Фото-ілюстрація до книги Г. Маркеса "Сто років самотності"

Книги, які нас зробили

Андрій Бондаренко,  15 вересня 2014

Нова мережева мода на персональні хіт-паради книжок виявила покоління імені Габріеля Маркеса

Початок осені – це, безперечно, найкраща пора для обговорення книг.

Адже, перші пожовклі листки на асфальті не можуть не нагадувати перших книжкових сторінок, вкладених нам у голови твердою рукою вчителя.

Подібні асоціації, мабуть, оминають лише тих, хто тепер сам став вчителем і не бачить у вересні нічого романтичного, а лише важку працю.

Чудовою нагодою для сублімації шкільних років були, звісно ж, відвідини Львівського книжкового форуму, а паралельно з перших днів вересня набрав обертів новий тренд соціальних мереж – інтернет-користувачі активно укладали топ-десятки книг, які мали найбільший вплив на формування їхніх особистостей.

Окрім солодких принад ностальгії за тими часами, коли нашими найкращими друзями в хвилини самотності були книги, а не смарт-фони та ноут-буки, мережевий книжковий флеш-моб цінний також як цікавий дослідницький матеріал.

Поки серйозні культурологи та соціологи ще не звернули своєї аналітичної уваги на списки особистих бестселлерів, Варіанти спробували глянути на них побіжним публіцистичним оком.

Виявляється, існує повноцінне книжкове покоління, сформоване на основі певного літературного канону. Це покоління тих, кому трохи під тридцять, або трохи за тридцять. А їхній канон – Габріель Маркес, Федір Достоєвський, Джордж Оруел.

фото: e-reading

Саме ці письменники посідають три призових місця у більшості проаналізованих списках. Якщо говорити про конкретні цифри, то у двадцяти п’яти розглянутих книжкових десятках, твори Маркеса згадувалися десять разів (з них шість припадає на роман "Сто років самотності"), твори Достоєвського – сім разів (з них лідирують дві згадки "Бісів" і дві згадки "Братів Карамазових"), твори Джорджа Оруела - шість разів (і п’ять з них це роман "1984").

Ілюстрація до роману "Сто років самотності". фото: Latinofiesta

Погодьтеся, не зовсім очікувані результати, які викликають багато питань. Якщо з Маркесом усе ясно, то хто б міг подумати, що такий слід в головах українських читачів, сформованих вже після розвалу Союзу, залишать головний російський романіст дев’ятнадцятого століття та головний соціаліст-антиутопіст двадцятого століття? Чому такими впливовими виявилися твори, присвячені похмурим, межовим сторонам дореволюційної російської дійсності та антигуманним аспектам тоталітарних суспільств?

Можливо, нам слід говорити просто про універсальний вплив творчого генія. А, можливо, про якісь особливості курсування книг у 1990-х роках? Чи справа, все-таки, в політичній ситуації цієї осені?

Можна уявити, що згадки саме про Достоєвського були викликані поточними намаганнями учасників флеш-мобу переосмислити своє бачення російськості. А можна думати і про якусь живучість та унікальність образів, створених Федором Михайловичем.

фото: groups.germany.ru

А як бути з Оруелом? Тут проявився власний досвід жаху  перед тоталітарною соціальністю у юних читачів чи, може, передався їм через книго-читальницькі практики батьків? Пам’ятаєте цю ауру напів-заборонених культурних продуктів в епоху перебудови? Роман "1984" тут йде в одній шерензі з "Лолітою" Набокова чи фільмами Брюса Лі у відеосалонах.

До речі, в жодному списку "Лоліту" так і не згадали, так само як і маркіза де Сада. Навіть класику готичної еротики пост-радянських дев’яностих – графа Дракулу - і то, оминули. А я ж пам’ятаю, як усім класом читали під партами. Дуже дивна цнотливість з боку нинішнього покоління довкола-тридцятників.

А якщо, тут і корениться ключ до відчитування книжкових хіт-парадів - якщо їх складали лише для стороннього мережевого Великого брата? Якщо найінтимніші, найвпливовіші сторінки так і залишилися десь у глибині літературного несвідомого? Якщо, любов до Оруела пояснюється внутрішньо-тоталітарним бажанням задавити заборонену любов до пост-радянського масового чтива, типу "Анжеліка – королева ангелів"?

фото: В гостях у Олега Ващенко

На ці питання важко знайти відповідь. Тим більше на основі умовної вибірки з двадцяти п’яти списків. Тому, залишимо їх спеціалістам і перейдемо до наступних позицій.

П’ять згадок заслужив роман Мілана Кундери "Нестерпна легкість буття" (значить, Центральна Європа таки існує, принаймні, в формі українського фейсбук-екзистенціалізму!).

П’ять згадок розподілилися між різними творами Рея Бредбері.

Далі йдуть кілька книг, які набрали по чотири згадки: "Хроніки Нарнії" Клайва Льюїса, "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека, "Майстер і Маргарита" Михайла Булгакова.

Та кілька авторів, які здобули по чотири згадки, але різними книгами - Герман Гессе, Вільям Голдінг (результат діяльності часопису "Всесвіт"?), Еріх Ремарк.

Позначку у три згадки вдалося здолати Льву Толстому, Шарлоті Бронте, Сомерсету Моему. Марку Твену, Ернесту Хемінгуею та Генрі Міллеру (ось нарешті нерепресована сексуальність! Хоча Міллера прийнято вважати інтелектуальним чтивом...).

фото: groups.germany.ru

Як бачимо, загальний хіт-парад обертається довкола доволі таки класичної літератури. Таким чином, маємо робоче визначення найкращих персональних книг – це те, що читають усі інші. Як правило, нам  подобається, те, що є поряд з нами, те, що нам доступне.

В цьому, мабуть, головне відкриття, яке нам може дати книжковий флеш-моб. Ті книги, які колись тобі видавалися вершиною читацького таїнства, ті твори, якими ти відгороджувався від загальної маси, зрештою, таки виявилися стандартним набором "оригінального" чтива у 90-х роках минулого століття. Все стало на свої місця. З підводного човна не втечеш.

З іншого боку, в цьому і полягає діалектика індивідуального - визначальним тут є не сам матеріал, а неповторні комбінації, у які ти складаєш те, що є під руками і те. що доступне усім іншим. Адже, твоє унікальне сприйняття того ж таки Достоєвського, мабуть, багато в чому залежить і від тих книжок, які читаються десь по-сусідству. "Біси" Достоєвського – це щось одне, а "Ідіот" – це щось інше. У свою чергу, "Ідіот" Достоєвського, співставлений з "Хроніками Нарнії" – це щось одне, а із "Знедоленими" – щось зовсім інше. Співставте "Нарнію" зі Стругацькими і будете мати ще цілком іншу "Нарнію".

фото: kompas.co.ua

Не забуваймо і про дійсно унікальні книжки, які наклали на нас свій відбиток. У деяких персональних топ-списках траплялися згадки дуже неочевидної літературної продукції. І це найцікавіше. В цьому найкраще проявляється принцип "випадкової невипадковості". Погляньмо на ці твори, яким можна присудити почесну відзнаку за оригінальність (сподіваюся, ті фейсбук-користувачі, зі списків яких були взяті ці книги, пробачать винесення їх на публічне світло):

А. Шмеман, "Евхаристия. Таинство Царства"

"Якийсь радянський підручник для молодших класів, ‘завдяки’ якому я йшла до першого класу із мрією стати дояркою".

Відун Рувит, "Містифікація тисячоліть"

Готтфрид Баммес, "Пластична анатомія і візуальне вираження"

"Книжка про хлопчика Елвіса, який слухав Елвіса Преслі і мріяв стати, здається, механіком"

Роберт Лафоре, "Об'єктно-орієнтоване програмування в С++"

"Альбом з документами про Лесю Українку"

Це ще одне важливе відкриття – хорошими друзями можуть ставати і, на перший погляд, непридатні для цього речі, істоти чи образи. Ростеш ти, формуєшся, а десь збоку існує "альбом з документами про Лесю Українку" і помалу він стає тобі рідним, ти починаєш розпізнавати запах його сторінок, звикаєш до його шрифтів, візуальний дизайн стає для тебе прозорим як вікно, у яке ти дивишся щодня на світ. Він стає частиною тебе. Можливо, тільки зараз, в дорослому віці, багато хто зізнався собі в існуванні таких неформатних, але рідних книг.

Уроки книжкових хіт-парадів натякають нам і на більш загальні речі. Дуже важливо пам’ятати, що ніхто з нас не є оригінальнішим ніж інший. Ми всі "дружимо" з тим, що є поряд з нами. І що, при цьому, всі ми утворюємо якийсь свій унікальний, неповторний світ, не важливо з чого він збудований – з Германа Гессе чи з підручника пластичної анатомії.


фото: Централізованої міської бібліотечної системи для дітей м. Одеси

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.