Андрій Дрозда

Літературний підсумок Львова – 2013. Андрій Дрозда

Варіанти,  11 грудня 2013

Варіанти підсумовують події літературного Львова у 2013 році і намагаються відшукати там за участі експертів головні моменти чистої радості за рідне місто.

І першим викристалізовує здобутки літературного Львова у 2013 році відомий львівський літературознавець Андрій Дрозда.

Книжкові висновки

Найбільше цього року говорили про Майклових "Сторожів тротуару", але ця книга мене розчарувала. Від неї занадто багато чекали.

У нього був цікавий досвід, було внутрішнє бажання розказати про цей досвід, і був суспільний запит на цю тему.

Запит на те, що нарешті хтось зсередини так чесно написав про цю всю заробітчанську сагу. Та йому, як на мене, забракло літературної майстерності, ремесла.

Відразу помітно коли книга продумана і письменник володіє певним набором вже відточених прийомів. Нехай це повторюється, нехай вони вже були у попередніх книгах, але він знає, як зліпити текст до купи.

У Майкла цього немає. Він писав колонки, що напевне завжди були такими імпресіоністичними. А от вже на на велику форму у нього не було інструментів, як це все зробити.

Тому під час читання "Сторожів" просто розфокусовуєшся, втрачаєш концентрацію і вже не можеш цю книгу дочитати до кінця.

Сама ж тема заробітчанства впевнено входить у літературу. Про неї намагається писати різні автори.

На Літакценті вийшло три поспіль рецензії на книгу Наталки Сняданко "Фрау Мюллер не налаштована більше платити", їй прорікають перемогу у Книзі року BBC – 2013.

Але коли критики почали колупати цю книгу, а там дві рецензії є досить критичними, то виявилось, що насправді книга слабенька. Та все одно кажуть, що оскільки немає конкурентів, вона виграє.

І це якийсь такий загальний діагноз прози протягом останніх двох років. Минулого року цю премію майже без сумнівів виграло "Танго смерті" Юрія Винничука.

Я знав, що Винничук переможе вже тоді, коли було оголошено шорт-ліст і тому попросив головну редакторку Ірину Троскот, щоб вона опублікувала мою розгромну рецензію на "Танго смерті" у день оголошення рішення BBC.

Винничук переміг, і це був резонанс, що як це так, що йому дали премію, коли тут його грають у хвіст та гриву.

А зі Сняданко якось на випередження зіграли. Відразу три матеріали. І там дуже аргументовано показують, що книжка дуже штучна, сира. Увесь цей скепсис про підслухані у потязі розмови.

Помітно, що людина не дуже добре розуміє саме явище або перебуває поза ним, і тому пише це з висоти своєї дзвіниці, про усі ці психоаналітичні, лесбійські штучки, які до заробітчанської теми, як п'яте колесо до воза. Тобто явно, що заробітчанам цей роман не буде близьким.

Я не знаю, для кого ця проза пишеться. Всі чекають живої прози з життєвим пульсом, прози безкомпромісної, а її все немає і немає. У нас переважно, як той же Мишкало сказав, всі професійні філологи, і тому є така свідома дистанція від людей.

Ось тут є людішки, народ, а от ми – письменники, які будуть їм сіяти вічне та добре. А люди трохи не того хочуть.

Молоді хочуть читати класну масову літературу, а мають тільки Дереша чи Кідрука. Що те, що те – шлак. Або ж хочуть якусь життєву прозу, якої просто немає.

Хочуть читати таку прозу, де б збігся горизонт сподівання, що от це правда, я теж таке пройшов і от хтось, нарешті, про це написав. А такого немає.

Відповідно ми маємо Львів Мишкала, маємо Львів Лемка. Наприкінці минулого року ще вийшла книга Оксани Форостини "Duty free", яку ми обговорювали на Секторі критики вже у цьому. Мене ця книга також розчарувала, це якийсь такий ескіз.

На мою думку, вона не захотіла писати спогади про Дзиґу без замовчувань та натяків лише тому, що ще немає якоїсь часової дистанції. Та й, як на мене, вона наразі ще не може написати добрий роман.

За останні роки вийшло багато книг про Львів і який ж цей Львів?

Львів Винничука – мармулядовий. Львів Мишкала – правдивий, але хотілось, щоб він був краще прописаний. Львів Форостини – міфологізований, романтизований, ностальгійний. Взагалі якийсь розмитий та недописаний.

У Ілька Лемка є свій досвід, але він вже сказав про 70-ті, хіпі та Супервуйків.

Цього року ми обговорювали роман Володимира Яворського "Радощі та муки Бориса Штоцького" – теж фактично про Львів, про хіпі, про втрачене покоління.

Ще є такий цікавий письменник Петро Яценко, який все ніяк зрілу книжку не напише. Після його роману "Львівська сага" (2010) мені здалося, що у нього є потенціал і він міг би ще щось написати, бо я можу рекомендувати цю книгу до читання.

Та потім він написав слабенький роман "Січкарня" (2012). Ми цю книгу розглядали на Секторі критики паралельно з Хечояном, і це був серйозний контраст.

Віктор Неборак видав цього року книгу якихось давніх, відкладених записок. Є його щоденник педагогічної практики на Донбасі, "Карбонітський щоденник" та якісь пізніші, окремі оповідання.  Мені цікаво було це прочитати, ще й тому, що я знайомий з Небораком.

Виник інтерес не пов'язаний з художніми рівнем книги. Чув, що була ідея назвати цю книгу "Галичанин на Донбасі", і я думаю, що це б сприяло інтересу до книги, але її назвали якось так нейтрально – "Колишній, інший... Автобіографічний текстиль".

Тимофій Гаврилів видав роман "Вийди і візьми". Його попередній роман мені здався занадто інтелектуалізованим, а це не зовсім моє. Я цю книгу ще не читав і тому нічого не можу сказати.

Він номінований на премію "Літакцент року", але там поки такий довгий список, що з фаворитів виділяють хіба Сняданко. І тут вже буде цікаво, якщо Сняданко дадуть цю премію і паралельно – анти-премію "Золота булька".

Також варто згадати про метра Романа Іваничука, хоча його роман "Торговиця" ще вийшов минулого року у Кур'єрі Кривбасу, а вже тепер його видало Фоліо.

Роман слабенький, дуже заідеологізований, ультрапатріотичний, Іваничук вкотре повторюється.

Цікаво те, що цей роман дуже перегукується з Винничуковим "Танго смерті". Там також є лінія українець-єврей. Тема Голокосту. Хто кращий: німці чи росіяни? Але в нього є ще тема ворогування українців та поляків.

Вона в нього дуже прописана – родинні чвари, брат за поляків, сестра – за українців. Іваничук це все згладжує і каже, що це була така собі ідеалізована Атлантида.

Так от, у Кур'єрі Кривбасу "Торговиця" з'явилась навесні, а "Танго смерті" вийшло восени, і між цими книгами є якісь дивні перегуки.

Цікаво, чи Винничук читав цю книгу, бо у нього з Іваничуком є певний конфлікт по життю, цікаво, чи він читав і чи він там щось змінював у своєму романі.

Вони дуже дивно співпали у часі з тими сюжетними перегуками і деколи здається, що то було невипадково. Що один в другого списав. Але знаючи їхні стосунки, я не берусь таке стверджувати.

Ще читав перевидані Василем Ґабором спогади Остапа Тарнавського про літературний Львів 1939-1944 років. Прихід совєтів, відхід совєтів, прихід німців. І на цьому тлі літературні взаємини між трьома етнічними групами. Це дуже цікаво читати, бо багато хто про це не пише.

Той же Винничук каже, що він прочитав всі спогади про Львів, і ці спогади Тарнавського він точно читав, бо "Просвіта" видала їх ще на початку 90-х. Тому помітно, що Винничук використовує лише ті спогади, що пасують до його концепції Львова, інші він просто замовчує.

Наприклад, якщо були якісь тьорки між поляками та українцями. Якщо хтось з радянських письменників зробив щось добре для галичан, то Винничуку це не підходить.

Останнє, що я читав з новинок, що стосуються Львова, то це зібрана есеїстика Володимира Павліва, нашого сепаратиста – сепаратиста-автономіста-федераліста. Він ніяк не може визначитись, якої він радикальності, яку позицію він нарешті займе у цьому векторі.

І це найбільше дратує у цій книжці. Ти читаєш її і там один текст суперечить іншому, він кидається від однієї ідеї до іншої. Ти або вибери собі чітку систему координат і її відстоюй, або це виглядає трохи балабольством.

Книжка по-своєму цікава тому, що ці ідеї є непопулярними на Галичині і сам Павлів якось самотньо тягне цю лямку та відстоює її більш-менш послідовно.

У Львові цього року вийшла добра поетична збірка Галини Крук, яка раз на вісім років видає книгу. "Спів/існування" – це зріла книга, у Крук є свій стиль (з впливами Жадана), своя мова, своя образність. І було цікаво зроблено.

Поезія у Львові поки що краща, ніж проза, як і загалом в Україні.

Вже багато років говорять, що у нашій літературі нічого не змінюється. Хочеться доброї прози. Вже навіть хочеться класних оповідань, а не роману, оскільки вже всі з діючих письменників довели свою імпотенцію у написанні доброго роману.

Тому хочеться класної збірки оповідань. Чому її немає, я не знаю.

Є ціла серія добрих книжок про Львів і якась така маса літературного планктону про Львів назбирується, і якщо її відтиснути, то у сухому залишку щось та й залишиться. І якщо це буде продовжуватись й надалі, то це кудись та й виведе і дасть добрі книжки.

Але таких однозначних лідерів, окрім того, що мені сподобалась книга Крук, то я не можу назвати.

Форумні висновки

Цьогорічний Форум видавців – це також цікава тема. Особливо історія з гран-прі. Мало бути одне гран-прі, а раптом стало аж три.

Це все відбулось через роздутий штат журі, бо я не знаю для чого потрібно 90 у відборі? Я цього року також був у складі журі, і краще б таких як я не запрошували.

Нас усіх поділили на маленькі кола, наприклад, четвірка чи п’ятірка літературознавців. Ми вибрали свій список, залишили від нас Олену Галету і пішли з Олександром Михедом на проект літературної критики Контекст, де ми керували молодими критиками.

А потім виявилось, що змінився регламент і потреба заново голосувати за претендентів на Гран-прі, бо там немає явного лідера.

Попередні рази, коли не було явного лідера, то гран-прі не давали. Та цього року було три претенденти: "П'ятикнижжя" Грицька Чубая (за яке я особисто голосував), "Фізика майбутнього" Мічіо Кайку і дуже класний альбом про Малевича Жана-Клода Маркаде.

У журі було багато політехівських фізиків та технарів, які вважали, що без книги Кайку загине цивілізація, а Форум дуже втратить, якщо не відзначить його фізику.

Тому боротьба тривала до кінця і Кайку виграв. Усі почали дзвонити. Що робити, Кайку виграв? Як так буде, що везти закордон? Це й справді дивно везти її у Франкфурт і казати, що ця книга виграла у нас гран-прі.

А у тій "Фізиці майбутнього" – звичайна поліграфія, звичайний переклад, просто це Кайку і для когось це щось значить. А "П'ятикнижжя" виглядало солідно. У цієї книги були свої бонуси: невидані рукописи, скани, поліграфія, суперпапір.

Усе для того, щоб це мало впливати на рішення. І в результаті, вольовим рішенням Олександри Коваль, дали три гран-прі, що, можливо, й добре, бо дипломатично – це добрий крок.

Це симптом, що засвідчує, що організація роботи журі на Форумі залишає бажати кращого. Її потрібно кардинально змінювати. Вибрати п'ять людей, які будуть відповідальними за цей вибір і які серйозно працюватимуть над таким вибором.

Бо виглядає поки що так. Тобі дають безконечний список претендентів, з якими ти не маєш можливості ознайомитись до цього дня Х. Потім ти приходиш, перед тобою вивалюють купу книжок, і є лише кілька годин, щоб їх обмацати та зробити вибір.

Якщо ти заздалегідь бачив класну книгу, то ти вже знаєш, хто твій фаворит. А в день, коли відбувається робота, то як такої роботи немає. Ти просто ходиш між цими рядами та інтуїтивно вибираєш двадцятку найкращих. Що тобі в руки трапило, що тобі сподобалось, те ти у двадцятку і вписав.

І це якась така демократія з їхнього погляду – з того хаосу має з'явитись якийсь об’єктивний вибір.

Та для мене така формула не працює. Через це існують усі ці скандали або гран-прі немає взагалі. А їм дуже хочеться, щоб було, бо це ювілейний Форму і тому обов'язково має бути гран-прі. Це така собі безпринципність.

Видавничі висновки

За "П'ятикнижжя" Григорія Чубая варто окремо похвалити роботу Мар'яни Савки та "Видавництва Старого Лева".

Вони ростуть, цікаво змінюються. У них є добрі книжки. Закономірно, що у тій ситуації, що зараз є у Львові, їх кооперація з позалітературними бізнесами є дуже корисним ходом. Я не знаю, чому такого не роблять інші львівські видавництва. Є якийсь застій. Напевне, багато видавництв відпрацьовують якісь ґранти і тому видають нікому непотрібні книжки.

На ринку не спостерігається жодної активності, а всі плачуть, що держава їх не підтримує і тому до парламенту треба проштовхнути якийсь закон. І це, як на мене, неправильна стратегія.

Але з іншого боку я не видавець і тому мені важко сказати, чому "Видавництво Старого Лева" добре працює, а інші – ні.

На такому безриб’ї ще виділяється Ґабор з його активністю до видання якихось ексклюзивно-інтелектуальних книг, які, на перший погляд, ніхто не купить.

Вже згаданий Остап Тарнавський, Дарія Віконська, її студія про Джойса. У широких колах ніхто навіть не знає, хто така Віконська.

Однак Ґабор ризикує, він активний, він багато чого видає для естетів, для гурманів, для людей, які читають не те, що всі. Але це така самотня ініціатива.

Усе це видається у Піраміді і там, окрім Ґаборової серії, я нічого не можу виділити. Вони видали новий роман Марії Матіос, але до нього у мене навіть якоїсь долі інтересу немає. І все. Але Матіос хоча б можна продати на форумі, це їх авторка і цю книгу куплять її читачі.

Також ще варто зазначити про якісне видавництво "Урбіно", що видає виключно перекладну літературу, і досить непогано розвиваються. Львівська тема в них представлена детективами Марека Краєвського. Цього року вони видали цікавий роман білоруски Наталки Бабіної "Рибгород".

Скандальні висновки

Скандал з перекладами Джима Моррісона Олександра Фразе-Фразенка вийшов за межі фейсбуку, тому, що я про це написав.

Це було зроблено свідомо, бо я знав, як у нас трясуться над якимись цивілізаційними штуками та цінностями.

Знав, що буде бомба-розрив через цей блог. Я ще у Сашка запитав, чи він згоден, щоб я про це написав, бо вважаю, що авторські права шкодять і їх треба скасовувати.

Сам Фразе-Фразенко у цьому питанні займає серединну позицію, бо коли він хоче видати Моррісона, то авторські права йому не потрібні, але коли хочеш зацитувати десь його переклад, то, принаймні, треба зробити посилання чи зателефонувати йому і запитати, чи він не проти.

Тим не менше, Сашко молодець, що видав цю книгу в таких умовах. Він шукав видавців, йому відмовили, а він усім довів, що це потрібно і що плювати він хотів на авторські права.

За це у соцмережах деякі особи організували йому цькування, але він це мужньо пережив.
Він не лишається цього проекту і вже знайшов видавця, який купить ці права, а отже, видадуть вже зібране Моррісона.

Хоча мені хотілося б, щоб його переклади були зроблені краще, бо там є проблеми з редагуванням, з рівнем перекладу навіть на такий поверхневий, дилетантський погляд, як мій. Але сам прецедент є дуже важливим.

Добре, що це видали, добре, що навколо було стільки шуму. І у львівському масштабі – це найбільший скандал. Хоча найбільше його критикували люди поза Львовом.

Бо минулого року був найбільший скандал з "Тангом смерті" і Винничук дуже хвилювався про те, як його сприйняли. Та Винничукові це вигідно, йому це подобається. Він розуміє, що це все лише плюси. Він хитрий.

А з Моррісоном – це епізодичний випадок. У нас час від часу такі порушення авторського права трапляються.

Деякі видавництва розуміють, що вони не можуть їх купити або не хочуть вести ці перемовини і тому деколи видають без авторських прав.

От тоді вже й розпочинається сморід, що ми відстаємо від Європи і що Габрієль Гарсія Маркес до нас більше не приїде, бо ми порушили його авторські права.

Ну, то не приїде. І що, від цього хтось щось втратить?

фото: volynpost.com, yagallery.com.ua, facebook.com/pavementguards

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.