Євген Коновалець

Галичани в центрі Революції: Коновалець і його Січові стрільці

Варіанти,  20 жовтня 2014

Стаття старшого наукового співробітника Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького" Ігоря Дерев’яного.

"Наші попередники тоді вірили в самостійну Україну, працювали, змагались, мучились по в’язницях і на засланнях, а, проте, їм багатьом не пощастило дожити того щасливого дня, щоб побачити Україну самостійною. Ми мали те вийняткове щастя, що ми бачили, жили й боролись, обороняючи нашу самостійну Україну. Можливо, що нас зустріне така сама доля, як наших попередників, але нашим обов’язком є вести нашу визвольну боротьбу далі, в непохитній вірі, що Україна буде знову самостійною державою".
(з листування Євгена Коновальця 1930-х рр.)

Українська революція 1917–1921 рр. об’єднала у боротьбі за українську державність українців, розділених імперським кордоном протягом багатьох століть, і засвідчила єдність між "галичанами" та "наддніпрянцями".

Таким проявом єдності стала й історія однієї з найбоєздатніших військових одиниць армії Української Народної Республіки – формації Січових Стрільців та її командира Євгена Коновальця (1891–1938).

Він мав неабияку політичну вдачу та хист, міг би стати успішним юристом, проводив громадсько-політичну діяльність, був членом "Соколу", "Просвіти" та Української націонал-демократичної партії.

Проте, в 1914 р., як і безліч його ровесників, "пішов на війну" рядовим 19-го полку Крайової оборони у Львові.

Коновалець брав участь у легендарному бою на горі Маківці у червні 1915-го, де й потрапив у полон.

А коли до Царицина дійшли вісті про Лютневу революцію, переїхав до Києва.

на фото: Присяга новобранців з вишколу Січових Стрільців. Староконстянтинів, жовтень 1919 року. Попереду – Головний Отаман Симон Петлюра, у другому ряді ліворуч – полковник Євген Коновалець.

Саме тут Коновалець зрозумів, що на цьому історичному етапі доля України вирішується на Наддніпрянщині і обрав для себе військову діяльність.

Він не був офіцером високого рангу із відповідним досвідом, проте енергійність, цілеспрямованість та ідейність привернули до нього увагу керівників Центральної Ради.

У жовтні 1917-го у столиці Російської імперії відбувся більшовицький переворот, який спричинив громадянську війну. Поразка в ній російського Тимчасового уряду дала можливість Центральній Раді зміцнити владу в Україні та 20 листопада 1917 року проголосити Українську Народну Республіку  національну державу, проти якої більшовики розпочали війну.

на фото: Члени Стрілецької ради у Празі в липні 1920 року. Зліва направо сидять: сотник Іван Андрух, полковник Євген Коновалець, сотник Василь Кучабський; стоять: полковник Іван Чмола, сотник Михайло Матчак, сотник Ярослав Чиж.

Для захисту суверенітету УНР формувалася бойова одиниця із колишніх полонених галичан та буковинців, котрі під час першої світової служили в австро-угорській армії. Після кількох реорганізацій командиром цього з’єднання було призначено молодого офіцера Євгена Коновальця.

У грудні 1917-го курінь налічував 317 вояків особового складу. Першими старшинами (офіцерами) його були Роман Дашкевич, Іван Чмола, Федір Черник. При курені з ініціативи Р. Дашкевича офіцери створили Стрілецьку раду, де обговорювали питання політичного становища країни, комплектування куреня, приймали колегіальні рішення.

Саме в цей час, у середині грудня, Галицько-Буковинський курінь почали неофіційно називати Січовими Стрільцями. Згодом цю назву затвердили як офіційну.

на фото: Євген Коновалець з батьком Михайлом. 1914-1915 рік

Якщо у грудні січовики виконували охоронні функції на вулицях Києва, то вже в січні 1918-го курінь реорганізовується у справжню бойову одиницю. Це стало можливим завдяки тому, що 18 січня з табору в м. Дубовці біля Царицина прибула група старшин Легіону УСС. Серед них були Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Іван Андрух.

У той час до складу куреня увійшли й 263 колишні "усуси", організовані Осипом Думіним. Ці вояки та старшина були ветеранами Першої світової, що підняло бойовий дух та якість військового підрозділу.

Тоді ж відбулися важливі зміни у внутрішній організації куреня. За сприяння Є. Коновальця було скасовано комітети та принцип виборності командирів. Стрілецька рада перетворилася на дорадчий старшинський орган при командирові.

на фото: Казарми січових стрільців на вул. Львівській, 24 в Києві. 4 травня 1918 року.

Було чітко визначено політичні пріоритети: курінь підпорядковується Центральній Раді та готовий захищати її у боротьбі проти російської агресії. Опір нападникові трактували як визвольну боротьбу, а не класову. Усі ці заходи командування зміцнили дисципліну у війську та перетворили 1-й курінь січових стрільців в одну з найбоєздатніших частин армії УНР.

Тоді ж відбулося бойове хрещення Куреня. 29 січня у Києві вибухнуло інспіроване більшовиками повстання, у якому взяли участь понад 2000 червоногвардійців, збільшовичених вояків українського війська та робітників заводу "Арсенал".

Його метою було послаблення української влади для пришвидшення капітуляції української столиці.

До того ж, деякі частини українських військ оголосили про нейтралітет у цьому протистоянні. У столиці розпочалися вуличні бої на Печерську (де бунтівники утримували завод "Арсенал"), Деміївці, Подолі.

Червоногвардійці з Подолу розгорнули наступ на будівлю Центральної Ради. Розрізнені по місту українські війська, загальною чисельністю 1940 старшин та вояків, відбивали концентровані атаки чисельнішого ворога.

Отримавши інформацію про бунт і не одержавши жодних вказівок з штабу Київського військового округу, Євген Коновалець діяв самотужки: разом із Андрієм Мельником вони розробили план операції зі звільнення міста та втілили його.

Не розпорошуючи своїх сил, січовики витиснули червоногвардійців із центральної частини міста – району Софійської площі та вулиці Великої Володимирської, потім спрямували удар у напрямку Подолу.

Протягом 29–31 січня січові стрільці відзначилися в обороні будинку Центральної Ради, куди було спрямовано головний удар більшовиків. Таким чином вдалося відкинути ворога до Подолу. 1–2 лютого січовики вибили ворога з Подолу. 1 лютого до Києва увійшли українські війська під командою Симона Петлюри.

Серед них була й 1-а сотня січових стрільців, котра брала участь у захопленні "Арсеналу". Перемога мала високу ціну – під час цих боїв курінь втратив убитими та пораненими понад 200 вояків.

Як згадував очевидець, "головною причиною успіхів Січових стрільців були: систематичність дії і всюди присутність командування. Стрілецькі відділи безупинно наступали й не давали ворогові часу на переформування й закріплення. Командування наказувало бити в найслабші місця противника і не так дбати про здобуття терену, як про цілковите знищення ворога".

на фото: Броньований потяг "Стрілець" та його обслуга після здобуття Києва 1918 року.

На початку лютого більшовицькі війська Михайла Муравйова захопили Київ, а українські – відступили.

Ситуацію на фронті змінило підписання у Бресті-Литовському мирного договору між УНР і т.зв. Центральними державами, що дало можливість у лютому розгорнути контрнаступ проти більшовиків.
Після звільнення від більшовиків Києва хорунжого Євгена Коновальця підвищили до полковника.

Курінь було розгорнуто в 4-й полк січових стрільців, котрий із цього часу набув статусу гвардійського полку та здійснював охорону будинку Центральної Ради й урядових установ УНР.

Станом на 12 березня полк складався із двох куренів по чотири сотні, кулеметної та кінно-розвідувальної частин, загалом –2500 вояків та старшин. Три чверті особового складу полку становили наддніпрянські українці, командували ж галичани – ветерани Першої світової війни.

на фото ліва направо): Євген Коновалець, Таїсія Юрієва, Іван Юріїв, Петро Пасіка, Михайло Матчак та невідомий. Станція Шепетівка, Хмельницька область, жовтень 1919 року.

У березні-квітні 1918 року Євген Коновалець ретельно аналізує розподіл політичних сил у Центральній Раді для кращого розуміння рішень влади. Дехто вважав його більше політиком, аніж військовим діячем.

У квітні 1918-го загострився конфлікт між Центральною Радою та німецьким військовим командуванням, котре намагалося втручатися у внутрішні справи УНР. Коновалець довідався про наміри німців здійснити заколот і привести до влади російського аристократа українського походження Павла Скоропадського.

Полковник усіляко намагався попередити їх плани, проте українська влада була сліпа. Після державного перевороту 28 квітня було встановлено гетьманат Скоропадського. Коновалець вважав новий режим нелегітимним та антидемократичним, тому Стрілецька рада відхилила пропозицію підтримати нову владу й січовики склали зброю.

Через кілька місяців, в умовах війни проти більшовиків, П. Скоропадський гостро потребував сили з високим рівнем дисципліни та військового досвіду, тому в серпні цього ж року він надав Євгенові Коновальцю дозвіл на формування Окремого загону січових стрільців з місцем дислокації у Білій Церкві, подалі від столиці, оскільки гетьман та його оточення повністю не довіряли стрільцям.

на фото: Євген Коновалець у таборі для військовополонених біля Царицина, Росія. 1916–1917 роки.

Восени 1918 року після поразки Центральних держав у Першій світовій війні гетьман Скоропадський став шукати нового союзника проти більшовиків. Його вибір зупинився на білогвардійському русі, близькому гетьманові за духом.

14 жовтня 1918-го Скоропадський оголосив своє фатальне рішення про наміри входження Української держави до складу Росії на автономних засадах. Це рішення викликало масове збурення проти режиму гетьмана та підготовку до антигетьманського повстання.

На початку листопада у Львові постала Західно-Українська Народна Республіка, влада котрої просила допомоги у гетьмана для війни з поляками. Міністри гетьманату вирішили скористатися цим фактом, щоб усунути Січових стрільців зі столиці та згасити конфлікт навколо рішення 14 жовтня.

Натомість Стрілецька рада 12 листопада більшістю голосів вирішила відкрито виступити проти режиму Скоропадського. І хоча згодом таке рішення Є. Коновальця потрактували як зраду галичан, він був певний у своєму виборі, оскільки розумів, що майбутнє української державності неможливе без утримання Києва.

на фото: Гармата батареї Січових стрільців. 76-мм дивізіонна гармата зразка 1902 року російського виробництва. Київ, 26 квітня 1918 року.

15 листопада в Білій Церкві Директорія оголосила про відновлення УНР. І першою військовою формацією, що відкрито виступила на боці Директорії, був Окремий загін січових стрільців Є. Коновальця. Наступного дня січовики захопили Білу Церкву та Фастів.

Проти повстанців було спрямовано гетьманські війська: 1-шу офіцерську добровольчу дружину полковника Олександра Святополка-Мірського, 4-ий сердюцький полк, відділи 3-го Київського кінного полку та бронепотяг.

18 листопада 1918 р. у бою біля станції Мотовилівка група січових стрільців (близько 900 вояків на чолі з Федором Черником: кулеметна сотня, дві піхотні сотні, бронепотяг) завдала поразки восьмитисячному загонові гетьманців.

Хоча у бою загинули сотники Федір Черник та Микола Загаєвич, ця битва пришвидшила зречення влади Скоропадського та перемогу Директорії.

Після Мотовилівки з Лівобережної України до Директорії приєдналися Запорізька та Синьожупанна дивізії, з Правобережжя – Чорноморський кіш та 2-ий Подільський корпус.

Країну охопило загальнонаціональне повстання. Протягом 19–20 листопада січовики захопили кілька сіл під Києвом. А 20–21 листопада разом із новоприбулими частинами взяли в облогу столицю.

Під час облоги Києва українські війська було реорганізовано в Західну групу військ Директорії під командуванням полковника Коновальця. Згодом його призначено командувачем республіканських військ на Київщині. Він входив до складу республіканської делегації на переговорах з німецьким військовим командуванням щодо їхнього невтручання у бойові дії.

Німеччина не мала власних інтересів у цьому конфлікті, до того ж   країна програла Першу світову й усередині неї назрівала революція. Тому 29 листопада було підписано угоду про безперешкодну евакуацію німецьких військ із Києва.

на фото: Симон Петлюра (у центрі), Євген Коновалець (праворуч) та Роман Дашкевич під час проголошення Акту злуки на Софійській площі. Київ, 22 січня 1919 року. Кадр із документальної кінохроніки.

На початку грудня розпочалася підготовка до штурму столиці. Для цього 3 грудня було створено Осадний корпус військ УНР. До його складу увійшли Окремий загін січових стрільців, Окремий чорноморський загін та Дніпровська бригада, розгорнуті у дивізії.

Очолював Осадний корпус полковник Євген Коновалець. Від 8 грудня особовий склад корпусу налічував 50 тисяч бійців та 48 гармат. Проте військове з’єднання не було однорідним – новостворені частини виявилися малодисципліновані.

Тому при плануванні штурму Києва Євген Коновалець довіряв лише відділам січових стрільців. Зокрема вступ до Києва мала здійснити 1-ша дивізія січових стрільців, щоб уникнути погромів цивільного населення. 14 грудня місто було захоплене, гетьман зрікся влади й уряд Української Держави склав повноваження.

Участь січових стрільців у антигетьманському повстанні значно піднесла їхній авторитет серед інших військових частин. Євген Коновалець вирізнявся серед офіцерів не лише талантом військового командира, а й ідеологічною твердістю та незламністю політичних переконань.

Після відновлення УНР на плечі Євгена Коновальця та січовиків лягла робота із встановлення адміністративного порядку в столиці. Коновальця призначено комендантом Києва.

Тоді Євгенові Коновальцю, як і Андрієві Мельнику, за визначну роль у антигетьманському повстанні було присвоєно звання отамана, що відповідало рангові генерала.

на фото: Євген Коновалець на одній з останніх нарад команди 11-ї дивізії січових стрільців  1919 року.

Разом із перемогою Директорія отримала "у спадок" від гетьманату й цілу низку проблем. Серед них   війна з більшовиками. Швидко виявилося, що Директорія неспроможна створити належного адміністративного управління на місцях через брак досвідчених кадрів.

Окрім цього на півдні, у степах, ширилася неконтрольована та політично невизначена Отаманщина. Владі потрібний був чіткий соціальний курс політичних рішень, чого вимагало переважаюче населення України – селянство.

Проте в умовах війни забезпечити це було неможливо. Додалася ще й парламентська криза. Трудовий конгрес УНР складався переважно із селян, котрим імпонували більшовицькі пропагандистські гасла. Постала загроза втрати й так важко здобутого суверенітету держави. Політична криза також негативно впливала на моральний стан війська.

Конфлікт загострився на початку січня 1919-го.

Тоді Стрілецька рада запропонувала встановити військову диктатуру тимчасового характеру у формі тріумвірату, до складу котрого увійшли б Симон Петлюра, Євген Коновалець та Андрій Мельник. 16 січня 1919-го на державній нараді УНР відбулося обговорення цього плану. Проте ці пропозиції було відкинуто більшістю членів наради.

на фото: Команда 11-ї дивізії січових стрільців у Шепетівці, 1919 рік. Зліва направо сидять: підполковник Цівірко, підполковник Юрій Отмарштайн, комендант 11-ї дивізії полковник Роман Сушко, невідомий, сотник Гнатченко. Стоять зліва направо: сотник М. Максим, поручник Л. Савойка, сотник М. Строніцький, двоє невідомих, хорунжий С. Миколин.

Сам Петлюра, котрому відводили головне місце у цьому задумі, не наважився брати участь, прагнучи зберегти демократичні принципи побудови політичного устрою. Політична криза загострювалася, що прямопропорційно відбивалося й на війську.

У середині січня на півдні від Києва, в районі Трипілля –Обухів, вибухнуло повстання отамана Зеленого, котрий оголосив про нейтралітет. Коновалець не міг допустити, щоб у тилу була озброєна група, що може вступити у бій на боці більшовиків.

Тому на південь відрядили групу січовиків під командуванням Осипа Думіна для ліквідації бунту. Осип Думін кілька разів намагався вирішити проблему шляхом переговорів.

На них парламентарі Зеленого висловлювали прихильне ставлення до Директорії та вороже – до більшовиків, проте підкоритися наказу «здати зброю» відмовилися. У таборі повстанців трапився інцидент, під час котрого неконтрольована група повстанців намагалася підбурити решту до убивства офіцерів-січовиків під час переговорів. Цього не сталося завдяки втручанню самого отамана Зеленого.

У цій ситуації Осип Думін зрозумів, наскільки неконтрольованими та мінливими є отаманські військові формування, і що покладатися на мирні стосунки із ними   марна справа. У 20-х числах січня січовики придушили це повстання та вилучити зброю в цивільного населення. 26 січня відділ повернувся до Києва.

Військова кампанія 1919 р. стала фатальною для української армії, вимушеної боротися на трьох фронтах: більшовицькому, польському (після Акта Злуки УНР воювала проти Польщі) та білогвардійському.
На початку січня 1919 року більшовицькі війська захопили Харків та розгорнули наступ на Полтаву.

Командувач східного фронту полковник Петро Болбочан не зумів стримати наступ численішого ворога та розгорнув організований відступ до столиці. У такій ситуації командувач армії УНР генерал Олександр Греків доручив Коновальцеві організувати відсіч ворогові – його призначили командувачем військ східного фронту.

Наприкінці січня Осадний корпус було реорганізовано в корпус Січових стрільців. Проте у ході перших боїв окремі військові частини виявилися небоєздатними і швидко відступили на південь.

Із рештою військ (4 000  5 000 вояків), зупинити наступ червоних було неможливо – 8-тисячна 1-ша Українська дивізія просувалася з Чернігівщини на Київ. 6 лютого більшовики увійшли до Києва.

Протягом весни стрільці воювали на Житомирщині, протягом 19–21 березня вибили червоних з околиць Житомира, а протягом 21–22 березня – здобули місто.

Особливо відзначилися в бою 4-ий полк, частини 2-го полку та панцерник "Стрілець". А у боях за Бердичів, 27 березня січовики майже витіснили 1-шу Українську дивізію Миколи Щорса з міста, але 30 березня на допомогу більшовикам підійшло підкріплення і Бердичів було втрачено.

Під час другої спроби захопити місто Коновалець припустився тактичної помилки: намагаючись зберегти резерви для остаточного удару, не віддав наказу ввести у бій 5-ий полк Січових Стрільців, який зміг би врятувати ситуацію на користь січовиків.

Влітку січовики воювали на Хмельниччині. Полковник Юрій Тютюнник розробив план контрнаступу та погодив його з Євгеном Коновальцем. Згідно з ним, війська УНР повинні були передислокуватися з Волині на Тернопільщину, контрольовану УГА, та завдати удар більшовицьким позиціям на Поділлі.

Запорізька група, як головна ударна сила, мала зайняти Проскурів. Їхній лівий фланг прикривали січові стрільці у напрямку на Старокостянтинів. 29 травня розпочався загальний наступ, який завершився так, що запорожці та січовики захопили заплановані цілі.

Але 8 червня більшовики новими силами розгорнули наступ на позиції стрільців, і після тяжких боїв протягом 8–15 червня Проскурів було втрачено. Січовики втратили до двох третин особового складу загиблими та пораненими.

Становище на фронті погіршувалося, оскільки більшовики кидали до бою війська, укомплектовані на захоплених територіях з українців, і через це бойовий дух вояків УНР різко падав.

Ситуацію ускладнювало й не сприяння дезорієнтованого та втомленого війною цивільного населення, яке сприймало чергове захоплення свого населеного пункту як продовження війни.

Складну ситуацію на східному фронті в липні 1919 р. врятували частини УГА, що відступали під натиском поляків. Протягом 21–22 липня 11-та дивізія Січових стрільців повела наступ на Таращанську бригаду 1-ї Української дивізії, якою командував Щорс, котра просувалася у напрямку до Кам’янця.

Під час цих боїв січовикам вдалося оточити ворога та повністю його розгромити. Головний отаман Симон Петлюра відзначив цю операцію як взірцеву, порадив іншим воякам брати приклад із січовиків і висловив подяку за перемогу.

Більшовицькі війська, деморалізовані атакою, почали відступ під тиском військ УНР на всьому проскурівському фронту. Українське військове командування розгорнуло наступ на Правобережжя, оскільки після перемоги в тилу більшовиків спалахнули повстання.

31 серпня 1919 року українські війська відбили Київ у більшовиків, але здали його білогвардійцям. Так, наприкінці вересня 1919 року розпочалася війна проти Білої гвардії, котра на той час контролювала Південь та Лівобережжя України.

До середини жовтня білогвардійці стрімко просувалися, тиснучи на українські війська, послаблені епідемією тифу. Український фронт розпався, коли 17 листопада 1919 р. виснажена боями та хворобами УГА перейшла на бік білогвардійців, через перемир’я між УНР та Польщею (1919), що закріплювало за поляками окуповану Галичину.

"Розпочиналася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації. Антаґонізм, що існував доси тільки поміж політиками, які ґрупувалися біля двох урядів, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу. Різке становище урядових кіл Української Народної Республіки, що самі почали вже після довершеного факту, на мою думку, зовсім непотрібно роздувати шкідливе значення переходу Галицької Армії до Денікіна, не могло причинитися до заспокоєння настроїв. Катастрофальне положення, в якому опинилася територія України, що стала для ворогів українського народу ареною боїв, лише сприяло кличеві: "В усьому винні галичани – зрадники Українського Народу!" У катеґорію ж "зрадників” потрапили не тільки члени Галицької Армії, але взагалі всі уродженці Галичини" – згадував Євген Коновалець.

На початку грудня 1919 року рештки військ УНР відступили до Любара й були оточені звідусіль польськими, білогвардійськими та більшовицькими військами.

Цей район став справжнім "трикутником смерті" для українських військ. Уряд закликав до продовження боротьби партизанськими методами. Євген Коновалець не поділяв плану партизанки, вважаючи її безперспективною. Тому 4 грудня рада стрілецьких командирів вирішила розформувати відділи січово-стрілецького війська.

Під час Української революції Євген Коновалець розвинувся як військовий діяч з незмінними ідеологічними принципами вірності демократичним традиціям.

І формація Січових стрільців, яку він творив та очолював, стала однією з найкращих в армії УНР. Кілька разів вони рятували українську державу у скрутному становищі, а також проявили себе в інших боях 1918 1919 рр.

І хоча українське військо постійно зазнавало втрат і врешті-решт програло війну, саме Євген Коновалець та його січовики відзначалися винятковою вірністю уряду УНР та ідеям демократії, що в ті часи траплялося не часто.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.