Театральне чаювання Шемчука

Вони малими дітьми туляться до Шемчука – приголублені його сильною рукою. У Міжнародний день театру Шемчук роздає грамоти львівським театралам і цілує руці львівським театралкам.

Шемчук у смиренній позі шанувальника встеляється перед талантами. Будь-хто може образити ніжну та чутливу душу львівських митців. Бо дехто з них й досі не вийшов з образу, хтось й досі не відійшов від образ, а хтось й досі не відходить від образів.

У цей особливий день усі маски Мельпомени діляться своїми болями. Шемчук розпливається посмішкою і робить емпатійну міміку на театральні прохання. Його ще новенька і тому сором'язлива душа невимовно тішиться зі святих безсрібників – львівських театралів.

Тішиться тому, що вони не просять грошей. Тішиться тому, що усі вони, як справжні патріоти своєї країни, дуже добре розуміють, що у державі криза та руїна. Грошей вони не просять, вони лише спраглі уваги і людського тепла. Від звичайного людського випромінювання вони розквітнуть, стануть велетнями і пошинкують бідного Някрошюса на маленьких аристофанчиків.

Тому ведучий так хвилюється перед тілом Шемчука за його вислизаючу любов. Хвилюється і забуває сакраментальні вислови древніх про вічне мистецтво та коротке земне життя безсмертної душі. Ведучий дякує Шемчукові, який взявся відновлювати традиції львівських митців з високих винниченкових рамп. Шемчук відтепер не просто Шемчук – прокуратор Галілеї, а Шемчук тепер – Шемчук-відновник.

Шемчук-відновник низько вхиляється вітаючи вшановуваних. Надсилає їм боже благословення, яке, як він сподівається, буде допомагати львівським театралам на сцені, біля сцени і у приватному житті. Шемчук-відновник наполягає на тому, що він вимагає в уряду кошти на львівську культуру і вимагатиме й надалі.

Взаємна благодать продовжує витати і у проповіді Тадея Едера. Едер вчить, що театр як церква і тому він не вчить вбивати людей, а вчить возвеличувати людину. Від усіх театралів Львівщини Едер дарує Шемчуку-відновнику низький уклін за розуміння і підтримку, бо за рівнем театрів локальної сцени судять про рівень нашого, благословенного Ісусом, краю.

Не відцурався духу академічного воскресіння й Ярослав Федоришин. Він заповів з авансцени нову театральну заповідь про заборону лаятись у театрі один з одним. Театрал має возлюбити свого ближнього театрала і тоді настане загальна театральна ідилія.

Федоришин не просить гроші в Шемчука-відновника. Він попросив у нього раніше. Він просив лаве у Садіка, просив філки в Ахметова, але трошки бабок на його вуличного Шевченка виділив саме Шемчук-відновник. А Федоришин хоче поставити на вулицях Львова постановку такого Шевченка, щоб спраглий піпл ломанувся на це подивитись цілими масами та ще й башляв за квитки штуцер гривасів.

Після того як театр розпочався з вішалки, мала настати черга й вогнепальної зброї.

Вогнепалом мав стати і став Стригун. За попередніх проповідників від постійно жував самотню троянду у своїй правій руці. Її колючки надихнули його на якийсь перчений первак і він шваргонув усіма шуфлями своєї душі.

Заряджений на скандал Стригун спочатку спробував заримувати президентський патронат з патроном для президента. Потім полин його фантазії перескочив на місцевий рівень і надовго зосередився на персоні свого благодійника – Шемчука-відновника. Завуальованість його натяків вказала на те, що він неабияка забіяка.

Стригун одночасно нарік Шемчука-відновника порядною людиною і прорік йому недовгу долю у Львові. Поки Шемчук-відновник лише дякував за такі апокаліпти – Стригун вже не знав, що йому робити швидше – вітати його з цим чи співчувати. Вагаючись терезами Стригун почав вимолювати у вищих сил 2-3 роки спокійного управління регіоном для Шемчука-відновника.

Шемчук-відновник обернувся до залу і, намагаючись перевести фатум у жарт, попросив у вищих сил три роки. Зал театральних шоуменів випав – всі ржуть і не можуть.

Але оскільки Стригуну не нарахували театральні доплати, то на цьому усе для алохольного стану Шемчука-відновника не закінчилось. Шмагальні ремінісценції Стригуна впіймали азарт і він гнівно почав дорікати усім українським столицям. Стригун знає, що львівським театрам дають менші бюджети, ніж донецьким.

Стригун знає і сподівається пережити ці неприємності. Пережити так, як пережили совєтів. Пережили німецьких – переживемо й донецьких! Ось слоган нинішнього Стригуна від якого алохольний стан Шемчука-відновника не відразу зрозумів за що йому такий інфарктний фарт.

Але Стригуна багато в навколишньому просторі, а ода – це велика форма. І тут у тиші залу лунають завіси і контрольний в голову: "Фюрери приходять і відходять, а народ залишається. Хохма".

Вдруге всі ржуть і не можуть, але Шемчук вже власними нирками просік, що відновлення театрів – це невдячна справа. Він відкинув усі міфи про Шемчука-відновника і знову став Шемчуком – прокуратором Галілеї. Від цього моменту усе подальше спілкування з театралами вже відбувалось з цих наглядальних позицій.