Максим Демський на воркшопі Регенерація індустріальних споруд в Україні

Максим Демський: Ресурси є, але ми не вміємо їх використовувати

Андрій Бондаренко,  10 жовтня 2014

Директор фестивалю Гогольфест ставить гострий діагноз культурній ситуації в Україні.

Публікуємо чергову розмову з учасником воркшопу "Регенерації індустріальних споруд в Україні", який відбувся у Львові наприкінці вересня.

Максим Демський, директор арт-фестивалю Гогольфест

Як відбувається розбудова якісного культурного середовища в Україні? Ми просто перебираємо західний досвід чи у нас з'являються якісь свої особливі локальні практики культурного менеджменту?

Це насправді важливе питання, бо копіювати не можна. От не можна і все. Тому що, ми знову губимо свою ідентичність.

Україна завжди, тобто, як мінімум вже років 700-800 перебувала на стиках різних цивілізацій – західно-європейської, російської і т.д. І раптом виник момент, коли Україна стала Україною – абсолютно окремою, незалежною державою, найбільш незалежною, може, за всю історію свого існування.

Хоч ми, ніби-то, і прагнемо до Заходу, але це прагнення, насправді, більш формальне і полягає швидше у прагненні до якості, ніби-то європейської. До їхніх стандартів. І існує небезпека, що ми знову станемо частиною якоїсь сталої цивілізації, наприклад, європейської. А я впевнений, що повинні видавати наверх щось своє власне. Це така ідеологія землі. Ми можемо стати не блок-постом між цивілізаціями, а однією з цивілізацій, чи навіть центром і зосередженням цих цивілізацій.

Головна проблема – люди. В нашій країні не існує керівного складу. Людей, які вміють керувати, фактично немає. У нас взагалі немає людей, які можуть за щось відповідати. Тобто, робити щось соціально значиме, для всіх, але ставитися до цього як до свого власного проекту, виявляти дбайливість і розум. Нормальних людей бракує і ми теж повинні залучати їх зі сторони.

Зараз якраз дуже сприятлива для цього ситуація. З російської цивілізації дуже сильно витісняються розумні люди – серйозні бізнесмени, креативний клас. З придходом цих людей до нас підтягуються і колосальні капітали, ресурси. Колосальна така машина. І ці люди вже висловлюють готовність переїхати в Україну жити і працювати, реалізовувати тут свої проекти.

Так само і західна цивілізація. Там вже є сталі стандарти, стала культура, але є європейці, які прагнуть чогось нового, більш жвавого, більш відвертого. Тобто, того, що якраз є в Україні в надзвичайній кількості. Це наша відвертість, наша відкритість.

В цьому полягає моя ідеологія землі – нашої землі, в яку можна посіяти чуже зерно, тому що свого зерна у нас, на жаль чи на щастя, немає, його просто не існує в силу різних обставин. Але якщо взяти чуже зерно і посіяти на нашій землі, то воно почне тут бродити і розвиватися. Бродить воно в такий спосіб, що приїжджає сюди, наприклад, той самий Ходорковський і не просто втілює тут свої проекти, а втілює їх разом з українцями, з тими, хто готовий створювати нові форми, нові види. Але йдеться саме про локальні форми. Інакше, ми знову загубимося.

Тобто, чужу форму ми маємо наповнити своїм власним оригінальним змістом?

Саме так. Тут можна згадати наше кіновиробництво. Нещодавно вийшов фільм Плем'я. Це стовідсотковий незалежний український продукт, не схожий на жоден європейський чи російський. Тобто, у ньому безперечно присутні впливи з того чи іншого боку, але у своїй суті – це генерування абсолютно нових сенсів.

Те ж саме я можу сказати і про Поводиря. Я передивився, мабуть, десь тисячу різних українських фільмів, створених за всю історію нашого кінематографу, я відвідував усі українські кіно-фестивалі упродовж останніх 6-7 років і можу стверджувати, що нічого подібного я не бачив.

Раніше, я міг переглядати якесь таке мистецьке, артхаузне кіно і казати  блін, класно, але насправді мені це нічого не давало, не приносило відчуття чогось нового і достойного. А Поводир – це наша власна оригінальна мова, якою вже можна починати говорити і ми починаємо, ми починаємо віщати як Україна. Це дуже круто.

Я можу згадати в цьому контексті і наш Гогольфест. Нам вдалося підготувати важливий колабораційний проект – школу резидентів та інші серйозні речі. Як мінімум декілька з них будуть успішними.

Наприклад, нова опера Влада Троїцького. Я думаю, опери такого типу взагалі більше не існує у світі. Вона реально вистрелить, як раніше вистрілювали Даха Браха чи Dakh Daughters. Там все оригінальне – форма, спосіб у який доносяться сенси, потужне оформлення, візуальне чи світлове, сама історія, яка там розповідається.

Є ще ряд інших проектів, які здатні вистрілити подібним чином. Вони ще лише розробляються, але у них вже є потужна креативна енергія, яка обов’язково спрацює.

Працюючи над Гогольфестом, ми сповідуємо просту концепцію  міняти колеса на ходу. Ми не чекаємо, поки хтось когось колись виховає, а діємо згідно з великим геніальним законом мистецтва  тут і зараз. Тому що, як тільки ми починаємо говорити в майбутньому часі  щось, колись, потім  це означає ніколи. Все. Крапка. Забули. Щось зробити можна лише тоді, коли в цю секунду як ми про щось говоримо, ми вже починаємо це робити. В той самий момент. Тільки так.

Це дуже важливо. Починати щось робити потрібно вже, тому що вже  це навіть запізно. Якщо ми зараз не роздуплимося, то втратимо свою країну. Її не буде. Кожен повинен це відчути, відчути так, щоб йому заболіло десь в серці.

Те, що зараз відбувається є наслідоком нашої пасивності, нашої нездатності діяти тут-і-зараз упродовж останніх 20 років. Ми протупили. Жорстко протупили. Не лише Донбас усе просрав. Ми всі просрали, і Львів, і Київ, і Донецьк. І ось зараз в нашій країні йдуть бойові дії. Якщо ми тут, в тилу не почнемо щось активно робити, то буде дуже погано.

У нас для цього є лише рік. Якщо за цей рік ми не почнемо генерувати нову діяльність, нові смисли, то маленьке вікно, яке є зараз перед нами, закриється. Знову почнеться стара репресивна історія  зі сходу, чи з заходу, навіть не важливо. Членство у Європейскому Союзі принципово нічого не змінить. Може суспільство стане більш відкрите. Може з’явиться більше коштів і ресурсів. Але наших власних смислових зв’язків ми вже не створимо. Нас знову розірвуть на схід і на захід.

Ми повинні чітко зрозуміти  все, що було раніше, слід забути.

У нас є націоналістично настроєні люди. Але вони діють абсолютно не конструктивно. Ну не можемо ми ось так приходити на схід і заявляти місцевим  гей ти, дурню! Ану порозумнішай! Ну що з цього вийде? Який буде результат? Так не можна робити. Я вважаю себе нацоналістом, але я розумію, що це абсолютно нереально. Потрібно взаємодіяти. Потрібно робити спільні проекти.

Ось ми сидимо тут, розмовляємо з тобою, вирізаємо, так би мовити, смислові уголочки. В нашій розмові може виникнути ще третій уголочек,  який виріжеться зовсім випадково. І бах – схід і захід разом.

Починати все треба з нуля. Є всі задатки, є історія. Але оцей новий уголочек ми маємо вирізати всі разом  ти, я , Троїцький, Ходорковський і так далі.

Головне, не боятися зізнатися самим собі, що у нас жопа. І зупинити нашу звичну машину продукування українськості  типу, я українець і чорт забирай! Так, я теж українець, і чорт забирай. Але все. Стоп. Зараз ми маємо унікальну ситцацію, коли вся країна об’єдналася проти ворога. Однак, настав час включити і конструктивну, творчу сторону і працювати на взаємне порозуміння. Маємо зараз всі умови. Нам потрібні тільки чотири стіни, світло, тепло і наші серця. І просто працювати. І що важливо  не жлобитися.

У дискусії під час воркшопу з регенерації індустріальних будівель ти говорив про практичні моменти культурної праці, зокрема про пошук ресурсів. Можеш зараз розповісти про це більш детально?

У нас до хріна ресурсів. Ми просто не вміємо їх ефективно використовувати. Витрачається купа бабла на існування допотопних культурних інституцій  200 театрів, 300 музеїв. Там упродовж півстоліття сидять бабусі з дідусями, які отримують зарплату і ще на щось нарікають, хоча абсолютно нічого не роблять.

У нас є купа територій, які простоюють. Це не лише заводи. Це ті ж таки театри, де не відбувається нічого нового і ніхто туди не ходить.

Можу навести приклад  Театр опери та балету для дітей та юнацтва в Києві на Подолі. Я працював там разом з Владом Троїцьким 4 місяці. Поряд з театром, буквально сусідні двері  Києво-Могилянська Академія. І жоден студент не увійшов в цей театр, який, власне, і має працювати для юнацтва. Чому? Тому що, те, що там показують  це треш. За виключенням декількох постановок Раду Поклітару. Все інше  просто трешняк.

Більше того, цей театр відкритий лише раз на день  в обідню пору. Хто туди може піти? А там офігенна локація. Три величезних зали, хол. Усе це можна прекрасно використовувати, залучати інших людей, залучати кошти зі сторони, знаходити партнерів, наприклад, посольства. Вони готові надавати кошти, вже є певні домовленості.

І ми запропонували державі за 2 роки вивести всю діяльність театру в нуль. Тобто, заробляти стільки ж, скільки нам потрібно витрачати. Адже, поки-що цей театр, ті люди, які там сидять, жеруть з державної кишені 5 мільйонів гривень у місяць. Уявляєш? Це з нашої кишені, щомісяця ти, я, ми всі платимо їм 5 мільйонів гривень. Ці хлопці роблять вигляд, що творять мистецтво і ніхто з ними не сперечається. Ніхто не виходить на вулицю і не каже  гей, хлоп'ята! Що ви робите? Ніхто не протестує. І ось вони там сидять і вдають, що несуть мистецтво дітям. Це 5 мільйонів гривень в місяць. А заробляють вони на квитках десь 200 тисяч гривень.

При цьому навмисне не намагаються щось змінити, адже, їм вигідно, щоб все виглядало убого. Щоб їх шкодували. Все повністю погано і за це ми їм платимо. Такий от трешняк нашого сучасного мистецтва.

Ми знаємо, що у нас є великий Шевченко. Та давайте забудем про це! Давайте займемося ділом. Є багато роботи  реструктуризація театрів, заводів, регенерація всіх подібних зон, де зараз нічого не відбувається.

Тобто, регенерації потребують не лише недіючі заводи, а й величезна кількість різних інституцій, які лише вдають, що вони діючі?

Абсолютно так. Я завжди про це говорю. Це крім того, що є сотні заводів, на яких працюють тисячі людей і виробляють повну хєрню, якісь капелюхи. Чи сталь, яка в Китаї в 20 разів дешевша. Вона тут продається тільки тому, щось хтось комусь дає відкати.

Фото: Київський муніципальний театр опери та балету для дітей та юнацтва

Що робити з цими тисячами людей? Ми повинні організовувати різні освітні програми – потрібно для початку банально навчити людей працювати на комп’ютерах. В Японії люди, наприклад, англійську мову починають вивчати в вісімдесят років. І це нормально. Потрібно здійснити правильну, розумну реструктуризацію. Не вигнати просто людей на вулицю, а дати їм можливість перевчитися.

Ось наприклад існує театр, який отримує  кілька мільйонів дотації від держави. Як перевести його на самоокупність? Ставиться поріг, термін – 2 роки. І упродовж цього часу щомісяця сума дотацій зменшується. І театр мусить сам, або за допомогою додаткових структур, придумувати проекти, які будуть приносити більше грошей.

Тобто, ти не приходиш і не виганяєш зразу всіх працівників на вулицю. Ти робиш так, щоб кожна людина, яка тут працює, знала -  є точка А, після якої доведеться роздуплитися. Думаю, що половина людей скористається цим шансом.

Мусимо організувати велику кількість потужних освітніх чи навіть начально-виробничих проектів. Потрібно, щоб люди вміли практично застосовувати ті навики, які вони отримують. В нас освіта настільки відділена від реальності, що 60 відсотків людей працює не у своїй професії. Це просто якась катастрофа.

фото: Київський муніципальний театр опери та балету для дітей та юнацтва

Чи приватні ініціативи знизу мають шанси щось змінити у цій ситуації?

Ну ось ми якраз таким і займаємося. Гогольфест. Ось. Це вже працює. Ініціатива, як вже зібрала колосальну кількість людей, і працює незалежно від того, чи є бюджет чи немає, чи є сили чи немає сил. Слід, звичайно, збільшувати кількість людей, які таким займаються, залучати людей зі сторони. Потрібно також, щоб нас нарешті підтримала держава. Головне, щоб це сталося вже не запізно. Зовнішний світ кричить нам – переходьте на епли, а ми ще досі сидимо на старих ПК.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.