут говоримо, то Віка Швидко (арт-директор "Драбини"), яка призначена там директором, стоїть в чергах у наші управління, що займаються світлом, каналізацією та опаленням і підписує ті тисячі документів. А начальниця управління культури та "Драбина" знову дають власні гроші, щоб це все привести до ладу.

Не знаю, який там був ремонт, але запах там такий ще радянський. Буквально.

Запах радянський. Він не тільки там фізичний, але й ідеологічний. І його потрібно звідти виводити. Ми зробимо гарні білі стіни. Заберемо рушники.

У міської ради ще виникла якась така можливо абсурдна ідея, щоб Ви на Пасху там щось зробили для місцевого населення.

Міська рада просто хоче діяльності. І, звичайно, Народний дім мав би функціонувати так, що там мали б відбуватись якісь гуртки для громади району, щоб могли приходити діти та пенсіонери. Коли ми обговорювали цей будинок у міській раді, то сіли разом всією командою і написали стратегічний план розвитку, як нас вчили на різних курсах з культурного менеджменту. Ми вперше втілили ті знання, що мали.

Писати стратегічний план було весело і смішно. Ми принесли його у міську раду і сказали, що ми так хочемо працювати. Ось перспектива на рік, на три роки, на п'ять. Ось ті ризики, які ми маємо. Ось ті радості, які ми плануємо тут пережити і вони погодились. Вони не нав'язували нам своє бачення ситуації, але з іншого боку міська рада має якісь там свята, різні річниці і пам'ятні дати, які вона вшановує зважаючи на певні незрозумілі для мене обставини. Відповідно вони часом запрошують Віку та Олю (Оля Райтер, директор фестивалю Wiz-Art) і кажуть: "Зробіть якесь свято".

Цього разу виникла ідея з Великоднем. Не знаю, наскільки буде доброю погода, але ми б хотіли зробити там публічний пікнік, щоб зібрати друзів з велосипедами. І Збоїща ще цікаві тим, що там є велика циганська громада і цигани теж святкують Великдень. Так що, можливо, на Збоїщах ми будемо мати циганський Великдень з двометровою паскою.

Тому так, ми плануємо працювати з громадою, з місцевими дітьми та школярами.

Як, наприклад?

Передбачається декілька напрямків діяльності. Одне, це існування постійних гуртків, якщо їх так можна назвати. Але ми б хотіли відрізнятись від звичайних будинків школярів чи піонерів і робити проекти іншого формату. Ми плануємо запустити з вересня велосипедну майстерню для школярів. Також "Драбина" зініціює драматургічні майстер-класи для дітей. Ми запросимо відомих драматургів, які мають досвід роботи з дітьми або дуже хочуть працювати з дітьми. Діти будуть писати п'єси, їх потім будуть читати, або ставити.

Wiz-Art планує запустити анімаційну майстерню для дітей, де вони будуть робити мультфільми.Також Оля Райтер, яка вже має подібний досвід, з вересня проводитиме для пенсіонерів комп'ютерні курси. Це вже поширена практика у Львові в багатьох бібліотеках. Такі курси дуже популярні, бо старші люди хочуть користуватись комп'ютерами, щоб спілкуватись з дітьми.

Це одна частина діяльності, яку ми будемо робити спільно з громадою. Інша напрямком є проведення окремих програм наших фестивалів "Драми.UA", Wiz-Art чи інших фестивалів. Ми також будемо пробувати локалізувати на Збоїщах якісь окремі акції. Якщо, наприклад, у Львові будуть відбуватись такі масові гуляння, як день міста, коли увесь центр переповнений сотнями подій чи концертів, то ми б хотіли робити там якісь альтернативні акції, де б ти міг відпочити від того центрового шуму і провести час у тому районі, бо там добре, там дерева, лісок, Галицьке перехрестя, секонд-хенд.

Лише окремі акції?

Це не офіс і не простір для наших фестивалів. Штука у тому, що представники різних культурних організацій будуть і далі робити свої проекти у тих чи інших театрах і залах, де робили досі, але якусь частину своєї діяльності вони переносять на Збоїща. Але не всю. Це не майданчик для наших фестивалів. Ми плануємо там створювати зовсім нові речі.

Чи немає у Тебе відчуття незахищеності, бо на нас там дивились, як на якихось інопланетян. І можна лише уявляти, що буде, якщо тій консервативній масі показати щось з сучасного мистецтва. Тобто, чи не будуть Вас там бити, якщо у Ваших проектах будуть якісь елементи провокації?

Можна було б боятись, якби не дві речі. Перше, це фестиваль 2010 року, який ми робили на Підзамче і де ми працювали з продавцями з ринку, з директором місцевого ЖЕКу. Там була чебуречна, яку утримували байкери і ми у них харчувались. Перший раз нам було страшно і ми думали, що до нас приїде наша аудиторія з центру, ми покажемо свою драматургію, ніхто про це не буде знати на районі і ми поїдемо собі назад.

Але, коли почали робити фестиваль, то зрозуміли, що нам потрібно спілкуватись з місцевими мешканцями і це було дуже цікаво. Жодної загрози ми не відчули. Різницю відчули, а от загрози – ні. Я гадаю, що так буде і на Збоїщах.

Ми не плануємо прийти і шокувати публіку. Ми плануємо проекти для дітей, плануємо збудувати діалог. Нам це цікаво, а не зробити перформанс і сказати: "Ось вам сучасне мистецтво" та й піти геть.

Гадаю, що, якщо їм щось показати з серії жлоб-арту та ще й запросити Двісті Boys, щоб вони заспівали "Христос Воскрес", то це б там проканало. Вони б це зрозуміли.

Ми хочемо зібратись у добрій компанії разом з місцевими мешканцями і зробити щось у приємній атмосфері, щоб це не було страшно та шокуюче для місцевих.

Ми хочемо працювати з локальною громадою і нам немає сенсу робити провокації. Це радше спроба побудувати діалог і знайти щось спільне. Можливо, ми маємо ідеалістичні погляди, бо кожен, хто залучений на роботу зі Збоїщами, їздив на подібні локації у різних країнах – культурні кластери десь на великих заводах, невеликі арт-центри десь у провінції. Ми набралися досвіду. Тому нам це видається, якщо не легким завданням, то принаймні це не виглядає, як щось неможливе.

Частина Wiz-Art  активно їздила у Польщу, в Іспанію, вони мають зв'язки з Росією. Я їздила в Амстердам, у Британію і дивилась, як це все працює. І найцікавіше те, що дуже відомі митці, які виступають на міжнародних фестивалях, чи режисери, які ставлять масштабні вистави проводять там заняття з дітьми. У нас чогось подібного годі очікувати. Щоб якась зірка приїхала на район і зробила щось для місцевих мешканців – та це просто фантастика. Особливо, якщо це не є якась всеукраїнська благодійна акція з рекламою на телебаченні, а просто якась маргінальна подія для 15 дітей.

Власне, йдеться про те, щоб наші відомі режисери та драматурги просто приїхали туди і зробили ті речі, що їм цікаві.

Вчора з'явилась інфа, що на Royal Court будуть читати Євгена Марковського. Тут можна говорити, що це Ваша заслуга?

Якби це була наша заслуга, то це було б все дуже просто. Ситуація така, що Royal Court як лондонський експериментальний театр має міжнародну програму. Він їздив африками, латинськими америками, східними, західними та центральними європами і виловлював цікавих драматургів.

В Україні вони робили проект з Британською радою і ми були їх локальним партнером. Один з воркшопів Royal Court відбувався у грудні 2011 року у Львові. Зараз ця дворічна програма добігає кінця і нам дуже приємно, що вибрали трьох українських драматургів. Це була програма для українських та грузинських драматургів. Спочатку було семеро українських та семеро грузинських драматургів.

До Лондону потрапили троє українців та один грузин, хоча до того, лондонська команда орієнтувалась на таку собі політкоректну рівність. Але перемогли творчі речі і поїхали троє українців: Женя Марковський з Херсону та киянки Оксана Савченко і Маріам Агамян. І от у ці дні їхні п'єси читають у Лондоні.

Про грузинів. Вони дуже сподобались місцевій публіці і оце сподобалось це що, бажання екзотики? І чому так не пісяються від наших, бо от грузини приїхали і всі відразу попадали під лавки від захвату?

Бо у грузинів є добре почуття гумору.

А у наших немає?

У наших немає настільки такої іронії, самоіронії на тлі якихось серйозних проблем. Наші пишуть на рівні чорного гумору, або, навпаки, починають говорити дуже серйозно, завантажуватись у всі проблеми, показувати усі чорні страшні аспекти. У них немає критичної відстані. Грузини вміють сміятись з себе, і ця різниця була дуже відчутною.

У нас не вміють сміятись з себе? І яка ж причина?

У мене таке враження, що не вміють. Принаймні так легко і приємно, як це роблять грузини.

Нова "Драма.UA" буде у листопаді, а до квітня йде прийом п'єс. Ти перечитуєш ці п'єси?

Я перечитую п'єси, але я не є в журі.

З того, що Ти читала, вже є щось цікаве?

Цього року ще не читала, лише минулого року. Зі 110 п'єс я прочитала 30. Ми намагаємось, щоб ніхто з оргкомітету не був у журі, щоб була дистанція, бо потім нас драматурги допитують різними питаннями. А так є незалежне журі і всім простіше жити.

З новою "Драмою" є якісь проблеми чи поки усе спокійно?

Коли ми минулого року організовували конкурс п'єс, то нашою метою була публікація, видання фізичної книги. Незважаючи на електронні публікації та цифрові медіа, ми хочемо видати звичайну паперову книгу, яку і будемо презентувати у травні. Не тільки у Львові, але й у найбільших містах України. Це буде збірник переможців, там буде 5 п'єс, які ми і будемо презентувати у форматі читань.

Якщо цього року надійдуть цікаві п'єси, то ми вже плануємо робити не публікацію, а постановку, що потім буде йти у репертуарному театрі. Але тільки у тому випадку, якщо буде така п'єса, яку захочуть поставити. У нас є такі плани і ресурси.

А стосовно цього фестивалю, то він буде кардинально відрізнятись від попереднього. На попередньому у нас була лише одна вистава, а все решта, то були читання п'єс. Цього року вже буде повноцінний театральний фестиваль, більшість програм якого будуть складатись із вистав. Тому ми зараз їздимо різними фестивалями і дивимось прем'єри.

Сучасну драматургію часто звинувачують у тому, що вона кривава, жорстока та використовує нецензурну лексику. Тому цього року ми будемо робити фестиваль про любов, щоб усі побачили, що сучасна драма буває різною.

А любов не буває кривавою?

Любов буває різною. Але ми хочемо сказати, що вона теж існує у сучасній драматургії.

У нас пишуть поезію, пишуть романи, але от з драматургією завжди проблеми. Це постійно якісь плачі і причитання, що її немає. В чому проблема? Це якась вигадана проблема? Чи питання у якості і кількості, що ще не переросла у якість?

Ще років 10-15 тому ми не могли говорити про велику кількість сучасних драматургів. П'єси писали п'ятеро людей, і з того покоління найвідомішою напевне є Неда Неждана, яка зараз працює у київському центрі імені Леся Курбаса. Драматургів й справді було мало. Вони (Неда та її колеги) лобіювали питання, щоб "драматург" став професією в Україні, щоб про це можна було зробити запис у трудовій книжці. Вони створили Конфедерацію драматургів і намагались якось себе опублічнити. Але так і залишалися десь на маргінесах у широкому культурному українському дискурсі.

Коли ми почали робити фестиваль, то це все також було слабесенько, але десь у 2009-2010 роках розпочався сильний прорив. Українські драматурги увійшли у міжнародний контекст, а ті, що працювали на Росію, почали частково інтегруватись в українське культурне середовище. Вони про себе заявляють, їх постановок з'являється все більше, і тому питання кількості вже вирішене.

Стосовно питання якості, то воно залишається сумнівним, оскільки і у європейській сучасній драматургії потрібно багато чого відсіювати, як і у всьому сучасному. Мусить бути досить серйозна селекція і тим більше – серед української драматургії.

Але зрештою програма Royal Court стала показовою, коли до Лондону потрапили троє українців. У Royal Court, за якихось таких дивних обставин, навіть виникла ідея ще раз робити свою програму в Україні. Вони вважають, що тут є таке середовище, яке можна розвивати.

Однак бажаної якості немає. Мені можливо, подобається в Україні лише один з половиною драматург. Інші режисери також не в захоплені, вони відмовляються ставити сучасні українські п'єси.

Загалом процес почав розвиватись дуже швидко. Проте ми свідомі, що драматургія завжди буде маргінальною річчю і вона буде цікавити лише невелику кількість людей. Я маю на увазі драматургію, як написану річ. Сучасна драматургія теж займає дуже маленьку нішу. Завжди будуть ставити класику, завжди будуть ставити перевірені тексти, що вже збирали аудиторію. Будь-який режисер, який має театр і який живе з театру буде дивитись на текст, буде дивитись, як та чи інша вистава працювала в інших країнах, наскільки вона була успішною, і вже аж тоді буде її ставити.

Режисерів-експериментаторів, які готові пожертвувати зарплатою своїх акторів дуже мало в Україні. Закордоном таке питання вирішується зовсім інакше. Вирішується на державному рівні. Держава просто встановлює квоту для театрів. Наприклад, фінансування театрам може надаватись лише тоді, коли двадцять відсотків їх репертуару буде за творами сучасних драматургів.

Тоді театр дуже швидко розквітає творами сучасних драматургів. А в Україні така ситуація буде вирішена на державному рівні нешвидко, оскільки таке питання зараз зовсім не піднімається. Відповідно багато драматургів працюють на російський ринок. В Україні є два конкурси: "Драма.UA" і Тиждень актуальної п'єси у Києві. У Росії таких конкурсів десятки і драматург може туди подаватись, якщо він пишеш російською мовою, хоча і живе в Україні чи Білорусі. Тому багато людей, які пишуть російською мовою відразу орієнтовані на той ринок.

Якщо говорити про театральну культуру, то можна сказати, що кіно і телебачення вбивають театр. Він десь дам далеко, інколи він виринає, як техніка у фільмах, як це було у Цезар повинен померти братів Тавіані? В театрі з'являється вже більше сучасних технологій і тут вже питання про те, чи зникне театр на якомусь етапі чи ні? І чому я маю йти у театр, якщо є кіно?

Тут ти одним питанням підняв багато речей. Якщо говорити про умови українських драматургів, то звичайно людині, яка хоче щось писати, вигідніше стати сценаристом, а не драматургом. Піти на телебачення і написати серіал – це фінансово краще, аніж написати п'єсу.

Скрізь відбувається відтік кадрів. Ми знаємо тих добрих драматургів, які перейшли у кіно. Чех Петр Зеленка – оригінальний як драматург, а зараз більше відомий публіці як успішний кінорежисер. Я вже мовчу про приклад драматурга Мартіна Макдонаха, який спочатку вирішив стати британським режисером, а тепер вже є американським режисером і, пишучи п'єси, він вже орієнтується на кіноіндустрію саме тому, що цільова аудиторія кіно набагато ширша, ніж театру.

Це один аспект. Інший аспект – це взаємопроникнення різних видів мистецтв. З того, що я бачила на останніх фестивалях, то театр дуже змінюється. Ми маємо текстовий театр, але є багато театрів, що базуються на сучасних технологіях і перетинаються з медіа-артом, перформансом, відео-артом та створюють нові речі.

Також є такі випадки, коли люди від медіа-арту чи перформансу мігрують до театру. В Единбурзі я була на таких постановках, які швидше нагадували перформанс, аніж театр, були театральні постановки у 3D і це зовсім не нагадувало театр.

Але від цього театр і мистецтво тільки виграють. Не можна сказати, що театр зникає, бо він має свою чітку візуальну та сценічну мову. Я дуже сумніваюсь, що він зникне повністю. Адже з одного боку відбувається дуже сильна диференціація театру, а з іншого, переплетення з іншими видами мистецтва.

А як Тобі Анна Кареніна?

Мені було дуже нудно. Анна Кареніна мені подобається, як текст і це напевне один з моїх улюблених текстів. Я бачила фільм і читала критику. Намагалась зрозуміти бажання режисера і те, що він хотів сказати. Я навіть підозрюю чому він таким зробив цей фільм. Постановок АК було вже стільки, що потрібно було зробити щось своє. Але мені просто було нудно, нецікаво і я не могла нічого з собою зробити.

Про занепад і репертуарні театри. Робили інтерв'ю з Брилинським і він дуже у цьому шарить, бо розуміє, що Заньковецька могла б ставити щось краще, але оскільки є попит на усе те народництво, то вони його і крутять. Якась частина молиться на Курбаса хоча і Курбаса ніби не останнє слово. Десь там ще є Федоришин зі своїми щорічними ходулями. Ви з ними якось контактуєте? Вони Вам допомагають, чи вони Вам заважають? Чи вони Вас просто ігнорують. Я прийшов до Федоришина з пропозицією записати акторів на Поетичний календар, то він на мене подивився десь так з Монмартру. Тобто, вони ніби звьозди, але вони і не звьозди. І от саме вони і відмирають. Ще якесь покоління на них ходить, але за 10-15 років, коли це покоління відійде і якщо вони не зміняться, то що буде показувати Заньковецька чи Федоришин?

Ми організовуємо фестиваль у більшості театральних локацій Львова, окрім Оперного театру і великої сцени Заньковецької. Ми працювали у театрі Воскресіння, у Курбаса, у ТЮЗі, у Муніципальному театрі та на малій сцені Заньковецької.

На технічному рівні ми дуже приємно співпрацюємо, успішно чи менш успішно платимо оренду театрам. Щодо того, чи ми працюємо на партнерському рівні, що стосується змісту, напевне, що ні. Ми багато спілкувались в межах останньої Драми з Ярославом Федоришиним як директором "Золотого Лева". Ми у постійному контакті з театром ім. Леся Курбаса і Першим українським театром для дітей та юнацтва. Ми дуже добре знаємо, що там відбувається і часто з ними спілкуємось.

Між нами існує якийсь діалог. Та ми робимо зовсім інші речі і, я майже впевнена, що їм нецікаво те, що ми робимо, і нам не зовсім цікаво те, що роблять вони.

Ми шукаємо чогось іншого, ніж вони представляють. Наприклад, нас не цікавить репертуарний театр, нас більше цікавить західна модель театру, так званий проектний театр. Театр, який може працювати в дуже різних приміщеннях і який може працювати у різних копродукціях. Наприклад, ми існуємо як український театр і можемо мати одну постановку з французами, зовсім іншу з фінами, а ще іншу з сербами. І кожного разу від цього щось буде вигравати, а щось програвати.

Згадані театри мають визначену стилістику, у якій вони працюють. Театр Курбаса має дуже чітку позицію, займає чітку нішу і всі прекрасно розуміють, на яких класиків вони орієнтуються, як вони ставляться, умовно кажучи, до Гротовського, Васільєва і так далі. Заньковецька також має чітке позиціонування.

А от вже про театр "Воскресіння" дуже важко щось сказати. Він ніби й має у назві слово "духовний" і я пам'ятаю їхнього Йова та Піранделло, але коли зараз приходиш до них, то там, як не дивно, бачиш сучасну драматургію (Біляну Срблянович, Міхала Вальчека). Ще з якогось іншого боку у них є, я навіть не знаю, як це назвати, це не Заньковецька, це щось у стилі розважального театру (зокрема комедії ситуацій Рея Куні), що говорить про бажання бути популярним театром. Але ж вони ще інколи ставлять і такі серйозні постановки, як "Вишневий сад". І взагалі вже важко їх зрозуміти, коли вони ставлять Старицького та Шолом-Алейхема. Тобто, я розумію, що "Воскресіння" хоче зайняти нішу популярного театру, але їм не завжди це вдається.

Ці театри мало цікавить цілком нова мова. Мають певні взірці, на які орієнтуються і тому вони менш схильні до експериментів.

Ок, якщо не задубіє театр, то зникнуть вони (якщо не будуть змінюватись)?

Ці театри постійно набирають нових учнів, які або йдуть їхніми слідами та лишаються у ньому (і так формується традиція), або втікають. І це проблема, оскільки на увесь Львів є лише 7-8 театрів. Вони не можуть заповнити собою не те, що усі ніші, вони не заповнюють навіть половину ніш, що можуть бути. Я особисто не люблю, але у нас просто відсутній театр танцю, як такий. Навіть немає натяку на те, щоб він створився.

Театри, що пов'язані з сучасними медіа, – це щось просто неймовірне для Львова. Ляльковий театр у нас занепадає, хоча у світі сучасні лялькові театри – це дуже яскраве мистецтво. І взагалі немає мови про театр, де використовують мультиплікацію для дітей.

Теоретично, Львову бракує ще десь двадцятьох театрів, які б заповнювали різні ніші і тоді б ми, як фестиваль, від цього тільки виграли. У нас була б школа, була би база. Ми могли б запрошувати інші театри і показувати те, що у нас є. А ми сильно від того втрачаємо, що у нас така маленька театральна пропозиція у Львові та Україні.

Що стосується театру як приміщення, то коли беруть інтерв'ю у різних сценографів і запитають у них, як має виглядати сучасний театр і що там має бути, то вони кажуть, що нічого. Це має бути просто чотири стіни. І бажано настільки великих чотири стіни, щоб між ними можна було поставити ще десять, або п'ятнадцять або двадцять сцен чи стін в залежності від театральної постановки. Яке має бути світло? Немає бути світла. Кожна вистава має бути інакшою і вже під це орендується відповідна техніка.

А наші театри живуть в класичних театрах-коробках і там зрозуміло де сцена, і де глядачі. Там зрозуміло, що завжди можна втекти за куліси, якщо хтось буде кидатись помідорами. У Львові немає сучасних театральних майданчиків і немає відкритої театральної сцени, де б могли працювати багато театрів чи виступати гастрольні театри.

Цей коробковий простір дуже сильно висить над театрами та диктує їм свої умови і, поки не з'явиться щось нове, порожнє, яке можна було б заповнити новими сенсами, то у Львові нічого не відбудеться.

Ніяк не бачу двадцять різних театрів у Львові. Звідки? Робив інтерв'ю з Кумаром і він розповідав про ситуацію у Вроцлаві, де тільки хардкорових клубів може десять, а ще є сотня інших заточених під різні стилі. Не розумію звідки ті театри мають з'явитися? Від держави? Сумніваюсь. Від меценатів? Нє. Якась низова ініціатива? Кого? І на це також потрібне якесь лаве.

Я не знаю, чи з'явиться, я знаю, що це потрібно і це не так вже й складно. Найсмішніше саме те, що це дійсно не так вже й складно. Для цього непотрібно великих капіталів. І навіть не потрібно придумувати якісь страшні нові практики. Тому, що цей інструментарій (у тій ж Польщі) настільки розроблений, що тобі не потрібно бути генієм. Потрібно мати школу, 11 класів, поїхати подивитись на те, як вони роблять (на технічному рівні) і це все зробити тут.

А так це ще поки складно. Якби більшою була мобільність людей і якби ця мобільність не була такою односторонньою, а були створені всі умови для того, щоб люди повертались, то, гадаю, саме тоді усе це можна було б зробити.

І тут ще мусить пропрацювати міська влада. Вони мусять давати якісь приміщення для людей. Просто мусять. Бо інакше це справді стане неможливим. Усі ті совкові речі, що існують на незрозуміло яких принципах і на незрозуміло якому фінансуванні мусять просто забиратись і давати дорогу молодим людям.

У Росії, хоча всі кажуть, що така погана держава, зараз в театрі проводять шалено великі реформи. Театр – це один з найбільших зовнішніх брендів Росії в культурі. Хоча вони (російські театрали) теж нарікають, що все погано, однак вони змінюють законодавчу базу. Вони допустили у найбільші театри молодих людей. Наприклад, Кіріла Сєрєбрянікова (до речі, також кінорежисера). Молоді режисери роблять свої програми при вузах.

Щоб таке з'явилось в Україні, то спочатку повинна бути ініціатива знизу. Мусять з'явитися люди талановиті в режисурі, менеджменті чи драматургії. А далі обов'язково має бути реакція держави. На рівні законодавчому, чи просто на рівні доброї волі чиновників. Це повинно змінюватись, бо інакше, якщо цього не буде, то може виникнути приватна ініціатива, як колись існували придворні театрики. Маєш гроші – відкриваєш театр. Але радикальних змін від поодиноких приватних ініціатив не станеться.

Знову повторюю, що насправді – це простіше, ніж можна собі уявити. Нам навіть не потрібно чогось винаходити, нам аби скопіювати ті досвіди, що вже існують. Хоча це і банально, бо хочеться бути оригінальним, хочеться бути геніальним, хочеться щось таке страшне самому придумати. Але навіть, якщо скопіювати ті практики і адаптувати їх до українських потреб, то це вже буде багато. Принаймні для пересічного глядача.

Потім залишиться лише питання у тому, чи народиться покоління геніїв, яке запропонує щось зовсім інше, але це вже зовсім інше питання. Натомість ми можемо збудувати професійну платформу.

З такої ситуації наскільки я розумію і виникає Твоя теза про культуру для журналістів. Що журналістам тут нецікаво. Немає на що піти, немає про що писати.

Мені насправді шкода журналістів.

А мені ні.

Мені шкода їх, бо я вважаю, що журналісти мають писати фахові статті у фахові видання, а не у якусь щоденну газету з її соціальними проблемами. Фахових видань немає і гонорарів, які можуть заплатити професіоналам, наскільки я розумію, теж немає. Відповідно не можна хотіти, щоб журналісти писали безкоштовно якісь серйозні фахові статті, що потребують часу.

Львів створює дуже бідну пропозицію. Тут сильно не розженешся. Тому мені їх шкода. Однак мені не шкода журналістів у іншому. На мою думку вони мали б бути мислячими людьми. Людьми, які б мали багато знати і писати критичні статті, але критичні не типу "от яка погана вистава", а критичні проблемні статті, щоб формулювали якусь проблему та ініціювали дискусію.

Постійна і цільова критика дала б поштовх до активності мистецького середовища. Тут мені не шкода журналістів. Тут мені шкода нас, бо немає діалогу. Ми колись дуже хотіли, щоб про нас писали фахові театральні видання. Коли ж дійшло до справи, то до нас передзвонили усі фахові видання і запропонували нам написати про себе статтю, яку вони й опублікують. І це жахливо. Це мене шокувало.

Як я можу написати статтю про фестиваль, який ми самі зробили? Я можу написати лише про проблеми організації фестивалю, про різні бачення фестивалю, про різні ідеї, що піднімає фестиваль, про те, з якими проблемами зустрічається фестивальний куратор чи менеджер, але я не можу писати критику на усі вистави, що ми привезли.

Я можу обґрунтувати, чому ми їх привезли, як програмний координатор фестивалю. Але писати на себе статтю – це вже якась психотерапія починається. І, щоб вона ще була опублікована у фаховому виданні, – це жахливо. Немає журналістів, які просто напишуть статтю. Журнал не може собі дозволити прислати журналіста, заплатити йому гонорар і, щоб ця стаття була опублікована.

А Ви не думали біля "Драми" (можливо таке вже є) організувати курси для журналістів?

Ми збирали молодих театральних критиків і запрошували найкращих театральних фахівців, які викладали на цих курсах.

Тобто, щось таке було?

Так, це була школа театрального критика. Ми зібрали молодих людей і з ними працювали двоє фахівців протягом усього фестивалю. Вони мали програму з самого ранку до пізнього вечора. Окрім того, ми запросили ще театральних критиків, які робили з ними одноразові майстер-класи. Крім молодих театральних критиків і цих майстрів, ми запросили театральних критиків, які вже публікуються чи пишуть дисертації, кандидатські, докторські на різні теми і які просто приїжджають на фестиваль і вже самою своєю присутністю створюють дискусію.

Ми поназапрошували дуже багатьох режисерів та драматургів та зробили так званий сніданок з драматургом для цих молодих критиків. І, оскільки ми запросили на цю зустріч лише шістьох критиків, то нам почали закидати, що ми це зробили не масово, що не запросили двадцятьох.

Ми вважаємо, що така робота в малих групах набагато краща, бо робити якісь загальні навчальні курси для журналістів це вже дивно. Ті режисери і драматурги, які були на фестивалі, це, звичайно, імена не першої величини в Європі, але це якраз такі режисери та драматурги, які не є суперзірками, але є професіоналами вищого ґатунку. Вони не медійні селебретіс, але це дуже відомі люди у театральних колах.

Ми запросили журналістів на інтерв'ю і частина з них взагалі не прийшла на зустріч, а інша частина робила вже згодом їх так довго, що, коли згодом ми питались у них про дату публікації, то вони почали розказувати про те, що їм ніхто не заплатить гонорар за це інтерв'ю. Тому багато інтерв'ю лишились не опублікованими.

Такі підходи журналістів нас дуже здивували.

Тут немає кому писати, бо, якщо говорити про щоденні львівські газети, то це тупе спойлерство. Там трохи інфи про виставу, трохи дурнуватих емоцій на пазітіві і обов'язково раз на квартал у кожній статті має бути ключове слово а-ля "порвало" чи інший якийсь сленг, і на тому усе закінчується. Про Заратустру Курбаса писали настільки обережно, що там відразу видно, що люди настільки далекі від Ніцше, наскільки це можливо. Немає освіти, немає нічого. Культурні журналісти не вміють думати, не вміють писати, не вміють креативити і від них цього ніхто не вимагає. Єдиний адекватний критик – це Лідія Мельник, яка знає, про що вона пише. Про сучасну музику пишуть чуваки з Zavtra.fm, у яких напевне, взагалі, немає журналістської освіти і пишуть набагато краще, ніж вже згадані фанатки слова "порвало".

У Львові мала культурна пропозиція, щоб існували фахові видання, але з іншого боку є професійне театрознавче видання "Просценіум". Воно вважається фаховим театральним виданням факультету культури і мистецтва ЛНУ імені Івана Франка. На щастя, вони самі писали статтю про наш фестиваль, але вона з'явилась десь приблизно за рік після фестивалю. Видання виходить раз на квартал і за той час стаття вже є неактуальною та стає предметом дослідження для істориків театру. Аудиторії вона не покриває жодної, окрім вузьких фахівців.

Київські видання всі написали про "Драму.UA", але це переважно оглядові, а не проблемні статті. Люди не знають, як описати фестиваль і тому пишуть трохи про усі події. Загальний огляд є, а проблеми немає. Ми фестиваль робимо не для того, щоб писали тільки про фестиваль, а для того, щоб писали про конкретні вистави, про конкретні питання, але щоб дійти до такого рівня, то ще потрібно багато працювати.

Ми фестиваль зробили для того, щоб поговорити. Усі учасники фестивалю були налаштованими на діалог, але цікавість ми зустріли лише серед перекладачів. Ми перекладали дев'ять п'єс минулого року. Перекладачі були дуже заангажованими у процес, вони хотіли спілкуватись з режисерами, хотіли обговорювати проблеми мови. І там, де ми не очікували, то отримували дуже сильний зворотній зв'язок, а там де планували, то не отримали.

А з журналістикою ще гірше, бо мені здається, що про "Драбину 2004" писали більше, ніж про "Драму.UA 2012". Було більше якихось газеток, а зараз усе в інтернеті і журналісти просто копіюють прес-релізи. І в Гуглі ніби багато інформації про фестиваль, але це лише сто однакових анонсів і жодного фідбеку. Тому я не знає чи варто тепер робити прес-конференції та розсилати прес-релізи. Треба шукати нові методики.

Відеозвернення?

Так, відеозвернення до народу.