переселенці з Криму

Гуртові пригоди кримчанина у Львові

Наталя Антонишин,  17 липня 2014

Юрію двадцять вісім. Він – переселенець із Криму.

Хоч прожив на півострові близько двадцяти років, все одно називає себе львів’янином.

А все через те, що Юрко народився у Львові.

Втім, коли йому було вісім років його сім’ї довелось переїхати в Крим.

Коли ж останній окупувала російська влада, він зрозумів: треба втікати. Зараз вже майже півроку Юрій живе у Львові.

Про життя львівського кримчанина та проблеми, які спіткали його у Львові, читайте у нашому інтерв’ю.

Як Ви так наважилися залишити все в Криму і переїхати до Львова?

Це мене родичі підштовхували їхати з Криму. Я спочатку не наважувався, думав щось-таки зміниться. Але потім зрозумів: чекати немає на що. Треба їхати хоча б заради сім’ї та сина.

Тож прийшлось покинуте все – родичів, зв’язки, роботу, дім, машину. Нелегке це все-таки було рішення, адже в Криму вже встиг чогось досягнути, починав сина на ноги ставити. А у Львові все прийшлося починати з нуля.

А як відреагувала дружина на таке рішення?

Дружина трохи боялася, бо стільки всього їй розказували про жорстоких бандерівців-фашистів.

Але я їй на це відповів: "Ну чого ж боятися? Ти зі мною, бандерівцем, добре живеш уже 7 років і нічого" (сміється).

Ви народилися у Львові. Може, у Вас тут залишились родичі, друзі?

Так, я народився у Львові і прожив тут 8 років, а потім ми з сім’єю переїхали у Крим. У мене тут бабця з дідусем залишились, але у нас різні погляди на ту ситуацію, що склалася в країні. Тому ми практично не спілкуємося.

Чому Ви все-таки вирішили виїхати з Криму? Невже не було нічого, що б змусило передумати?

Звісно, було важко наважитися почати все спочатку. Але одне знаю точно: я не маю жодного бажання бути громадянином Росії. Це моя принципова позиція.

Я – українець, і хочу жити у своїй державі, а не в країні, де люди зазомбовані пропагандою, і навіть не хочуть чути іншої думки, крім тієї, яку їм насаджують.

Що розповідають Ваші родичі про теперішню ситуацію в Криму?

Зараз в Криму все досить тихо, спокійно. Але родичі скаржаться, що ціни дуже виросли. Їхні зарплати у рублях дорівнюють нашим у гривнях.

А продукти харчування на порядок дорожчі, особливо молочна продукція та м’ясо.

Наприклад, за шматок м’яса доведеться заплатити близько 150 гривень. А в Криму ж люди, переважно, заробляють на відпочивальниках. Десь тільки 20% населення офіційно працевлаштовані і мають стабільний дохід.

Зараз же ті, хто заробляв на сезонному відпочинку – голі-босі. З материкової частини люди не їдуть, переважно на море приїжджають росіяни з середніми доходами. Багатіїв, до яких кримчани так звикли і яких так полюбили, істотно поменшало. І, відповідно, заробіток місцевих.

Також розповідали мені родичі, що багато приїхало на півострів із Донецька та Луганська. Продають в Криму те, що награбували там – телефони, планшети. Такий собі бізнес організували.

Навіть поблизу Євпаторії кожен день можна побачити бабцю, яка щоразу різні телефони продає за півціни. Швидше за все заплатили їй пару гривень сказали: іди продавай. А вона й рада малому підробітку.

Чи мають кримчани нагоду виїхати за кордон або хоча б у Росію через проблеми із заробітком?

Так, у мене є знайомі, які хотіли виїхати в Росію з тими паспортами, які там у Криму їм видали. Але це зробити було неможливо, бо як виявилось, ці паспорти офіційно не зареєстровані.

Це просто такий собі папірець, який фактично не має юридичної цінності.

Знаю такі випадки, що у когось в паспортах печаток державних не було, так вони потім ходили по декілька разів, щоб ці печатки поставили. У когось в паспорті взагалі замість "чоловік" зазначено "жінка".

Бардак суцільний, одним словом. І так їм приходиться жити.

З різних причин останнім часом у Львові не всі доброзичливо ставляться до переселенців. Чи траплялися у Вас такі ситуації, коли мешканці якось ображали?

Ще з дитинства в мене залишились теплі спогади про Львів. Тому мені завжди імпонувало як саме місто, так і його мешканці. І чесно кажучи, я не міг подумати, що саме львів’яни розлучать мене зі сім’єю.

Ми приїхали з Криму до Львова лише з п’ятьма сумками, в які повинні були вмістити речі для трьох осіб. Звісно, вдалося взяти з собою найнеобхідніше – одяг, взуття, документи.

Добре, що хоч дах над головою мали. Через далеких знайомих вдалося домовитися про кімнату в гуртожитку. Хоча, напевне, ви самі розумієте, що це таке – жити з малою дитиною у напівпорожній кімнатці та ходити у спільний для всіх душ і туалет.

Втім, ми були готові до всього. Помаленьку обживалися, шукали роботу, хотіли поладнати зі сусідами. І з цього все почалось.

Дружина дуже хотіла знайти спільну мову зі співмешканцями. То з тими познайомилась, то з іншими поговорила. Але далеко не всі нас добре сприйняли, знайшлися ті, кому ми поперек горла стали.

Справа в тому, що я цілими днями на роботі, дружина залишалася сама, бо певний час сиділа із сином, а працівники гуртожитку можливості не втрачали, щоб висловити своє невдоволення. Мовляв, чого ви сюди приїхали, чого свій Крим не боронили? Через вас ми зарплати менші отримуємо, а податки більші сплачуємо.

Смішно. Я працюю, податки також сплачую, як і всі. Ні в кого з цих людей нічого не прошу. Виживаю як можу, а тут із мене роблять чудовисько.

Дружина достатньо довго слухала ці всі претензії та звинувачення, але не витримала. Зібрала речі і поїхала з сином назад у Крим. Сказала, що не хоче цього всього вислуховувати.

Ви не намагалися якось владнати цю ситуацію?

А як владнати? Іти кудись скаржитись на тих працівників? Я не з тих, хто буде на когось доносити, чи зі зла неприємності влаштовувати. Це все виключно на їх совісті.

Дружина пропонувала орендувати квартиру і переїхати з гуртожитка. А як я можу дозволити собі зняти квартиру з моїм заробітком? Роботу за спеціальністю я знайти не можу, а навіть якщо й трапляється щось, то обіцяють півтори тисячі гривень.

Самі розумієте, що на ці гроші зі сім’єю не проживеш. Не можу сказати, що в Криму я заробляв великі гроші. Жив, як і всі – бувало, що заробляв пристойно, бувало й гірше. А тут із грішми все по-іншому, приходиться добряче економити.

Влада якось допомагала? Ви зверталися у центри для переселенців?

Потроху давали раду собі самі, або то волонтери, то знайомих знайомі допомагали. Також дізналися, що ООН мала допомагати переселенцям.

Але першочергово з житлом допомагали студентам або тим сім’ям, у яких є хоча б двоє дітей. Так як у нас один син, то ми під цю категорію не попадали. Пригадую ще декілька разів благодійники допомагали продуктами.

А як працівники з гуртожитка почули про цю допомогу ООН, почали ще більше злитися, бо перших три місяці за кімнату нам дозволили не платити, а тут ще й ООН даватиме халявні гроші.

Як тільки їм не пояснював, що ми не попадаємо під ці виплати, а вони далі своє – понаїхали, живуть безкоштовно, гроші отримуватимуть, а ми через них будемо страждати.

А які у Вас стосунки з працівниками гуртожитку після від’їзду дружини?

Дружину діставали, а тепер взялися і за мене. Як їздив її з сином проводжати на вокзал (потяг вночі відправлявся), повернувся, а двері мені відчиняти не захотіли. Я, звичайно, обурився, бо живу в цьому гуртожитку, я плачу за цю кімнату, маю всі рахунки.

Погримав добряче у двері, лише згодом відчинили. Але тепер вахтер зі мною не розмовляє. Набридло вже таке ставлення, нібито я їх обділяю у чомусь чи об’їдаю.

До прикладу, до Львова ще й татари приїхали. От вони не звикли працювати. Маю знайомих, які прийняли сім'ю татар до себе. Кажуть, сидять на шиї вже третій місяць, ніде не працюють, нічим на життя не заробляють. Оце я розумію важко.

А я що? Чесно оплачую свою кімнату в гуртожитку, працюю. Дружина також працювала, малий в садочок ходив. Якось жили. Нікому нічого поганого не хотіли. А тут така ситуація склалась.

Це у Вас такі проблеми тільки з працівниками гуртожитку, чи виникали ще якісь курйози з мешканцями?

На щастя, так лише в гуртожитку. І зі знайомими, і на роботі я у прекрасних стосунках зі всіма. Дивуються, що за двадцять років, які прожив у Криму, не забув українську (сміється).

А я люблю українську мову, в школі завжди найкраще її знав. Навіть моєму сину легше дається українська мова, ніж російська. Походивши декілька тижнів у садок, почав такі західняцькі слова видавати, що ми з дружиною самі дивувалися (сміється).

Які у Вас плани на майбутнє? В Крим до сім’ї не збираєтесь повертатись?

Повернуся в Крим лише тоді, коли він знову стане українським. Навіть якщо родичі, дружина залишаться на півострові, назад я не вернуся. Її я зможу зрозуміти: там вона народилась, там їй все рідне. А моя батьківщина тут.

Якщо все-таки мені не вдасться орендувати тут квартиру, то спробую виїхати за кордон, проте за певний час все одно повернуся до Львова. Хочу заробити на невеличкий будинок за містом, забрати дружину з сином і нарешті жити спокійно.

А родичі планують залишатися в Криму? До вас до Львова не хочуть перебратися?

Родичі з Криму хотіли б також переїхати до Львова. Але покидати там усе напризволяще не готові. Хіба що вдасться продати наше житло та купити тут нове. Але ми не впевнені, чи це вийде, адже ту землю, яку мали, вже анулювали.

Незважаючи на те, що в нас були всі документи на неї. Мовляв, тепер це власність Росії. Можливо, повернемо, а можливо ні. Тож цим питанням у Криму зараз займеться дружина.

 

З кримськими знайомими, друзями спілкуєтесь й надалі?

Практично ні. Я дуже розчарувався у своїх друзях із Криму. Ми завжди ніби добре ладнали, мали про що поговорити. Але раптом все змінилося: вони обома руками за російську владу, а я – за Україну.

Вони зазомбовані тією пропагандою, а я їй не піддався. Навіть коли пробував їм пояснити свою позицію, мене все одно ніяк не сприймали, адже я – бандерівець. Тож я поїхав, і зв’язок перервався.

Кажуть, що Львів дуже відрізняється від інших міст України. Вам тут комфортно жити?

Так, мені дуже комфортно жити у Львові. Це моє місто, моє середовище, моя Батьківщина. Як тільки переїхав сюди навесні, то сам дивувався, звідки я так добре пам'ятаю місто – вулиці, якісь місця.

Також я дуже люблю львівську каву. Вона просто неймовірна і не до порівняння з тією сумішшю "в пакетику", що я пив у Криму (сміється). Попри всі негаразди, які мене спіткали у Львові, я б це місто ні за що не проміняв.

P. S. Через особисті причини наш герой побажав залишитися анонімним. У зв’язку з цим, його ім’я вигадане.

фото: politiko.ua, top.thepo.st, pikabu.ru

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.