Запоріжжя

Lenin і сучарт

Андрій Бондаренко,  5 листопада 2014

Мандрівка мистецькими ландшафтами Запоріжжя: галерея в житловому будинку, спадщина конструктивізму, магічна Хортиця та привид радянського обивателя

Днями у Центрі міської історії представили арт-галерею Lenin – головний мистецький простір Запоріжжя.

Презентацію провела спеціальна гостя, арт-менеджерка галереї Наталя Лобач.

Розповідь Наталі і подальша дискусія виявилися доволі цікавими та зачепили також контекст Львова і такі концептуальні питання як "що таке радянськість?" чи "де проходить межа нормальності?".

Lenin

Арт-галерея Lenin функціонує у Запоріжжі з 2006 року. Заснував її місцевий культурний активіст Юрій Баранник, який віддав під потреби мистецтва свою власну квартиру, а сам переїхав жити на дачу. Тож галерея розмістилася у звичайному житловому будинку на проспекті Леніна.

Тут регулярно відбувається широкий спектр культурних подій – виставки сучасного українського мистецтва, концерти нішової музики, покази освітніх фільмів, тусовочні богемні посиденьки. При галереї також працює недільна арт-школа та музей старого Запоріжжя.

фотоArt-gallery Lenin

Як наголосила Наталя Лобач, під назвою арт-галереї насправді приховується повноцінний культурний центр, який об’єднує всі місцеві культурні кола. Сюди часто навідуються зі своїми проектами галерейники та митці з інших міст.

З певним пієтетом Наталя згадала львів’ян. Особливо запам’яталися лекції мистецтвознавця Романа Ганкевича та виставка митців Сергія Савченко та Олексія Хорошко. Вони привезли у Запоріжжя свій відео-арт та інсталяцію, що, відзначила Наталя, стали максимальним шоком для запорожців.

Мистецька боротьба з радянським Я

Головну мету галеристи-ленінці визначають як боротьбу з радянським підходом до культури та з тими стереотипами, які заважають масовій аудиторії сприймати сучасне мистецтво.

На думку Наталі, в культурному плані запоріжці ще мало чим відрізняються від тих радянських обивателів, які у 1930-х роках обурювалися формалізмом у мистецтві, називаючи це марнотраством державних грошей.

За нашим місцевим календарем все ще триває 1991 рік, зізналася арт-менеджерка. Тож роботи непочатий край і тільки починаємо думати, що з цим робити.

Галерея намагається почати з основ і представити запорожцям базові елементи сучарту - перформанс, інсталяцію.

Реакція ще, як правило, незадовільна. Наталя перечислила найчастіше вживані відгуки: "Що це за знущання?", "Що це за сміття?", "Я теж так можу!". Втім, галеристи стараються не нав’язувати свого бачення, а просто підштовхувати відвідувачів до сприйняття нового досвіду.

Їхній підхід Наталя сформулювала так:

"Сучасне мистецтво сприймається як знущання. Тобто, от я на роботі, на заводі, з сьомої до п’ятою вкалую, а ти там просто собі сидиш і щось малюєш? Це не те що агресія, а швидше, нерозуміння, відчуття всесвітньої несправедливості. І тут виникає багато питань. А ми, в принципі, намагаємося зробити так, щоб питань виникало ще більше. Ми прагнемо не нав’язувати свої конкретні відповіді, а надавати людям ширший вибір".

Спадок конструктивізму – альтернативне радянське мистецтво

Так чи інакше, доводиться вдаватися до просвітництва. Один з головних проектів – галереї  представлення архітектури конструктивізму.

Запоріжжя – класичний крупний радянський індустріальний центр, розбудований у 1920-х роках на основі невеликого містечка Олександрівськ. Упродовж перших п’ятирічок тут постали великі металургійні заводи, а справжнім серцем міста стала перша дніпровська гідроелектростанція ДніпроГЕС, відкрита у 1932 році.

З того періоду залишилося багато пам’яток радянського архітектурного модернізму, відомого як конструктивізм. У 1930-х роках, як відомо, культурна кон’юнктура у Союзі різко змінилася і місце модернізму зайняла сталінська неокласика. Відповідно, довкола теми конструктивізму утворився певний інформаційний вакуум, наслідки якого відчуваються ще досі.

За словами Наталі, "це надзвичайно цінний та цікавий феномен, який буквально переламував свідомість людей. І про це ніхто не знає. Запоріжжя – це Хортиця, ДніпроГЕС та й все. Архітектура конструктивізму сьогодні дуже занедбана, але вона є, хоча її вже ніхто не розуміє".

З 2010 року галерея розповідає про найцікавіші пам’ятки, висвітлюючи також світовий контекст і показуючи наскільки діяльність радянських архітекторів перепліталася з діяльністю їхніх більш відомих сьогодні західних колег.

Архівні малюнки дають можливість відчути потужний злет утопічної думки, яка сподівалася, що відповідне архітектурне середовище може змінити людину та закласти підвалини нового кращого життя.

Деякі проекти були реалізовані, як приміром, комплекс поліклініки, що мав формувати правильних, здорових членів суспільства. Деякі залишилися на папері, як проект міста, напівзавислого у повітрі. Як пояснила Наталя, передбачалося, що технічне вирішення таких фантастичних задумів буде знайдене найближчими роками. В цьому проявлявся особливий настрій епохи. Про нього також свідчать відгуки старших людей, які відвідували виставки.

Історія та люди

Важливий момент діяльності галереї – провокування людей на власні емоції та спогади. Старші відвідувачі, ознайомившись з експозицією, починають розуміти, що їхній досвід теж може бути комусь цікавим, і дехто розповідає власні історії. Одне із спільних місць пригадування довоєнних років – "Часи були важкі, але хороші. Тоді, ми всі ніби горіли!". Сьогодні, така суб’єктивна привабливість виснажливих сталіністських п’ятирічок може дивувати, однак, цей момент теж є важливим для розуміння історії та історичної пам'яті.

Особливо цікаво, коли пригадування та проговорення свого минулого досвіду стосується так званих репресованих тем. Наприклад, періоду німецької окупації.

Наталя розповіла про інтерес старшого покоління відвідувачів до тематичної виставки фотографій, зроблених німецькими пілотами у 1942-43 роках і нещодавно знайдених в архіві. Для декого став одкровенням той факт, що Запоріжжя в ті роки відвідував Гітлер. Або демонстрування кадрів підривання нацистами ДніпроГЕСу, яке послужило каталізатором відповідних, довгий час приховуваних спогадів для багатьох відвідувачів – про жорстокі злочини армій з обидвох сторін фронту чи про своє переосмислення радянської влади та ідеології.

фото: Art-gallery Lenin

Цікавими є стосунки галереї зі своїми безпосередніми сусідами - мешканцями інших квартир у будинку. Дехто є частим гостем, а дехто, випадково завітавши на виставку, дивується, що ось під самим носом вже сім років діє галерея, а вони тільки зараз про це довідалися. А ще хтось і не підозрює про подвійне призначення свого будинку, хоча галерея приципово тримає свої двері широко відкритими. Часто, двірничка зриває галерейні постери у під’їзді, сприймаючи їх за непотрібне сміття.

Хортиця та її дольмени

Як зауважила Наталя Лобач, невід’ємна частина Запоріжжя – це славнозвісна Хортиця. Окультурюючи міський простір, галерея Lenin не забуває і про природні ландшафти острова, який є чудовим місцем для всілякого ленд-арту. Давня історія людської присутності дає поживу для обігрування різноманітних контекстів, а маса сміття, що тут нагромадилося, – для екологічних інсталяцій і флешмобів. Крім еко-тематичного арту хіт цьогорічного сезону – це, звісно ж, український патріотизм.

фото: Art-gallery Lenin

Взагалі, Хортиця є особливим феноменом місцевої популярної культури.

Острів, передусім, хвилює уяву людей як локалізація славних сторінок історії козацтва. Втім, народна фантазія не обмежується історичними фактами, а занурюється ще глибше у міфологічну традицію, експлуатуючи такі цікаві теми як козацький шаманізм чи народна магія.

Подейкують різне – що саме на Хортиці однією ногою стояв бог в момент створення світу, що тут є дивні місця, де можна зникнути або знайти джерело з цілющою водою. Місцем паломництва Хортицю обрали представники чи не всіх християнських і язичницьких релігійних течій, присутніх у Запоріжжі.

фото: Art-gallery Lenin

Існує ціла традиція ночівлі поблизу кам’яних сакральних пам’яток доісторичної епохи – так званих дольменів, які ще збереглися на острові.

Магія Хортиці діє на всіх, навіть на представників влади. Як розповіла Наталя, "є така цікава історія, що скільки не було різних проектів міської розбудови Хортиці, жоден так і не реалізувався. Як ніби Хортиця нічого не пускає. І всі мери чесно зізнаються, що бояться щось там робити. Не хочуть з цим зв’язуватися. Але для нас це не привід для якогось сміху. Воно є і це нормально".

Ленін – диявол-основоположник

Назва галереї – Lenin, однак, на вивісці ім’я революційного вождя перекреслене лінією. Таким прийомом галерейники спробували передати характерну особливість тотальної ленінізації міського простору Запоріжжя. Ім’я Леніна настільки в’їлося у ландшафт, що вже практично нічого не означає. Площа Леніна, проспект Леніна, пам’ятник Леніну, острів Леніна, ДніпроГЕС Леніна сьогодні сприймаються просто як площа, проспект і т.д. Ім’я Леніна ніби всюди присутнє, а одночасно його ніби і немає взагалі.

Свого Леніна запоріжці знову помітили лише в період нещодавнього Майдану, коли раптом постало питання – зносити головний пам’ятник міста чи залишити його у спокої. Словами Наталі Лобач, "починаючи з зимового періоду, ця тема – зносити чи не зносити пам’ятник Леніну – стала дуже нагальною і нею закінчуються усі розмови. Починається, наприклад, з того, "що ти приготуєш на вечерю?" і зрештою завершується -  "так, все-таки, зносити його чи не зносити?". Причому ти розумієш, що це якесь таке питання, яке ніколи не вирішиться”.

Думки запоріжців з приводу долі гранітного леніна розділилися приблизно наполовину. Прихильники зносу наголошують на символічному значенні кам’яної постаті, присутність якої продовжує впливати на свідомість мешканців міста і не дає розпочати життя з нового листка. Аргументи їхніх проивників не надто переконливі, але по-своєму залізо-бетонні. Якщо вже стоїть, то нехай стоїть, кажуть вони. Раз хтось поставив, то не нам його зносити. До того ж, нагадують вони, ще живі люди, які вклали у нього свою душу. Звертають увагу і на практичні вигоди – якщо у Запоріжжі збережеться Ленін, то на тлі загального ленінопаду, це буде виглядати як особлива фішка міста. У всіх знесли, а в нас стоїть!

фото: Art-gallery Lenin

Найцікавіший аргумент противників зносу стосується локальної ідентичності. Погоджуючись з негативною оцінкою більшовицького лідера, запоріжці, при цьому зауважують, що, так чи інакше, але саме завдяки Леніну Запоріжжя стало Запоріжжям, перетворившись із залізничного вузла Олександрівська на індустріальний гігант. Ленін був дияволом, кажуть вони, але цей диявол нас створив і це є доконаним фактом.

Таке сприйняття Леніна, безперечно, відрізняється від відповідного культу, прийнятого у Радянському Союзі. Можна сказати, що у Запоріжжі універсальна наднаціональна "радянськість" стала локальною. Тому, "ленінський" настрій запоріжців принципово відрізняється від сентиментів комуністичних ревізіоністів.

Щоб Ленін не надто спокійно себе почував в очікуванні фінального вироку, місцеві активісти докучають йому як можуть. Ще під час Майдану його закутали у синьо-жовтий прапор, а нещодавно вбрали у вишиванку.

фото: Art-gallery Lenin

В інших містах України цей жест сприйняли неоднозначно. Звучали думки, що, таким чином, запоріжці хочуть вберегти свого кумира від руйнування. Коментуючи такі відгуки, Наталя Лобач запевнила, що з точки зору мешканців Запоріжжя вишиванка на Леніні виглядає як однозначне знущання, як дзвінкий лящ у лисину, а не спроба порятунку.

фото: Art-gallery Lenin

Ленін, який рахує зуби в кита-ДніпроГЕСа

З Леніном чи без, але ініціативні громадяни таки хочуть повернути ленінську площу собі і показати червоному кумиру, хто у місті головний.

Нещодавно у Запоріжжі відбувався архітектурний колоквіум, присвячений атомоградам, тобто, містам зведеним при атомних електростанціях. На завершення учасникам колоквіуму запропонували взяти участь у воркшопі, темою якого було потенційне облаштування простору довкола пам’ятника Леніну.

Ми хотіли подивитися на питання пам’ятника ширше, пояснила Наталя. Адже, питання зносу не вирішує головної проблеми – як зробити цю площу комфортною, щоб, перебуваючи тут, не почуватися в гостях.

фото: Art-gallery Lenin

В процесі воркшопу було згенеровано багато оригінальних ідей. Від встановлення тут роялю для публічного виконання музики, басейну, який перетворює Леніна на учасника запливу, тренажеру для скелелазів на постаменті і до арки кохання, яка подвоює пам’ятник у напрямку цілковитої зміни сексуальної орієнтації вождя.

Один з найбільш амбітних проектів передбачає стилізацію ландшафтних обрисів ДніпроГЕСу під величезного кита, на якого уважно вдивляється Ленін.

А ще одним проектом – канатною дорогою, що сполучає найвищі точки ленінських місць – навіть зацікавилася міська адміністрація.

 

фото: Art-gallery Lenin

Де закінчується "радянськість"?

Під час дискусії мова зайшла про визначення поняття "радянськості". Адже, саме у боротьбі з радянськими атавізмами бачать запорізькі галерейники своє призначення.

Втім, на кінець зустрічі це питання втратило свою однозначність. Як зауважила директорка Центру міської історії Софія Дяк, словом "радянський" ми часто намагаємося позначити цілий комплекс різних за своїм походженням явищ. І навпаки, залишкові прояви радянських практик часто приховуються і там, де їх не прийнято помічати. Наприклад, у звичці насаджувати культурні чи інші цінності згори.

А у відповідь на історію Наталі про промислове містечко "Мотор-Січ" як розплідник ватніків, Софія пригадала ситуацію навколо народного дому у львівських Збоїщах, коли місцева громада вимагала від молодих культменеджерок повернення ритуальних хорів, якими мешканці звикли маркувати свій річний календар ритуальних свят – неважливо чи йдеться про Перше травня чи Святу Покрову.

фото: Art-gallery Lenin

Такий приклад приховування радянськості за фасадами львівських кам’яниць дещо розбивав образ європейського Львова, який, судячи зі слів Наталі, склався у запоріжців.

А запитання працівниці Центру міської історії Ірини Мацевко про те чи є мешканці модернізованих індустріальних міст Сходу більш відкриті до нового, показало певне взаємне накладання уявлень про нормальність. Інакше кажучи, східняки вкладають у Львів своє бачення європейськості та цивілізованості, тоді як західняки, в свою чергу, сподіваються знайти цивілізаційну адекватність десь за межами львівського консервативного мікро-всесвіту. Пригадуючи слова представниці фонду ІЗОЛЯЦІЯ Ані Мєдвєдєвої, знову хочеться зауважити, що Галичина та Донбас набагато подібніші ніж їм здається.

Втім, питання чи основна культурна проблема сучасних українців полягає у залишках умовної радянськості так і залишилося відкритим. Хоча, запоріжцям видається, що у їхньому місті ще триває вічний 1991 рік (втім, вітер Майдан вже порушив цю атмосферу), принципові зміни у ментальному ландшафті спричиняються не лише чіткими геотектонічними розламами, а й поступовою працею всіляких неочевидних процесів. Як відомо, обличчя землі змінюється  внаслідок не лише землетрусів, а й тихого вивітрювання чи ерозії.

Понад два десятиліття, що минули з часу розпаду Союзу, не могли не накласти на людей та їхнє життєве середовище свого особливого відбитку.

Показово, що Наталя Лобач як приклад суто радянських стереотипів наводила здивування відвідувачів галереї тією обставиною, що двері принципово не замикаються і ніде немає охоронця. Тоді як, видається, що більш правильно виводити цей подив з періоду дев’яностих років. Адже, саме тоді відбувалася приватизація і замикання традиційних відкритих радянських публічних просторів, до яких можна віднести і культурні заклади.

Культурні цінності, які сповідує арт-галерея Lenin, можна також віднести до радянської культури. З тією заувагою, що радянське культурне поле аж ніяк не було однорідним і у ньому одночасно проявлялися різні, часом протилежні підходи. Так, боротьба з обивательським ставленням до "високої" культури пронизувала чи не всю історію радянської держави. Згадаймо гостру опозицію між "культурністю" та "пошлостью", характерну для 1960-х років.

Таким чином, працівники галереї швидше представлять умовну "хорошу", альтернативну радянськість (прикладом якої є той самий конструктивізм, а також діяльність дисидентів, представників відлиги чи контркультурщиків), ніж якусь принципово нову культурну позицію. А відівчені від відкритих дверей "будинку культури" запоріжці у своєму "нерозумінні" сучарту спираються не тільки на Хрущова, а й на Петросяна.

Можна не любити сталінський ампір, "збудований на крові", однак, як слушно зауважила Софія Дяк, конструктивізм не менше, а може й більше спирався на насильницьку мобілізацію радянських мас.

Так чи інакше, розмова про діяльність галереї Lenin показала, що явища "радянськості", "пост-радянськості", "культурності" та "обивательськості" сьогодні переплелися у набагато складнішому візерунку, ніж ми звикли думати. Наше бачення цих питань, як правило, обмежується вузькою перспективою. І, власне, такі культурні розмови між "сходом" та "заходом" дуже помічні для усвідомлення такої обмеженості.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.