Дмитро Гайдамаченко

Дмитро Гайдамаченко: Важко було переносити відсутність мови і відсутність друзів

Ганна Власюк,  11 лютого 2014

Варіанти продовжують цикл інтерв’ю з українськими лікарями в Німеччині. 

Раніше ми писали про українця Дмитра Циганенка, який працює кардіологом в Німеччині.

Інший Дмитро – Гайдамаченко живе в Німеччині вже 14 років. За цей час він пройшов шлях від простого практиканта до заступника директора клініки.

Причини, що спонукали його переїхати до Німеччини, не надто відрізняються від причин інших українських лікарів – високий рівень медицини Німеччини, хороша зарплата, можливість реалізуватись.

Проте Дмитро з оптимізмом дивиться майбутнє української медицини.

Хоч і констатує, що зараз ситуація з охороною здоров’я у нас катастрофічна, проте каже, що при бажанні за кілька років її можна змінити. 

Як ви потрапили до Німеччини, чому обрали саме цю країну?

Я намагався знайти собі можливості для роботи за кордоном. Проте потрапити сюди виявилось не так легко. Сама переписка тривала років п'ять.

Особливо брати мене не хотіли. Тоді хотілось поїхати не за кращим життям а, швидше, за можливістю реалізувати себе.

Тут у Нюрнберзі був Інститут з інтеграції лікарів із колишнього Радянського Союзу. Хоча там були також і люди і Іраку та й інші іноземні лікарі.

Я приїхав сюди сам, сам і знайшов собі і, тижнів через два після закінчення інституту знайшов собі місце хірурга.

А потім потихеньку почав вибиратись цією драбиною. Так напевно це і було. Це було в 2000-му році. Тобто в цьому році вже буде 14 років, як я в Німеччині.

Після Нюрнберга треба було вдосконалюватись. І я переїхав до Кьольна.  Кьольн – велике місто-мільйонник. Адже там були великі університетські клініки. Багато складних операцій.

Саме в Кьольні я здав чотиричасовий усний іспит, пройшовши, по суті, весь курс німецького університету з медицини. І зараз в мене є Approbation – аналог або ж еквівалент німецького диплому.

Тобто це не просто підтвердження того, що я вчив медицину в Україні, а того, що рівень моїх знань відповідає рівню німецького університету. Тобто це, по суті, справжній німецький диплом, який отримує німецький лікар, включаючи навчання у ВНЗ і здачу всіх іспитів.

А до цього слід було щороку отримувати дозвіл на роботу, раз у два роки його оновлювати. Також в Кьольні я здав іспит на статус лікаря-спеціаліста за спеціальністю "урологія".

Цей статус присвоюється після п’ятирічної роботи та навчання у спеціально сертифікованих для цієї мети клініках. В даному випадку це була клініка кьольнського Університету.

Звідки саме ви в Україні походите? Де народились, вчились?

Народився в Дніпропетровську. Мама – лікар, тато – інженер. Школу я закінчив із золотою медаллю, займався спортом. В Дніпропетровську вчився на хірурга, а пізніше відчув, що моє – це урологія.

Займався я також і науковою працею – брав участь у роботі наукового гуртка, писав якісь статті.

Після закінчення інституту працював загальним хірургом. Досвід загальної хірургії дуже допоміг мені в моїй подальшій роботі. Через два чи три роки пройшов спеціалізацію з урології, швидко став удосконалюватись та оперувати.

Я досить швидко піднявся на певний рівень – до мене йшли оперуватись люди. Потім я хотів захистити дисертацію і тому три роки провів на кафедрі урології, а потім захистив дисертацію в Києві.

Пізніше повернувся до своєї клініки, однак "у новій якості" - у статусі кандидата наук, лікаря першої категорії.

Багатьом би вистачило цього до кінця життя, однак мені було цікаво йти далі. Навіть в обмін на більш невизначений статус. Довелось приїхати сюди, починати все "з нуля".

Навіть нижче, ніж нуль, адже я не знав, як це вийде. Спочатку – цей інститут. Я навіть ходив із табличкою "практикант".

Що для Вас було найважчим по приїзді до Німеччини?

Та все було складним. Чого не торкнешся. Багато таких речей, яких ти не розумієш просто тому, що в них це по-іншому – жарти, думки, прагнення, сподівання, інші погляди на життя на цінності.

Важко було переносити відсутність мови і відсутність друзів. Коли ти маєш певне коло спілкування, і в певний момент цей круг обрізається, ти починаєш думати, чи правильне рішення зробив.

Але я не люблю в своєму житті жалітися. Складнощі слід забувати, погане слід забувати. Для чого тягти цей тягар через все життя, який у цьому сенс?

Однак без кола спілкування було дуже складно. І, чесно кажучи, досі складно, адже всі друзі залишились там. Ну, принаймні, половина.

В будь-якому випадку, є речі, до яких звикнути важко – це відсутність людей, які тобі дорогі. Тобто людина в якомусь сенсі ізольована. Особливо, якщо вона без роботи.

Таке враження, немов ти риба в акваріумі – між тобою і суспільством якась стіна. Ти все помічаєш, і все розумієш, однак в певний момент розумієш, що штовхаєшся у щось прозоре.

Однак коли вже починаєш працювати та інтегруєшся в суспільство, це відчуття проходить. Однак на початках це дуже помітно.

Є багато людей, які не хочуть, чи, з низки причин, не в змозі інтегруватись.

До прикладу ті, які приїжджають сюди в пенсійному віці, чи ті, хто переконаний, що їм хтось на тарілочці принесе і щастя, і кар’єру, і матеріальне благополуччя. І це в якомусь сенсі трагедія.

Чи не виникало бажання повернутись до України?

Це бажання, напевно, відвідує мене все моє життя. Раніше це для мене було дуже серйозним подоланням самого себе. Однак, якщо дивитись об'єктивно – я пропрацював лікарем в Німеччині майже чотирнадцять років.

Я не думаю, що в Україні є багато лікарів, які мають чотирнадцятирічний досвід, причому не як якийсь "прийди-подай", а на рівні людини, яка приймає рішення. Рівня заступника директора клініки, яким я зараз є.

За ці роки, які не були легкими, я навчився всьому, що пропонує німецька медицина на даний момент. З моїм статусом мене із задоволенням зараз чекають у Швейцарії, у Франції. Німецькі лікарі є надзвичайно затребуваними.

Якби в Україні була клініка, обладнана відповідним чином і можливість для мене застосувати свій потенціал, як б довго не думав.

Я спілкувався з людьми, які приїжджають до Німеччини на тиждень-два, а потім повертаються до України і розповідають, що вони були в Німеччині і навчились усьому.

Проте забувають сказати, що для того, щоб оперувати, або просто постояти в операційній, тут треба дозвіл на роботу і дозвіл на право лікарської практики від міністерства. Тобто вони стоять тиждень-два, заглядають через плече, а потім приїжджають і починають надувати щоки – що я все знаю, я все бачив.

В той же час, аби тут лікар юридично отримав можливість оперувати, необхідно п'ять років навчання.

Я навіть був би готовий допомогти створити відповідну клініку, аби держава була зацікавлена. Однак закупити обладнання на певну суму недостатньо – мова йде про інфраструктуру, про логістику, аби працювало все – від прибиральниці до директора клініки.

А не так, як в нас часто буває у приватних клініках – одягають їх красиво, і гроші беруть немалі.

Тобто повернутись – я б вернувся. Але я приїжджаю в Україну, бачу, як працюють тут лікарі. І це був би вже не рівень. Було б просто шкода років, проведених в Німеччині.

Чи дійсно в Німеччині є великим навантаження на лікарів, як про це можна прочитати у ЗМІ?

Ще й яке! Почнемо з того, що лікарська зарплата тут хороша. Не скажу, що вона людину дуже багатою, але дає йому відчуття свободи.

Не треба чекати від пацієнтів, що він тобі принесе курку чи пляшку – у цьому немає необхідності. Людина просто може думати про свою роботу. Навантаження дуже велике.

Я працював у дуже великій клініці в Дніпропетровську, тут клініка менша, але працюють вони інтенсивніше. Тридцять ліжок – це для нас рівень ЦРБ, однак наша клініка напевно робить десь втричі більше операцій, ніж у нас.

Тобто в них висока пропускна здатність, скорочений час перебування людини на місці. Якщо наш лікар мріє про те, аби сидіти тут в халаті із чашечкою кави – то я маю сказати, що каву встигаю часом лише в коридорі на ходу проковтнути.

Хоча в мене робочий день до пів на п'яту, однак часто доводиться затримуватись і до семи, адже роботи тут багато.

Порівняйте, будь ласка, Ваш робочий день в Німеччині із українським.

В Німеччині робочий день починається рано – о сьомій ранку вже йде обхід. Офіційно закінчується пів на п'яту. Коли ж я ще вчився в університеті, то раніше, восьмої а то й дев'ятої із клініки не виходив. І це вважалось нормальним.

Працювати треба було багато, однак воно себе виправдовує – напружуєшся ці п'ять років, однак потім переходиш в інший статус і все зовсім по-іншому. Ці роки лікарі інвестують у власне майбутнє і це себе виправдовує.

В Україні робочий день починався о восьмій ранку. Ми теж цілий день стояли в операційній. І теж десь до пів на п'яту. Але виходили ми з роботи вчасно.

В тій клініці на 60 ліжок було 500-600 операцій на рік, то тут на 30 ліжках мова йде десь про 4 тисячі. Тобто працюють тут більш серйозно.

Які основні відмінності у відносинах лікар-пацієнт в Німеччині та в Україні?

Якщо говорити відверто, то тут відносини між лікарем і пацієнтом більш механістичні. З одного боку, тут ніколи не буде лікарів-хапуг, які тягнуть з пацієнтів гроші, з іншого боку – сварливих, вічно незадоволених пацієнтів.

Зате в Україні вироблявся певний зв'язок між лікарем і пацієнтом – лікар думає про пацієнта. От я навіть по собі суджу – вночі, після операції, ти прокручуєш в голові, які ти робив цю операцію. Зранку приходиш і радієш, коли той чи інший пацієнт йде до видужання.

Тут же стосунки більш знеособлені. У нас, наприклад, лікар відповідає за 10-20 пацієнтів. Ти постійно спілкуєшся з цими пацієнтами, виробляється якийсь зв'язок, якісь стосунки.

А тут – чотири лікарі у відділенні і кожен відповідальний за все. Є речі, які мене дивують як позитивно, так і негативно до цих пір, однак рівень медицини все одно кращий.

Які саме речі в німецькій медицині дивують вас досі?

Не можна сказати, що тут все ідеально. Однак мене завжди позитивно дивує, наскільки хороший і свідомий тут середній медперсонал.

Добре, коли пацієнта якісно прооперують, однак, якщо вчасно не помітити, наприклад, кров на пов'язці, або ж не дати пацієнтові щось з'їсти чи сходити в туалет, то це може також зробити значний вплив.

Тобто ці дівчата і хлопці дуже ретельно стежать за пацієнтами – ретельно за ними піклуються, слідкують, годують, поять, купають. При цьому, не з надією щось підзаробити, а свідомо, з почуттям обов'язку.

А від цієї завзятості залежить половина справи. У  нас теж є хороші, досвідчені медсестри. Однак такої завзятості у них не виховали, чи що.

Чи можна, на вашу думку, застосувати німецьку систему охорони здоров'я в Україні?

Немає речей, які не можна зробити. І я думаю, що варіант німецької медицини – єдиний, який прийнятний для України, і який досить легко застосувати.

Якщо взяти 5-10 людей - експертів із системи охорони здоров'я в Німеччині, створити команду, залучити, до прикладу, таких людей, як я – які вчились і працювали в Німеччині.

Таку систему створити досить просто. Адже те, що існує зараз – це не система. Це – взагалі нічого. Це – рештки системи, і з неї щось намагаються зліплювати.

Але, як то кажуть, із "уламків старого сарая не можна побудувати хмарочос". Можна побудувати лише сарай, але ще гірше. Тобто аби створити нормальну систему, яка працюватиме, треба взяти її звідси.

Зараз українська система охорони здоров’я тримається в тому числі і на самовідданості медиків. Адже системи охорони здоров'я  як такої не існує. Є чиновники, різні організації, які працюють для себе, департаменти.

Думаю, що систему на зразок німецької у нас реально створити протягом кількох років. Треба створити кілька медичних центрів, на яких випробувати цю модель.

Я думаю, в Києві точно знайшлася б сотня тисяч людей, які готові були б платити туж суму за страховку, що і німці – 100-200 євро в місяць.

Аби, в разі потреби, по них приїхала відповідним чином обладнана "швидка", привезла б їх до відповідно обладнаної клініки, аби їх прооперували на рівні і лікували не фальшивими ліками. Ці ціни розраховані на Німеччину, а в Україні вони можуть бути значно меншими.

Тим паче, що страховий бізнес у системі охорони здоров'я, як вчить досвід Німеччини, – це завжди успішна підприємницька діяльність, якій не загрожують жодні ризики.

Я би був щасливим повернутись в Україну і прикластися до створення такої системи. Аби мільйони людей знали, куди можуть вернутись, аби вони відчували себе впевнено в цьому житті.

Це могло б бути такою собі над ціллю в житті. Заради неї можна було б повернутись в Україну і пожертвувати теплим місцем тут.

Я віддаю належне тим лікарям в Україні, які намагаються на своєму рівні щось зробити. Однак одиничні спроби лише підкреслюють недолугість всієї системи. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.