Міф Галичини

Що таке Галичина і як її уявляють в Кракові та у Львові?

Андрій Бондаренко,  3 грудня 2014

Враження львів’янки від краківської виставки “Міф Галичини”.

В листопаді у Кракові в Міжнародному центрі культури відкрилася тематична експозиція, присвячена, можливо, найбільш знаковому регіону Австро-Угорської імперії  Галичині.

Як відомо, цей регіон був швидше політично-віртуальним утворенням ніж реальною історичною провінцією. Однак, галицька віртуальність виявилася доволі життєздатною і залишила глибокий слід в колективній пам’яті народів, яким свого часу випало називати себе галичанами.

Саме ці сліди і намагається зафіксувати та представити краківська виставка "Міф Галичини".

Така тема, безперечно, дуже цікава і львів’янам. Тож, Варіанти вирішили довідатися про деталі експозиції і ретельно розпитали про все побачене львівську науковицю Христину Чушак, яка нещодавно побувала на виставці.

Фото: Mi?dzynarodowe Centrum Kultury w Krakowie

Отже, що це за виставка? Який її задум та концепція?

Виставка присвячена галицькому міфу. Організатори таким чином, мабуть, спробували вирішити складнішу проблему. Тобто, відповісти на запитання  яким чином можна показати певний, досить тривалий і суперечливий період в історії. І при цьому відсторонилися від оцінок, власне, задекларувавши, що будуть говорити про міф. Це їм ніби розв’язало руки.

Інакше кажучи, задум такий – ми не будемо розповідати про те, як насправді було в Галичині, якою була Галичина як історична культурно-матеріальна реальність. А натомість, розповімо, які міфи про Галичину були в головних етнічних групах, що населяли Галичину. І які міфи про Галичину залишилися сьогодні в різних країнах.

Організатори зосередилися на чотирьох національностях – українці, поляки, євреї, австрійці і на їхньому баченні Галичини і загалом Австро-Угорської імперії. Але насправді ці чотири теми були представлені доволі нерівномірно. Можливо, були задіяні різні куратори, які по-своєму розуміли свої завдання.

Фото: Rzeczpospolita

Як це все виглядало для відвідувача?

Якшо бути позитивно налаштованим до виставки, то виставка була камерною, а якщо негативно – то там було трохи затісно.

Я прийшла туди з бажанням пройтися по експозиції з екскурсоводом, щоб довідатися, що самі організатори туди вклали, побачити їхню внутрішню перспективу. Але потрапила на якогось чувака, який не дуже володів темою, і англійською мовою теж. Можливо, він насправді, когось підміняв.

На виставці було людно, а в деяких кімнатах - дійсно тіснява. Перша кімната – вступ-пролог. Там коротко розповідається, що таке Галичина, подаються якісь візуальні матеріали.  

Важливе завдання для організаторів випливало з популяризаторської мети виставки. Тобто, як показати якомусь аматору, який приходить на виставку і не знає контексту, де є, власне, міф, а де - історія.

Спочатку, мабуть, треба змалювати тодішню реальність, але це ж дуже важко, бо існує багато різних наукових поглядів і підходів, не кажучи вже про те, що кожна національність теж бачить усе по-своєму.

Творці виставки зосередилися на міфах. Було багато кічуватих картин, багато Костирка і Коха. Але повністю від історії вони не відмовились – в певних залах таки подаються деякі спроби пояснити ті чи інші нюанси і, як на мене, це створює відчутний дисонанс.

В принципі, їх можна зрозуміти. Якщо уявити собі відвідувача з-поза меж Польщі чи України, які взагалі не мають зеленого поняття про Галичину, то їм потрібен певний багаж знань – чому це  так, а це  ось так.

Фото: Rzeczpospolita

Ці описи-пояснення до кожної зали були непогані, але вони були написані порівняно складною мовою. Я чула як дві бабусі, з виду інтелігентки, читали описи і нарікали - боже, якою складною мовою написано, я нічого не розумію!

Ну так, це, мабуть, головна проблема тих виставок, які готуються професійними науковцями.

Так, надто академічні тексти. Отже, історичну канву якось там намагалися пояснити.

Кімната прологу була досить цікавою. Власне, тематика міфу дозволяла вдаватися до хронологічних зсувів і перестрибувань – бо міф це ж така позачасова штука. Відповідно, у кімнатах, зазвичай (крім найбільшого залу, в якому можна було знайти найкращі і найпрофесійніші пояснення), співіснували речі як з перед австро-угорських часів, так і сучасні інтерпретації. Тобто, в одному залі могли бути картини чи артефакти з різних періодів.

Якщо спробувати по порядку. От, заходиш всередину і...

Найперше, що бачиш коли заходиш на виставку – стенди про історію Галичини. Як ця провінція формувалася. Кілька карт з різних періодів.

Не міфічних?

Ні, нормальних. А з іншого боку  показують мультфільм "Вулиця крокодилів" – анімація братів Квей за Бруно Шульцом.

Далі, в кімнаті-пролозі, були дві центральні речі, які кидалися в очі. Перша  картина Юрія Коха. Польською назва звучала як "Sen Europy", тобто "Сон Європи". Там просто зображена така гола жінка з якимось орнаментованими панчішками, яка лежить поверх начебто Карпат і Львова. І можна зрозуміти, що це  Галичина.

Фото: Rzeczpospolita

А другим центральним елементом кімнати була гра "Ассармот". Це така ніби планшетна гра, основана на історії Польщі, яку зробила польська шляхтинка Клементина Гофманова. Вперше ця гра була видана близько 1830 року. Ти кидаєш кубики і йдеш по історії Польщі – від легендарних подій, від казкової Польщі і до Польщі занепалої, до утворення Польського королівства у 1815 році. Цікавий такий артефакт.

Фото: Zak?ad Narodowy im. Ossoli?skich

Ще там подавалася коротка інформація про перший поділ Польщі. Потім заходиш по-черзі в чотири наступних кімнати – польську, українську, єврейську, австрійську. ЦІ частини виставки мають презентувати чим був міф Галичини для кожної цієї національності окремо.

Але, не зовсім все там відповідало цьому завданню.

В українській кімнаті йшлося не стільки про міф, як про уявлення про те, чим були українці в Габсбурзькій мперії. Подається наголос на тому, що вони іншої релігії, мають інші обряди, це ілюструє картина з причастям. Така от певна екзотизація українців.

Можливо, вони подали такі матеріали, тому що в українців і дійсно не було тоді особливих рефлексій з приводу Галичини?

Ну, власне, проблема там в тому, що до кінця не зрозуміло логіку організаторів.

До речі, там подаються якісь визначення міфу?

Ні. Наскільки я зрозуміла, це співпраця польських і віденських музеїв. Відповідно, яким чином вони конструювали український чи єврейський голос – невідомо. Чи це їхній погляд на наш голос, чи відтворення цього голосу, яким би він не був, знову ж таки – невідомо.

Втім, будь-яку критику до організаторів важко застосувати, бо вони завжди можуть сказати, що розглядають просто міф, а це таке доволі розмите поняття.

Ну, міф - це, насправді, теж серйозно і конкретно. Якщо розглядати міф не у значенні загальних вимислів, а як певні культурні практики, певний набір конкретних уявлень та наративів, поряд з матеріальними практиками та речами, то така тема також вимагає чіткості.

Я думаю, творці виставки мали на увазі таки не наукове розуміння міфів, а як сухий залишок після складного періоду в історії – що залишилося. Цісар вусатий і т.д.

А вони розглядали міфи, які вже існували в Австро-Угорській імперії, чи сучасні міфи?

Невідомо. Трохи про те пробували, трохи про те. До кінця незрозуміло. Просто купа гарних експонатів.

Фото: Mi?dzynarodowe Centrum Kultury w Krakowie

Одна велика кімната була повністю присвячена явним сучасним інтерпретаціям. Але всі вони презентували переважно споживацьке ставлення – міф Галичини в культурі споживання, на прикладі продуктів – йогурт чи іграшки і таке інше.

До речі, а випадку йогурту "Галичина" хіба йдеться про міф тої самої австрійської Галичини? Хіба там не мається на увазі просто усталене географічне окреслення?

Ну так, але це чому ми взагалі стали Галичиною? Звідки взялася ця назва? Власне, українська перспектива у експозиції показувала якраз довші коріння цього міфу. Був показаний цей місточок між Галицько-Волинським князівством і австрійською Галичиною, яка офіційно називалася, як ми пам’ятаємо Королівство Галичини та Володимирії.

До речі, для українців назва Галичина звучить дуже природно. У нас був Галич, ми про нього пам’ятаємо. Все правильно. Я в дитинстві, якраз, думав, що Галичина – це насамперед від Галича, що це термін ще з тих княжих часів. Тоді як для поляків – це доволі абстрактне позначення. Полякам поняття Галичини доводилося насаджувати більше ніж нам, мабуть.

Ну, власне, австро-угорські чиновники створили цю провінцію, яка на той час, наприкінці 18 століття була дуже відсталою. Австрія забрала цей великий шматок землі з думкою, що потім виміняє її в Прусії на Сілезію. Але їм це не вдалося.

Тоді перед ними постало питання – є величезна земля, про яку ніхто не знає, там повний занепад, ніщо не розвинене, доріг немає, кам’яних будинків немає, взагалі нічого немає. Що з цим робити?

Одна з тем цієї виставки – Галичина як terra incognita і як tabula rasa. З одного боку, австрійцям потрібно було зрозуміти – що там взагалі є, а з іншого боку, можна було робити все що завгодно, з чистого листа.

Фото: Rzeczpospolita

Австро-Угорщина вступає тоді в період якраз просвітницької імперії. Тобто, такий варіант імперії, який передбачає, що потрібно все впорядковувати, робити розумні добрі речі, розумно керувати своїми підданими. А тут ось територія, начебто порожня, де можна все це втілити, де ніби-то не повинно бути жодного супротиву.

Але інфраструктури для таких завдань практично не було. Потрібно було все будувати, потрібно було організовувати канцелярії, архіви, а дерев’янні будинки для цього не дуже надаються – може статися пожежа.

Добре що у Львові тоді монастирів було багато. Прекрасні приміщення для казенних інституцій.

Так, якраз у той момент ми маємо протистояння держави і римо-католицької церкви. На виставці трохи про це згадується. Держава думала, що церква має їй допомагати якось у цих всіх просвітницьких справах, тоді як церква не виявляла особливого ентузіазму. Тому, церкву навіть переслідували. Забирали монастирі.

От власне, мене завжди цікавило це питання – чому австрійці так масштабно закривали церкви і монастирі?

Бо церковні інституції були застаріли, вони, так би мовити, гальмували, ставили державі палки в колеса. В Австро-Угорщині священники стали державними чиновниками, згодом вони навіть отримували від держави зарплату. А які зі священників чиновники? Можна уявити собі. А в австрійців  глобальний просвітницький проект перетворення реальності.

Фото: Rzeczpospolita

В Галичині, в наших болотах цей проект, звичайно трохи підзав’яз. Надання політичного представництва, реформи – це все йшло згори.

А що було у єврейській кімнаті?

Єврейські міфи, до речі, були представлені чи не найменше.  Дуже слабо. По суті, акцентувалися лише два основних моменти.

Перший  те, що євреям в Польщі жилося дуже непогано у порівнянні з іншими країнами Європи. Згадувалися закони, так званий Каліський статут, прийнятий у 13 столітті, в якому євреям забезпечувалося право на вільне пересування, наприклад.

А другий момент – що під Австро-Угорщиною ця тендеція продовжилась. Франца-Йосифа, як відомо, називали імператором селян, євреїв і ще когось. Його на виставці порівнюють з польським королем Казимиром і тут з’являється нарешті міф – про те, що у Казимира булла коханка єврейка. Ось звідси, значить, витікає його прихильність до євреїв! Але це вже я сама мусила про це здогадуватися, бо, загалом, спосіб подачі матеріалів на виставці дуже нерівний і часом не надто зрозумілий.

До речі, про становище євреїв у Польщі – те, що їм там всім добре жилося, це, мабуть, теж, багато в чому, міф. Тобто, постає питання  що значить"добре"? Так, у до-австрійському Львові, євреїв оточувало дуже багато офіційних чи неофіційних анти-семітських практик, які, зокрема, забороняли вільне розселення по місту чи можливість брати участь у політичному житті міста. Коли Львів став австрійським, така ситуація різко змінилася на краще. Я вже не кажу, про дуже жорстокі погроми, які регулярно мали місце у ще старому польському Львові. Хоча, все відносно, звісно.

Можливо. Про це на виставці не говорилося. З виставки я довідалася, що євреям непогано жилося як за польських часів, так і за австрійських.

Ще один єврейський міф, який там презентувався – історія Золотої Рози, тобто, тієї жінки, на честь якої назвали синагогу.

Так міф про Золоту Розу – який він має стосунок до міфу Галичини?

Я ж кажу, що українська та єврейська перспективи були представлені дуже слабо.

Були матеріали про посилення політичних рухів на галицьких землях – але про український і польський. Про сіонізм не дуже було матеріалів там, принаймні, я не пам’ятаю нічого такого. Були просто два старі відео про життя євреїв у Львові та Кракові, 1939 року.

Дивно, чому не використали літературні матеріали. Того ж Бруно Шульца.

Про Шульца згадали – був мультфільм про вулицю Крокодилів і його погруддя десь стояло.

Як ці всі міфи між собою співвідносилися?

Та ніяк.

А які були польські міфи?

Були картини про політичну кризу, про згущення хмар на Польщею, печаль з приводу поділів і так далі.

Це все подавалося як міфи, як суб'єктивні категорії?

Ні, якраз дуже серйозно. Був портрет останнього польського короля. Були матеріали про важливість релігії в житті поляків. Був навіть експонат пов’язаний зі Львовом – репродукція вітража Станіслава Виспянського.

Насправді, Львів на виставці був дуже присутній, проходив всюди червоною ниткою. Велику частину експозиції навіть присвятили, наскільки я зрозуміла, конкуренції між Краковом та Львовом. Тобто, от у Львові все розвивалося  промисловість, архітектура, а Краків знаходився більше в тіні.

Мені сподобався аргумент краків’ян – а зате у нас мистецтво розвивалося!

Ще Львів згадали у розповіді про розвиток індустріалізації та залізниці.

То яке в тебе склалося загальне враження?

Враження, що виставка і не про міф, і не про історію. Розповісти про міф у організаторів не дуже вийшло. Починаючи з того, що, як ти зауважував, немає їхнього визначення поняття міфу. Можливо, їм потрібно було більше опертися на хронологічну послідовність, щоб не впадати в хаос.

Занадто багато пластів вони піднімали, не допомагаючи відвідувачу якось скласти собі цілісне уявлення. Виходить так, що львівська галичанка (як от я, наприклад) з цієї виставки про міфи Галичини нічого нового не довідається.

Запам’яталася мені, правда, одна така цікава картина, на якій зображено алегорію Ялтинської умови. На ній намальовано начебто суд Паріса  три голі жінки з головами Сталіна, Рузвельта, Черчіля і Паріс-Гітлер дає яблуко Сталіну. Картина, здається, кінця вісімдесятих років. Посил полягає в тому, що саме там, у Ялті, у 1945 році, закінчилася історія Галичини. Галичину розділили остаточно між двома різними державами.

Фото: macdougallauction.com

А коли вже говорилося про сучасну українську Галичину, то їй спробували надати якогось такого забарвлення як найбільш прозахідного і європейського регіону України, таке одне з найбільш плоскіших уявлень про сучасну Галичину.

Був такий жовто-блакитний кубик з фотографіями, який символізував Майдан. Ще на одному телевізорі показували якесь свято вишиванок, якому надали націоналістичне трактування – молоді дівчата і хлопці у вишиванках під пам’ятником Бандери. Хоча до чого тут Галичина і її міфи  не дуже зрозуміло.

Фото: Mi?dzynarodowe Centrum Kultury w Krakowie

Підсумовуючи, що мені в цьому не сподобалося – це не "неузгодженість", а брак якогось коментаря. Тобто, хотілося б побачити щось типу "Тоді як Х, було ще й У", а на виставці, як я вже писала, все було якось через кому, таке враження, що не поскладано – а накидано всякого різного.

Не ясно, що хотіли сказати куратори (бо все ж кураторська "рука" відчувалася – це не була виставка типу "про все робіть свої власні висновки". Одним словом, вийшла Галичина як збірка, у більшості своїй, не надто дорогих та цінних речей (щоб не сказати тандети), збірка, яка ще не дотягує до рівня "колекції", її правила ще в процесі розробки.

Фото: Rzeczpospolita

Аби досягнути більш об'ємного погляду на тему Варіанти попросили прокоментувати виставку та розмову з Христиною Чушак також іншого відвідувача експозиції. 

Андрій Заярнюк (історик, викладає в Університеті Вінніпеґу (Канада). Автор книги "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проєкти і галицьке село в середині XIX століття"):

Виставка "Міф Галичини" точно вийшла не зовсім про міф Галичини. Хоча вся історія цього територіального конструкту  це теж певного роду міф.

Експозиція фокусується на польській Галичині, а українці і євреї презентуються як така собі екзотика і етнографія.

Втім, з другого боку, багато загальних речей, які там подаються про Галичину, не належать до якогось одного народу. Коротше кажучи, виставка виглядає швидше як представлення Галичини і її afterlives (наступних реінкарнацій,  Варіанти), а не міфу Галичини. А ще з другого боку, повторюся, історія цього регіону  це теж частина міфу.

Загалом, мені виставка сподобалася. Організатори назбирали багато різних артефактів, з приватних колекцій в тому числі. Навіть, якщо матеріали зібрані трохи хаотично. Але виставка, насправді, класно відображає, що в темі Галичини цікавить усіх саме зараз - не сільське господарство, чи там школи, а архітектура, мапи, поштівки.

Мені дуже сподобалися експоновані книжки та друковані матеріали  всілякі природничі історії Галичини чи антисемітські поштівки.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.