За мить до перемоги

За мить до перемоги

Андрій Бондаренко,  20 лютого 2015

Репортаж з Майдану у ніч, коли втік Янукович.

Цей репортаж був написаний наприкінці лютого 2014 року, відразу після подій. Тоді якось не склалося його опублікувати.

Тепер, в річницю Революції Гідності текст, який пропонується увазі читачів Варіантів, може слугувати своєрідним пам'ятником тим дням.

Він відтворює ту суміш страху і надії, яку, мабуть, відчували більшість українців, що завмерли тоді в очікуванні подальшого розвитку ситуації, ще не знаючи, що від перемоги їх відділяє вже лише мить.  

П'ятниця, 21 лютого, 2014 року, вечір. Разом з друзями стоїмо на Майдані, роззираємось.

Погляд бігає навколо, злякано натрапляючи на сліди ще зовсім свіжої війни. Темний обрис будинку профспілок із ще темнішими смугами недавньої пожежі. Безладні купи барикад, там де раніше красувалися акуратні фортифікаційні укріплення. Під ногами земля. У повітрі разом з молекулами диму витає відчуття втоми.

Але зосередитися на пейзажі не дають люди. І це добре. Довкола жвавий рух, величезні натовпи постійно кудись переміщуються один крізь одного. Споглядання людських потоків заспокоює. Стан тривоги, від якого ось уже кілька днів як не вдається позбутися, давить не так сильно. Майдан знову вщент заповнений людьми, як і кілька тижнів тому. Він вистояв. Розгрому немає. Останні новини про невтішні перемовини, про величезні жертви, про тупу затятість "зека" відступають убік. Хочеться знайти якусь справу, влитися в загальне діло.

Як знайти роботу?

З пошуками заняття виникають проблеми. Натовпи людей на Майдані не просто так. Під вечір тут уже панує "безробіття". Друзі волонтери розповідають як вони вже втомилися відбиватися від інших волонтерів, котрі бажають їх замінити. Дзвонимо різним знайомим. Стомлені невиспані голоси відповідають – "приходьте пізніше". Відчуваємо себе "неприкаяними заробітчанами у столиці", але не здаємося.

Доходимо до КМДА і зародки веселого настрою зникають. По Хрещатику проносять труни. Людський гул стверджує – "Герої! Герої! Герої!"

Хтось радить йти до Михайлівського. Там, можливо, будуть потрібні люди на ніч. Піднімаємось туди з Майдану. Крокуємо помалу, постійно озираючись. Ось готель "Козацький", якісь години тому звідси стріляли у людей. Раптом чуються радісні крики, вниз Михайлівською мчиться дивний автомобіль, схожий на броньовик. Зверху на ньому сидять люди. Перехожий заспокоює – "Наші. Водомьот угнали". Водомет в наших руках – це дуже добре.

За стінами Михайлівського вирує рух. Усе виглядає як кіно-декорації – твердиня за високими стінами готується до облоги, всюди електричне світло, гудять генератори, постійно проїжджають автомобілі, люди в шоломах, люди з гучномовцями, тільки камер не видно Хоча ні. Ці асоціації з'являються вже потім. У той момент жодних порівнянь та метафор. Усе сприймається просто як даність.

До столика інфо-центру пробитися нелегко. Нарешті вдається отримати завдання від стомленої жінки, яка намагається спілкуватися з кількома людьми одночасно. Моє завдання звучить трохи дивно. "Охорона медичного складу" – стояти всю ніч біля пакунків з ліками. Від кого охороняти, якщо це всередині, на подвір'ї? Але, добре, головне при ділі, там розберемося.

"Завскладом"

Під стіною собору височіє статуя Андрія Первозваного. Апостол підтримує цілу купу ящиків з медикаментами. Навпроти – приміщення монастирської трапезної, де розташувалася “та сама операційна”.

Не встигаю познайомитися з напарниками, як сюди привозять хворого. Напружено вдивляємось. Виносять людину на ношах. Нарешті чуються пояснення – "З барикад. Але не з пораненням. Отруєння або язва". Виразка це теж серйозно. Співчуваємо хворому, радіючи, що на барикадах поки усе спокійно.

На склад – підвищення під стінами святині – постійно приносять пакунки з ліками. Включаюсь у процес складання коробок, відчуваючи, що завдання "охорони" суто символічне. Тим часом розповідають, що на Майдані оголосили ультиматум політикам. Після десятої ранку може початися штурм.

Для мене новина приносить і полегшенням, і страх. Полегшення, що вночі війна швидше за все знову не розпочнеться. Страх, що нових боїв із силовиками не уникнути. Страх війни, стрілянини і смерті. Мимоволі згадуються слова Сікорського після перемовин з Януковичем – "Якщо не підете на його умови, вас усіх уб'ють".

Це питання хвилює не лише мене. Розмова приводить до висновку – дотискати Януковича пора вже руками депутатів. Досить смертей. Ті, хто готовий йти на штурм – безперечно герої. Втім, дуже хочеться, щоб тепер підключилися політики. Матюкаємо політиків. Ящиків з ліками все більшає. Фігура апостола Андрія меншає. Хочеться сказати йому – "Все буде добре". Натомість кажу це сам собі.

Нарешті можна вийти на перекур з відчуттям причетності до спільної справи. Палити можна лише назовні, з поваги до Михайлівської святині, як мені пояснили. Виходжу разом з семінаристом Петром – чисто гоголівським персонажем, з яким тільки що носили коробки з ліками. У нього на голові чомусь хіп-хоперська шапка.  До нас підходить двоє  чолов'яг – обидва зігнуті, накульгують, обличчя як у класичних мешканців виправних колоній. Припалюють, вибачаються за брудні руки, кажуть, щойно "убєгалі от мєнтов". Вони занадто дивні, щоб викликати довіру, тому розмову не підтримуємо.

Про Московський патріархат та українське село

Петро пропонує відійти ще далі, щоб не ображати безпосередньо стін монастиря палінням цигарок. Емоційно розповідає про свою нелюбов до церкви Московського патріархату. Мовляв, там приземлені люди, які ділять усіх на чорних та білих. Виявляється, свого часу Петро належав до цієї церкви. Коли перейшов під Київський патріархат, отримував безліч дзвінків з погрозами від колишніх колег. Натякали на зв'язки в СБУ. Бувало, навіть на вулиці дулі скручували під ніс.

Петро особливо наголошує – "вони проти України". Сам він з Київської області, з родини священників. Батько не цурався теж іншої праці, тримав велике господарство. Однак, тепер селянство планомірно знищують, каже Петро. На його думку, причетні чиновники навмисне підвищують ціни на міндобрива, щоб маленьким господарствам було невигідно їх використовувати. Фермерів витісняють, викуповуючи їхню землю для будування промислових об'єктів, ресторанів чи засівання рапсом. Тоді як саме фермери – остання надія українського села. Вони забезпечують працею себе та усіх інших селян, які ще не спилися.

Петро позитивно згадує колгоспні часи. Тоді була робота, було життя, були ресурси. Розруха дев'яностих усе зруйнувала, натомість нічого нового не принесла. Його батько пробував тримати ставки з рибою, але від ідеї довелося відмовитися після візиту податкової комісії. Належні відрахування зі ставків оцінили у 200 тисяч гривень щороку. Зараз батько виготовляє домашню ковбасу. Скуповують менше ніж по 20 гривень за кілограм, – скаржиться Петро. – А молоко в селян купують взагалі по півтора гривні. Ціни явно відрізняються від цін у міських магазинах, тому згідно киваю – так, це грабунок.

Новини та аврали

Повертаємося на пост. Дівчата приносять чай, канапки. Жити можна. Дізнаємося останні новини – Янукович приїхав до Харкова, горить дача Медведчука. Найуважніше розпитують медика, який прийшов з барикад, аби поповнити аптечку. Заспокоює – там усе тихо. Даємо йому бинти і посилаємо всередину Михайлівського, де мають видавати конкретні ліки "вроздріб". Ми лише складаємо коробки, які зранку будуть розбирати професійні медики.

Час від часу починаються маленькі аврали – прибувають буси з ліками. Переважно із Західної України. Читаємо на коробці напис, зроблений дитячою рукою – "Ліки від школярів Кам'янка-Бузького району. Слава Україні".

Поки відпочиваємо в очікуванні чергових коробок, вдивляємося у автомобілі, що проїжджають повз нас. Ось повільно сунеться стара, широка, вкрита пилом іномарка, з вікна стирчить великий синьо-жовтий прапор. "Ого", – зауважує хтось. – "Це як прівєт з дев'яностих. Братки в таких їздили". Услід за таким динозавром з'являється новеньке і дороге авто. "Інспектор", – каже Петро. Перепитую – це з самооборони? Той хитає головою – місцевий монастирський інспектор. Дивиться чи все гаразд.

Приходить медик у повному екіпіруванні – каска, бронежилет, біла форма з червоним хрестом. Питає про складані ноші, які нещодавно принесли. Їх віддали у приміщення операційної, тому захожу туди. Лікарки у вестибюлі кажуть, що ноші вже забрали – когось потрібно було винести. Пояснюю це медику, він дивно посміхається і просить надалі усі подібні речі відмічати чорним маркером. Згодом перепитую напарника – "він що, мав на увазі, що ноші могли вкрасти і перепродати?" Той киває. Він теж так зрозумів.

Ніч триває. Людей на подвір'ї значно меншає, але по куткам кипить робота. Аби зігрітися, допомагаємо іншим переносити дерев'яні палети. Під'їжджає ще один бус, точніше допотопна зелена машина "швидкої допомоги" – із Чернівців. Хтось зауважує – "по селах ще досі такі їздять". Чернівчани виносять чергові пакунки медикаментів. Натомість заносять всередину хворого. Мабуть, везуть до лікарні потерпілого з виразкою. Ящиків під стіною собору більшає. Накриваємо плівкою ще одну купу. Довкола вже зайняте практично все місце під стінами. "Нічого", – заспокоює Петро. – "Великого напливу вже не буде, а зранку прийдуть медики і відразу все порозбирають". Він помиляється. Наплив ще буде. Машини приїжджатимуть постійно, незалежно від часу ночі.

Підвозять кілька великих пакунків із військовою ватою. Шведська, вгадує хтось. Дивлюся на пакунки. Мова незнайома, але, мабуть, чеська. "Просрочена. Але нічого", – кажуть ті, хто її привезли. – "Раз прислали, значить ще годиться".

Іду на перекур. Проходжу мимо якогось дивного дядька з повільними рухами. На обличчі у нього великі плями від "зеленки". Одяг брудний, що аж у темряві видно. Він питає – “Де тут на Майдан?”. Підходить лікар, радить дядьку краще лишитися тут і відпочити. Той хитає головою. Ні, де тут на Майдан? Повільно крокує до виходу, куди його спрямовує лікар.

Останні години – найважчі

Під ранок Петро йде на чергування в лікарню. Тобто, переходить від наших ящиків до операційної навпроти. Одягає військовий трофейний шолом (майданівці захопили цілу вантажівку з амуніцією), саморобний бронежилет з металевих пластин і стає перед дверима разом з іншими черговими. Я залишаюся сам на своїй варті "завскладу". Коли немає надходжень, йду пити чай з бубликами. Так швидше спливає час.  Розглядаю столи з різноманітними солодощами та канапками. Але апетиту поки немає. Перепитую у перехожих останні новини. Новин теж поки немає.

Самотність на посту робить мене знову вразливим до тривоги. Десь там, за стіною лежить Майдан, над ним час від час спалахують відблиски, мабуть, салютів. Я ще не знаю, що силовики майже повністю залишили свої позиції в урядовому кварталі. Я готуюсь до найгіршого. У цей момент чітко відчувається, що революція реально висить на нитках випадковостей. Але вже в наступну мить виправляю сам себе – це не випадковості. Це шалена напруга у точці зіткнення різних сил. З одного боку, шизофренічна потуга силової машини, яка не знає наскільки далеко їй потрібно заходити, з іншого – персональна параноїдальна брила Януковича, ще з іншого – живі м'язи майданівців та колективні мережі співчуваючих.

Я усвідомлюю скільки вже часу "наші" тримають удар і у мене бігають мурашки по тілу. Апостол Андрій підбадьорливо косить на мене оком. Це вже він намагається сказати мені – "Все буде добре". Думки переходять на інше. Задумуюсь над тим, як заспокійливо впливає робота "на місці". Висновую гіпотезу, що переживання революції в домашніх умовах перед екраном монітора теж дуже травматичне. Адже, у стані емоційної напруги ти мимоволі ідентифікуєш себе з героями інтернет-зображень, яких б'ють, катують чи розстрілюють. Бути волонтером у Михайлівському – це найкраща, найменш травматична позиція. Тебе не б'ють і не розстрілюють, але ти і не сидиш даремно. Не страждає ні тіло, ні свідомість. На щастя, підносять чергові ящики і роздуми припиняються.

Підходить жінка з якимось хлопцем. Привела заміну. Але я ще теж залишаюся, адже чекаю, поки розпочне свою роботу метро. Заміна – Василь з Тернополя. Розповідає, що вони приїхали з товаришами, вже побували на барикадах і спробували поспати в своєму бусі. Питаю, чому він не доспав до ранку. "Холодно", – пояснює Василь. – "А взагалі, вже дві ночі не спав нормально". Він активно походжає взад-вперед і вимахує руками, щоб збадьоритися. Намагаюся зав'язати розмову, бо сонливість дошкуляє і мені. Але Василь, мабуть, через втому, на все відповідає короткими уривчастими фразами, які мені важко зрозуміти. Вловлюю лише думку, що запланований на ранок штурм – це погана ідея, а у всьому винен Кличко.

Але перейматися можливими ранковими подіями не дає наступний бус, що привозить допомогу з регіонів. Разом з ліками вивантажують і одяг та їжу. Усе це слід віднести на відповідні склади. Коли зводиться наступна вежа з ящиків, на вулиці вже світло. Я з жахом розумію, що вже немає куди ставити. Підвожу погляд догори і бачу хмари. Можливо, буде дощ, потрібно накрити усі коробки та мішки. Сонний мозок може думати лише про такі прямі завдання.

Подвір'я Михайлівського наповнюється новими людьми. Стає гамірно. Прощаюсь з Василем. Він вже теж ледве тримається, але обіцяє дочекатися зміни. Питаюся, "зараз куди – спати?" "Та яке, на барикади".

Перемога

Ввалююсь в метро, потім маршрутка, потім стукаю у двері друзів. Потім сон, крізь який раптом долинає сигнал мобільного. Ні, це не дзвінок будильника, це дзвінок від подруги. "Ти чого спиш", – каже вона. – "Виходь на Майдан, святкувати перемогу". Сигнал обривається. Я далі лежу в тумані. Мені здається, що я далі стою на подвір'ї Михайлівського. Вставай, каже апостол Андрій. Перемога. На небі хмари. Я розплющую очі. Перемога? На годиннику 12-а дня. Штурм! Був чи не було? Значить Янукович пішов...

Цікаво чи був дощ, думаю я, чи добре ми накрили ящики? Я встаю. Перемога! По тілу бігають мурашки... Я розумію, що усе, що я бачив учора – усе це були прикмети перемоги, добрі знаки. Безліч людей на Майдані. Безліч машин з областей. Безліч ящиків. Безліч ліків. Як добре, що вчора увечері була лише одна операція. Виразка. Або отруєння. Сподіваюся той хлопець одужає... Я думаю про нього, коли виходжу на вулицю. Їду на Майдан.

фото: Андріана Стахів

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.