Тетяна Давиденко: У мене є можливість фотографувати те, що мені подобається

Судячи з твоїх останніх виставок, ти найчастіше фотографуєш «обличчя мистецтва»

У мене було 6 виставок і про обличчя тільки дві. Насправді, виходить, що найбільше я фотографувала будинки.

А про обличчя розкажу історію, на якомусь етапі я зрозуміла, що люди, книги яких я читаю, живі і на них можна прийти подивитись, а приходила я завжди з фотоапаратом. Так воно і вийшло. Мені з того всього дуже приємно насправді.

То ти їх в основному фотографуєш для власного задоволення чи це для тебе робота?

Хтось із моїх знайомих зазначив абсолютно правильно – жінкою-фотографом бути важко. От наприклад ти йдеш фоткати Черновецького, а тобі його охоронці брутально говорять не фоткати.

Коли ти приходиш на творчі зустрічі, то це як троянди і виноград – красиво і корисно. Ти послухав, що розумні люди кажуть, заодно і попрацював.

В цьому сенсі мені страшенно пощастило. У мене є можливість фотографувати те, що мені подобається.

І що важливо, я фотографую тільки тих музикантів і письменників, які мені подобаються. Наприклад Ірину Білик і Аллу Пугачову я не фотографувала.

А щось цікаве з життя українських письменників чи музикантів можеш розказати?

Не думаю, що все можу розказати. От про Ірванця розкажу. Додому Олександр Васильович не запрошує.

У нього є колекція монет і книжок і він каже, що друзів не запрошує, бо сам у друзів краде книжки, так що вдома у Ірванців я ще не була.

Якщо повернутись до розмови про твої роботи, то ти також презентувала виставки і про міста, зокрема про Львів та Харків, а от про Київ є проект?

У мене перша виставка була про Львів. Це був спільний проект з львівською художницею і виставлявся у «Дзизі». Називався цей проект «Місто».

А от проект про Харків придумав Сергій Жадан. Це був мій другий проект про місто, називався «Деконстртуктивізм». Я фотографувала конструктивістські будинки в Харкові.

Пізніше Жадан мені розповів, що приїжджав до Харкова австрійський фотограф. побачив мої світлини і захотів пофотографувати те саме.

А про Київ, треба зробити виставку. Чесно, я не знайшла часу пофотографувати Київ, а там такі красиві мости...

Сьогодні на відомих аукціонах фотографії продаються за мільйони доларів, а яка твоя найдорожча фотографія?

У мене є мрія – продавати одну світлину на рік, щоб я і мої друзі жили безбідно. Моя найдорожча фотографія жирафи, її продала за 350 гривень. А на разі, я боюсь, що найбільше мені заплатять внаслідок суду з дядьками, які крадуть чужі фото.

А фотографія має свою цінність.

Розкажи про історію з викраденням твоїх фотографій

Це три фото для книги 33 герої укрліт. Це фото Позаяка, Кокотюхи і Малковича. При чому Позаяк був речником Ющенка і був непублічною людиною, його фотографій взагалі мало.

А фото Малковича – з приватної вечірки, на якій, окрім мене, була обмежена кількість людей, я можу назвати їх поіменно.

Я написала видавництву Фоліо листа, мені не відповідали два тижні, а потім написали, що треба багато часу, щоб розібратись у цій ситуації.

Отака от сумна історія. Але зовсім не викладати свої фото в Інтернеті я не готова, оскільки вони тішать мене, то і потішать ще когось.

Ким ти мріяла бути і про що мрієш зараз?

Одразу після того як в дитинстві я хотіла бути міліціонером, чим налякала тата, у мене була мрія стати таким письменником як Стівен Кінг.

Ти пишеш і всі тебе читають, і всі тебе люблять і при тому ти з того можеш жити. А зараз у мене мрія продавати фото і жити з того.

Ти також багато подорожуєш, це також заради роботи, цікавих знімків?

Подорожі я дуже люблю, так само як читати і фотографувати. Я була десь в 20 країнах. А про Кенію у мене була виставка, спільна з київським художником Андрієм Єрмоленком. Він був вражений Індією, а в мене були фото про Кенію.

Про найцікавіше, хто такий Ведмідь Степан?

Я подорожую зі своїм ведмедем. У нього є сторінка на facebook. Степан інколи подорожує без мене і тоді пише листи.

У мене є мрія, якщо цих листів назбирається на книжечку, я хочу, щоб її ілюстрували автентичні фото, але перемальовані художником.