олександр ковальчук

олександр ковальчук: я працюю зі стереотипами та абсурдом

Варіанти,  25 лютого 2015

Форумна розмова з головним редактором сайту Варіанти олександром ковальчуком.

З люб'язного дозволу прес-служби Форуму видавців перед Вами повний варіант розмови з серії "Букрідери".

Почнімо з Твоєї улюбленої книги Біблії, яку Ти багато читав. У Тебе ж там стільки виділено і підкреслено.  Яка Твоя улюблена цитата в Біблії?

Я не люблю цитат відомих людей та афоризмів, і за винятком окремих авторів, пафосне цитування їх є ще гіршим процесом, ніж чомусь вважаються матюки. А з Біблією був період, коли я багато читав, аналізував і досліджував.

Логічно, що відразу постає питання втілення написаного, бо коли Екклезіаст говорить про те, що "хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль", то доречною інтерпретацією може бути те, що це в нереалізованому знанні багато болю, що невтілене знання є прокляттям.

Біблійні цитати використовую хіба що у статтях, оскільки у Львові існує християнський контекст (яким переважно маніпулюють) і який я добре знаю з середини.

Але Ти вважаєш Біблію Книгою Книг?

Звичайно. Але лише невелика кількість людей її досліджує чи аналізує, тобто робить те, що тут називають розважанням. Люди не настільки уважно її читають, щоб розуміти деякі речі, так як Христос і казав, що "Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите".

У Біблії є багато рівнів. Є, наприклад, Антіохійська школа богослів'я, яка надає перевагу буквальному розумінню Святого Письма чи Олександрійська школа, яка більше схиляється до алегоричного.

Так і відбувається балансування (аналіз) між двома цими школами (тут ще можна згадати Каппадокійських Отців), хоча переважна більшість християн надає перевагу буквальному розумінню.

Бгаґавад-Ґіту ніколи не подають без коментарів,  можливо, варто було б так і Біблію подавати?

Такі речі існують. Наприклад, Толкова Біблія Лопухіна, але з нею переважно працюють священики. Для чайників є "Ключ до розуміння Св. Письма" о. Олександра Меня.

Біблія розрахована на різні рівні читачів і навіть на буквальному рівні людина може знайти потрібні для себе речі. Вона апелює до розуму, а не до фанатичного та сліпого виконання, апелює до розважливого читання, наскільки та чи інша річ буде доцільною у тій чи іншій ситуації.

У цьому і є найбільша проблема теперішніх атеїстичних критиків християнства а-ля Річард Докінз чи навіть Стівен Фрай, які навіть і не намагаються зважати на контекст написання, адресатів, ментальність того чи іншого часу. Так Докінз вигадує якогось старозавітнього Бога-маніяка, який постійно усіх знищує та карає.

Можна було б казати, що Докінз не зважає на правила тлумачення Біблії, бо ж ми ще навіть не говоримо про існування Бога, а лише про її прочитання чи розуміння, але я не думаю, що він настільки дурний і тому вважаю, що його книга "Бог як ілюзія" (те, як вона написана, її методологія) розрахована на атеїстичних лохів у цей попсовий час (у самій назві може бути натяк на апофатику).

"Код да Вінчі" Дена Брауна також бізнесово розрахований на лохів, на людей з поганою фантазією. В "Агнці" Крістофера Мура, наприклад, апостоли мають секс з гусами, а в Брауна якась банальна Марія Магдалина.

Але якщо християни погано відчитують Біблію, то що вже тоді казати про атеїстів. Якщо твій рівень розуміння буквальний і ти вже не можеш вище піднятись, то варто залишатись там, але зважати на ці обмеження.

"Любити ближнього" – це аж занадто буквально.

Не настільки. Залюбити можна і до смерті. Усе залежить від рівня людини на конкретному проміжку життя та контексту ситуації. Не усі готові бути мучениками і не усім це потрібно.

Ідея християнства в усвідомленій, живій вірі. Любов – це і є розуміння, тобто аналізування ситуацій та зважання на контекст. Християнство протистоїть (має протистояти) репресивній однозначності.

Новий заповіт Христа приніс рівень богів, рівень друзів, де не потрібно вже наказувати (як у Старому Заповіті), бо ти сам це вже робиш, ти живеш цим.

У Віктора Франкла є момент в книзі "Людина в пошуках сенсу" про єврейську пару в концтаборі. І там перед ними вибір, або жінку вб'ють, або вона піде у бордель і, можливо, виживе. І вона пішла та вижила. І він вижив. І після війни вони знову були разом.

Згідно Старого Заповіту її однозначно треба було закидати камінням, але Христос вже наголошує на тому, що не людина для закону, а закон для людини.

Тому Біблія – це не так книга, де відразу можна прочитати двісті сторінок. Можна, але буде передоз. Має бути уважне читання і усвідомлене життя.

На Літургіях постійно повторюють "Будьте уважні", але хто на це звертає увагу? Апостол Павло акцентує на тому, що випробовуйте себе, чи ви у вірі. Тому сумніви та вагання тут – це звична річ.

Це книга щоденних життєвих ситуацій і прикладів відповідних варіантів їх подальшого розвитку. Якась, можливо, переважна, частина християн на це не зважає, і у теперішній ситуації занепаду освіти винною у цьому є саме Церква, яка не проповідує такі речі.

У Львові рівень проповідей, переважно, нижче плінтуса. Головне, щоб священик говорив гарним голосом, як у православних (технічно, ораторська майстерність – це супер, але ж не головне), або тією гіперболізованою ласкавістю (як у греко-католиків), що завжди ближча до якоїсь стереотипічної педерастичності, аніж до вияву любові (цікаво, що ці сентиментальні інтонації постійно копіюються новими поколіннями).

Свого часу Гузар навіть наїхав на УКУ за відсутність адекватної богословської думки, а з огляду на варіантівські розмови з представниками різноманітних деномінацій Львова, щось живе можна почути хіба що від протестантів.

Це питання трактування?

Ні. Вони не вміють донести справді важливі речі, або не хочуть, бо більшості й так цього не потрібно. Не можуть донести щось актуальне, а не плаксиві розповіді давніших днів. Можливо тому, що і не живуть цим насправді, читають і не розуміють.

Якщо людина не має доступу до інших книг, то чи вистачить їй лише Біблії?

Напевне. На якомусь етапі, Біблія як книга, вже може бути непотрібною, оскільки є втіленою у житті тієї чи іншої людини. Десь тут і розпочинаються історії про монаха, який спалює Біблію заради того, щоб зігріти подорожнього.

Це і є виразом любові та втіленням усього того, що там написано. В якомусь сенсі Біблія – це ж букварик і ти не можеш усе життя вчитись у першому класі.

А для чого тоді кожній людині роздали Біблію, якщо більшість з них не готова її сприйняти?

Це ж букварик. Початок. Вибір. Не кожній людині це й потрібно. Має бути індивідуальний підхід.

Тобто людині, яка прийшла до цього без Біблії не обов'язково її читати? От атеїсти прийшли до любові.

Хіба що для загального розвитку. А атеїзм щось настільки розмите, що якби вони справді керувались раціо, то усіх цих безплідних суперечок про Бога не існувало.

Вони не на тому зосереджуються, не на практичних речах (критика Церкви, наприклад, за педофілійні скандали – це правильно, але усі ті абстракції про існування Бога без зважання на контекст розвитку християнства – даремне витрачання часу).

В атеїзмі, подекуди, не менше фанатизму та непомильності, ніж в найгірших прикладах християнства чи мусульманства.

А як Ти ставишся до Ніцше?

Ніцше – свята людина.

У "Генеалогії моралі", він говорить, що через християнство в соціумі перевернуті поняття про Добро та Зло.

Я сподіваюсь, що усі ті непорозуміння (фашизм чи богоборчість) з Ніцше нарешті закінчаться. У нього, як і Біблії, характерне парадоксальне письмо, що спонукає саме зупинитись і проаналізувати, а не відразу агресивно реалізовувати чи звинувачувати його у всіх страшних гріхах та тішитись з того, що він помер у психлікарні.

Він просто пише про те, що християнство дискредитували самі ж християни.

Маніпуляції з підштовхуванням слабшого вражають своєю убогістю, бо ж мається на увазі лише те, що треба бути сильним і на якомусь етапі слабка людина повинна вирішити: або вона далі буде нензати і її хтось за собою буде тягнути, але добром це не закінчиться, або її штовхнуть, вона впаде, але встане.

У контексті християнства ці речі взагалі мають бути відразу зрозумілими, оскільки скрізь йдеться про воїнство Христове, а насправді – суцільні немовлятка у вірі, як каже апостол Павло.

А що з маркізом де Садом?

З ним все добре. Він також говорить про необхідність позбавлення позбавлення стереотипів заради розкриття себе. Стереотипи заважають любові (розумінню себе та інших), оскільки це і є буквальне розуміння, букварик з якого потрібно вирости та перейти до усвідомленого життя.

Ти вважає прийнятними садо-мазохістичні нахили?

Тут треба розглядати конкретні випадки. Якщо комусь й потрібне садо-мазо у якомусь моменті життя, то не бачу в тому жодних проблем. Людина має знайти себе і свій індивідуальний ключ до Біблії, Ніцше чи де Сада тощо.

А як львів'янам знайти свій ключ?

Львів'янам – ніяк. Львів – це Італія з її релігійністю та мафією, Мексика з її релігійністю і наркобаронами. Навіть православна Росія, бо Львів, інколи, – це Русский мир навпаки.

Уся ця строката суміш домінуючої релігійності та патріотичних ідеалів крізь які проростають різні збоченства. Львів є фарисейським містом і нічого дивного чи надзвичайного у цьому не має.

Але впливи фанатичної ортодоксальності та ультра-патріотичності Львові перебільшені. Про них можна постійно чути, але ніколи з ними не перетинатись, як, наприклад, з нещодавнім паломництвом до Нерукотворного образу в Юра.

Так, тут навіть хрестяться на кожну церкву (чого не має, наприклад, у Луцьку) і це доходить до абсурду, коли можуть хреститись на приміщення Свідків Єгови біля Стрийського базару. Але Львів важко назвати інквізиторським місцем, це ж не Почаївська Лавра.

Львів – місто-ілюзія, фейк, в якомусь сенсі, навіть мертве місто.

Бандерівське місто російської пропаганди – фейк. Релігійне місто – фейк. Патріотичне місто – фейк (мова про бариг-політиків та більшість активістів). Культурна столиця України – фейк. Туристичний рай – швидше, потьомкінське село.

Якщо Україна й справді увійде в Євросоюз, то Львів врятує тільки  Діснейленд десь на Південному, а не свято пампуха. Діснейленд у Львові – це подвійний фейк.

Не існує Львова релігійного, Львова патріотичного, Львова культурного, Львова туристичного. Львів – це майже (завжди бувають винятки) ідеальний симулякр. Цим він і цінний у світовій геополітиці. Беззуба лякалочка.

У латиноамериканців поширена така штука як ретабло, картинки побутового життя з вдячністю Богородиці чи святим за ту чи іншу допомогу, наприклад, за виграну путівку на курорт чи вдале збільшення грудей.

Особливо суперовим у своїй безпосередності є ретабло з надписом "Дякую Діві Гваделупській за те, що лікарняна прибиральниця з'явилась вчасно, перш ніж, лікар згвалтував мене, скориставшись моїм безпомічним станом".

Це може видаватись наївним трешом чи кітчем, але це реальне життя цих людей, їх рівень.

Щось таке наївне та миле існує й у беззубому Львові. Тому тут може бути, щось таке, як, наприклад, Хресна дорога у Рясному в отця Ковпака.

Скандальний феномен цього випадку у тому, що пацанам запропонували просто бути собою, а не незрозумілими для них солодкавими ангеликами, тому вони й відірвались на бідному Ісусі по-справжньому і навіть не перегравали, бо це їх природа.

Львів – благодатний грунт для таких речей.

Чому?

Через зіткнення тієї вищості та вибраності з реальністю. У своїх статтях я саме на це й зважаю, бо якби контекст був інакшим, то й статті були дещо іншими.

"Ходимо до церкви, шануємо батьків" – співали Гадюкіни, і схоже, що мало хто просікає цей Кузін стьоб, особливо поміж тих, хто співає цю пісню.

Але чому Львів такий майданчик для створення фанатизму? У Києві люди більш критичніше ставляться до таких проявів?

Бо це провінція, а Київ столиця, де є постійний рух і оновлення за рахунок нових людей. Ортодоксальність там опиняється на маргінесі, де також знайде своїх прихильників. А Львів просто провінція з понтами.

Якщо піде старше покоління, то я не знаю, хто буде ходити у ті старі та нові церкви, хто буде ходити на мітинги?

Львів – це Твін Пікс, де назовні все так чудово (ляльково та іграшково), а в середині – суцільне тління. Це закономірно у такому контексті і Львів би мав з того скористатись, бо про це треба знімати сотні фільмів та серіалів і писати тонну книжок.

Людина, яка читає класику якось відрізняється від тієї, яка читає, наприклад Донцову?

А що читання класики якось впливає на збільшення розуму?

Кожна прочитана книга додає щось, якусь нову грань розуміння, хіба ні?

Можливо це в когось так, але якійсь частині людей важко змінюватись. Я пам'ятаю свій, здається, 5 клас, де Шевченко повз мене пройшов у тому дитячому фольклорі: "Якби ви знали паничі, що люди роблять у ночі. Один на одного лягають, які резинки натягають. А через місяць, через два з туди вилазить голова".

Діти не готові до цього, і логічно, що з такого сміються. Хоча нещодавно я читав вже цьогорічні теми творів 5 класу про Шевченка, то там нічого так й не змінилось – бездонний пафос.

Щоб Ти порадив почитати львівським журналістам?

Переважній більшості львівських журналістів вже нічого не допоможе. Вони не хочуть змінюватись, рости та вдосконалюватись, а культурних журналістів взагалі треба копати за профанацію культурної журналістики, бо у них є святе слово "порвало" і його вони тулять у кожну свою статтю.

Я не розумію, чим займається більшість журналістів Львова.

Давай, що все не буде так трагічно.

Чому, все і є так трагічно.

Ти можеш виділити декілька книг, які сформували Твоє бачення.

Не знаю, чи навіть сформували. Борис Віан, Пауль Целан, Райнер Марія Рільке, Ісікава Такубоку, Вєлємір Хлєбніков, Хорхе Луїс Борхес, Чарльз Буковські. Буковські класний.

Серйозно?

Просто напевне не помічають за тими нібито вульгарностями усієї ніжності та любові до своїх персонажів, і співчуття до того поганого життя, недосконалого життя.

Українською дуже погано перекладено буквально 5 чи 6 віршів вже згаданого Рільке. Що з перекладачами не так?

Це не до мене питання. Це питання практики, якби було більше перекладів, то й якість би збільшувалась.

Найкращим в усій українській культурі є стан перекладів мультиплікації, навіть тієї, що йде на Пікселі чи Плюс Плюс. Гравіті Фолз, Суперкрихітки, Час пригод, Фінеас і Ферб. Ті ж Тімон і Пумба, Чіп і Дейл чи Качині історії, де брати Барбоси дають дитячого Подерев'янського.

Стронговський перекладав Буковські.

Це приклад дуже поганого перекладу, хоча чогось кращого сподіватись від Стронговського і не варто. Та й хто про той переклад "Поштампу" зараз згадує?

Але в нас переважно і є такі переклади. Людині, яка, наприклад, не знає російської взагалі згодом важко розрізняти авторський почерк Достоєвського чи ще когось.

Достоєвського найкраще розуміють чехи. Коли вони екранізують Достоєвського, то це щось абсурдове і стьобне, а коли його екранізують росіяни, то це переважно якась чорнуха. Вони напевне не бачать там тієї знущальної інтонації чи не хочуть бачити.

Щось подібне можна помітити між Трієром та Звягінцевим (до речі, у його Левіафані можна помітити приклад примітивного тлумачення історії Йова) та їх шаною до Тарковського. Трієр розумніший за Звягінцева і тому краще відчуває Тарковського.

Для мене багато епізодів "Злочину і кари", якщо говорити теперішньої мовою, те, як це написано, є стьобом, але для росіян – це класика, це бог.

Як для нас Шевченко.

У Шевченка також є веселі, іронічні речі, які знову не доходять до багатьох. Документалка про нього на 1+1 під завивання Вакарчука, то просто катастрофа.

Тепер і навіть тоді читати Бузину з його вурдалакою просто смішно. Він ще б про Буковські, Війона, Жене чи Селіна так почав писати, що вони бухають і гуляють. Книжка Бузини смішна в своїй інфантильній немочі, але завдяки їй народ все ж почав роздуплятись і хоч трохи перечитувати Шевченка.

Мене не цікавить з ким спить і чи бухає поет, мене цікавить рівень його творчості.

Але ж творчість часто перетинається з біографією.

Біографії варто читати, але робити велику проблему з того, що хтось бухає, спить, курить, то це вже маразм.

Львівські поети також бухають.

Та хай бухають, хай сплять хоч з кониками-стрибунцями чи їх личинками, то їх проблема. Головне – це якість їх творів.

Чи є якийсь вплив речовин на творчість? Чи міг Кізі стати письменником без ЛСД.

Можливо комусь це й допомагає привідкрити щось. Якщо на якомусь моменті потрібен був поштовх. Та  якщо таланту не має, то й наркота не допоможе. Але якщо це допомагає людині відкритись і написати щось цікаве, то чому ні?

Тобто Ти за усі експерименти над собою, якщо вони допомагають вийти на якийсь певний рівень.

У контексті життя та біографії якоїсь певної людини – так.

Ти за легалізацію наркотиків?

У нас ніхто до цього не готовий. Наркота – це початковий рівень розуміння, що там далі, можливо, щось є, але зараз це піонерство вже переважно спопсилось. Лікарю Хаусу не вистачало вікодину і він ліз з ножем у розетку.

Чи можна прийти до цього книгами?

Книги – це досвід інших. Комусь вони можуть привідкрити свій досвід. Можливо, комусь чогось не вистачає, емоцій, наприклад, і він добирає це у книгах. З нереалізованими емоціями потрібно щось робити і зараз їх активно розкручує телебачення, щоб згодом з усіх тих зомбі, зробити слухняних роботів.

Скрізь будуть слухняні роботи?

Політкоректність не розрахована на розумних людей. Це цьогоднішній варіант Старого Заповіту: того не роби, так не називай, це не толеруй. Це факт безсилля перед людською недосконалістю.

Це ще можна пояснювати дітям такі речі, а мене не цікавить колір шкіри чи сексуальна орієнтація. Мене цікавить мислення. Є мислення – добре, ні – до побачення.

Чому Тебе часто неправильно розуміють?

Це завдання читатча зупинитись і задуматись. Юрко Вовкогон колись казав, що людям вистачить однієї метафори чи порівняння на текст, а якщо більше, то вони вже починають кіпішувати.

Ти пишеш для себе?

Мене цікавить мова, її розвиток, оскільки переважна більшість текстів, які я бачу написані мертвою мовою. У тексті важливими є інтонація та ракурс і я шукав адекватну мову та вдалу інтонацію у тій чи іншій ситуації.

А українські (і львівські) журналісти не працюють над мовою, не використовують увесь її потенціал, не відчувають, як швидко слова стають поюзаними, як стають смішними у деяких поєднаннях. Вони не працюють зі словами, не працюють зі звуками.

Чому на журналістських факультетах не має якоїсь поетики і людей не вчать простих речей, не вчать, як складати слова, не вчать писати?

Можливо не розуміють, бо там багато іронії, а ще більше самоіронії. Під час нового дизайну сайту треба буде якись слоган придумати, типу, тут стібнуться, чи тут живе іронія. Люди того не помічають і тому пишуть якісь дурнуваті речі про жовту пресу, чи ще там щось.

Я працюю зі стереотипами, з абсурдом, з ситуацією непевності між здаватись і бути.

І коли постійно іде гра зі словами та сенсами, коли кінець речення може заперечувати його початок, коли між серйозністю і стьбом лише одне слово, коли іде висміювання та відкидання старої мови, а плюс ще якісь алюзії з треків чи фільмів, то логічно, що якась кількість людей за цим не встигає. Але таке переважно стосується репортажів.

Люди не мають імунітету та фільтрів до гібридної війни (у якій в мене вже 10 років досвіду) і за усім тим інформаційним шумом не помічають головного.

Чому люди завжди сприймають усе на свій рахунок в Твоїх текстах? Їх ображають ті тексти, бо вони думають, що якщо там написано, що хтось лох, то це про них.

Можливо це від совка, бо людям справді подобається використовувати займенник - ми. У моїх текстах його (і -я) просто нема, а якщо і є – то це точно стьоб.

А кожна стаття має свій чіткий контекст (актуальністю) і на це потрібно зважати, бо якщо я пишу, що щось є поганим зараз, то це ще не значить, що це вже назавжди. Якщо це щось зміниться на краще, то я про це так і напишу.

Плюс знову іронія чи сарказм у доречних місцях.

Може у нас просто іронії не розуміють?

Та ні. У нас є Енеїда, Шевченко, Довженко. Вишня і Глазовий. А "Подорож ученого Леонарда і його майбутньої коханки" Майка Йогансена. А Подерев'янський. З гумором в Україні ніби завжди все було нормально.

А де він зараз?

Люди зараз хавають Майкла Щура і для них це смішно, хоча це халтура, яка не має нічого спільного з гумором. На початках ще ніби нічого так (коли він діаспорянином приходив до тих політиків) і до репу "Перебор", а далі, то взагалі щось незрозуміле, тобто не смішне.

Зараз все змінилось і він ніби відійшов від того стовбичення з невдалими ремарками між роликами, які йому підкидало саме життя, а він їх не міг якось адекватно поєднати.

Так чи інакше, але країна справді чекає на якісь таланти, які прийдуть і напишуть цікаву книгу, знімуть нарешті якісний фільм та зіграють якісну музику. Чи дочекається – не знаю.

А шо Ти думаєш про фільм Слабошпицького Плем’я, яке отримує стільки нагород.

Та хай отримує, це добре. Але потрібно розуміти масштаб і контекст.

Він просто взяв Гармоні Коріна та Ларрі Кларка, їх сюжет, і оскільки, йому, напевне, не вистачило розуму на добрі діалоги, то просто зробив їх німими.

Добре, що зробив. Питання лише в тому, як це оцінюють. Якщо будуть аналізувати та говорити так, як ти, якщо будуть рухатись далі, то це добре, але якщо будуть тупо співати йому осанни без жодного порівняння зі світовим контекстом, і на тому зупиняться, хоча насправді там фігня – то це погано.

Але особливих сподівань на це не має, бо люди готові хавати будь-яку патріотичну халтуру а-ля Поводир. Це знову питання кількості та якості. Питання інтонації і навіть мови.

На цьому етапі вони можуть знімати тільки якісь історичні драми, бо якщо знімати фільми про сьогодення, то якою мовою там будуть говорити? Українською, російською, суржиком? Українською мовою театральних акторів гопники не можуть говорити, як і бандюгани.

У Росії, Польщі чи навіть Прибалтиці все просто. А у нас як? Де жива розмовна мова в українських фільмах?

Можна матюкатись на Гєну Букіна, що це пекельний треш (хоча там багато самопародії), але він став архетиповим серіалом. Американський оригінал тут, я навіть не знаю, чи сезон протягнув, бо він був чужим, а Гєна Букін є у кожному дворі і це приклад крутої адаптації чужого матеріалу.

А у нас, окрім Лесі та Роми нічого такого не має, щоб сміливо пішло у народ та розійшлось на цитати. Тут є Дзідзьо (також треш і самопародія), але цього ніхто не хоче аналізувати, як і Скрябіна, як Братів Гадюкіних чи Кому Вниз.

Якби навіть така фейкова річ як Ніч гніву сталась би в Європі чи Росії, то за рік вже б була книга з повним аналізом та фотками. Але кому тут це потрібно? Брати Гадюкіни досі не можуть написати книгу про свою історію, яка б тут точно була б бестселером.

Тут теми валяються під ногами жменями. Чим Домонтович гірший за Homeland? Ігри престолів впадуть перед запорізькими козаками, тут навіть можна просто адаптувати та екранізувати серію Володимира Малика "Таємний посол".

Але всі носяться з тим поетичним кіно, хоча французький The Artist та іспанська Blancanieves вкотре показали, щоб без таланту та контексту уся ця техніка до одного місця. У будь-якому південно-корейському (не обов’яково в найкращому) фільмі стільки того поетичного кіно, що Параджанов сховається.

Яким, наприклад, буде українське кіно про цю війну з Росією в контексті усіх попередніх фільмів про Першу Світову, Другу Світову, В'єтнам, Афаганістан? Чи просто знімуть якусь патріотичну агітку?

А більшість останніх українських лідерів відразу орієнтуються на екранізацію.

Шкляр хотів, щоб його анекдоти з "Чорного ворона" знімав Мел Гібсон, хоча там би краще пасував Тарантіно. Винничукове "Танго смерті" – вже готовий сценарій, але його з адекватною інтонацією можуть зняти хіба що Юліуш Махульський чи Іржи Менцель. "Фелікс Австрія" Софії Андрухович  – також фільм, серіал, хоча в ідеалі це б мав би бути комікс, мультфільм а-ля Персеполіс.

"Солодка Даруся" Матіос, це звичайно, не література, а якась порнографія, sexploitation, фільм категорії B, але Сем Пекімпа міг би зробити з неї крутий бойовик.

А Саніну треба було робити Поводиря в стилістиці коміса (там є декілька натяків). Тема Голодомору, поки українську режисери не знайдуть потрібну інтонацію та не перестануть скочуватись у пафос, взагалі придатна до екранізації лише як комікс а-ля Місто гріхів.

Але буде багато критики.

Люди до цього ще не готові. Вони ще хочуть поплакати, похилилась край води. Багато хто не сприйняв Майдан Лозниці і тут характерним є текст попсовика Кокотюхи про те, що там не має різноманітності емоцій. Яких емоцій?

Лозниця якраз і показав підняття народу (якого правди сила), як чогось монолітного і страшного (для Януковича) та правильно відсік масу базарних емоцій, які на Майдані безперечно були. Купа людей у Львові та Києві використали Євромайдан для кар’єрного росту, піару та бізнесу.

Воно не готове бачити свої плюси і мінуси?

Має бути якість, а з мінусами вже якось розберемось.

Люди не готові до іронії, не готові сміятись над собою?

Напевне, бо це час буквалізм, час хаосу, де має бути однозначна стабільність. Бо ще йде війна.

Містер Піткін в тилу ворога коли вийшов? Велика прогулянка? Дачна поїздка сержанта Цибулі? Пригоди каноніра Доласа? Женя, Женечка, Катюша взагалі заборонили. Чи були відразу у післявоєнні роки якісь комедії про війну я навіть не знаю. Можливо поодинокі випадки.

Хоча все залежить від таланту. Мені показували на ФБ сильний вірш (чи не найкраще з поезії про цю війну) Галки Крук про війну (про ампутацію) і там в коментах деякі люди так й писали, що вони до цього не готові. До чого не готові? До таланту?

Тобто треба писати тільки те, що хавають?

Треба писати якісні речі.

У Тебе є якісь пріоритети у житті?

Діти.

Які Ти книжки їм читаєш?

Дитяча література страждає від того, що всі зрозуміли, що дитячі книги – це тренд і тотально ломанулись на цей ринок. І тому в сучасній дитячій літературі стільки поганих книг.

Тут мова не про видання з Харкова чи Донецька, де українські казки ілюструються лаптями і косоворотками.

Абабагаламага працює більш точково і тому у них майже не має невдалих проектів. Видавництво Старого Лева раніше (зараз ситуація вже покращилась) друкувало майже все і тому, поміж якісних перекладів (наприклад, Яна Улофа Екгольма "Людвігові Хитрому – ура, ура, ура" чи Сью Таунсенд "Таємний щоденник Андріана Моула") у них можна було побачити графоманію українських авторів.

Але такі приклади можна знайти у всіх видавництвах. Є, наприклад, такий поет Фалькович, два-три вірша якого ще можна читати в Улюблених віршах Абаби, але коли відкривати усю його збірку, де він намагається косити під Хармса, то це вже приклад поганої дитячої поезії.

Вінграновський, звичайно, один з найкращих. Ще є видання Веселки 1991 року "Троє цуценят покидають Париж" з віршами Превера, Цара, Десноса, Рембо, Елюара, Верлена, Аполлінера, Війона.

Пеппі Довгапанчоха –  крута, серія про Петсона і Фіндуса Свена Нордквіста (хоча там інколи бувають проблеми з перекладом, тобто з підбіром українських слів), Кейт ДіКамілло "Свинка Мерсі", Женев'єва Юр'є та Лоїк Жуанніто "Кролик Вогник та баобаб", Валько "Загублений різдвяний лист" і багато інших.

Що головне в дитячій літературі?

Зараз поміж такої кількості халтури має бути талант писати дитячі книги.

Чи має бути таке, що ті добрі, а ті погані? Що добрі завжди завжди перемагають.

У Гаррі Поттері є добрі та погані? Ніби є. Діти мають знати про добро і зло, а до ситуативності чи варіантивності вони вже якось дійдуть.

А це обов’язково?

Діти ще більше з тим злом зустрічаються, ніж ми з тобою. Є ж той шведський фільм Впусти мене, де головною ідеєю вважається те, що дитинство – це найгірша пора, бо ти ніхто і від тебе нічого не залежить.

В одній львівській школі, наприклад, один хлопець постійно б'є своїх однокласників, але вчителі забороняються іншим учням давати йому здачі, оскільки у школі панують християнські цінності. Але це ідіотизм, а не християнство, бо вони забороняють відповідати і одночасно нічого не роблять, щоб взагалі вирішити цю проблему і переговорити з його батьками.

Ось тобі Львів, релігія, добро, зло і діти.

Тобто усе зводиться до толерантності?

Це не толерантність. Толерантність – це продукт політкоректності, яка розрахована на ідіотів.

Але Ти й говориш про політкоректність.

Я говорю про розуміння, коли ти щось робиш свідомо, а коли – зі страхом, бо тобі щось накидають наказовим способом. Це різні рівні розвитку. Постійні репресії лише все псують.

Ти знаєш про таку "Казку про Майдан"?

Ілюстрації Зілінка там добрі, але все інше – це патріотична кон'юнктура, що ось були такі добрі українці та поганий президент. Беркут там ще налітає на бідних українців. Це халтура, книга погано написана з тим непотрібним сюсюканням. У 3 сезоні серіалу Lilyhammer це б назвали неповагою до людської особистості.

Ти вважаєш, що нормально змішувати політику з дитячою літературою?

У цих умовах дитина вже втягнута у політику. На цій війні й прораховуються майбутні маніпуляції з цим поколінням і до цього треба бути готовим.

А як дітям в Донецьку чи Луганську пояснювати те, що зараз відбувається? Чи можлива об'єктивність якась, а не просто, що Янукович поганий.

Батьки ж там якось пояснюють. Все залежить від позиції. А Янукович й так поганий персонаж і російські війська є на Сході. І Крим не інопланетяни захоплювали.

Йдеться про те, щоб не накидати дитині свої погляди.

Це щось міфічне. Дитина й так якийсь період часу живе чужими поглядами, поглядами батьків, сім'ї, чи середовища. Треба просто їй пояснювати ситуацію з усіх боків та готувати до самостійного, критичного мислення, бо сам інколи не знаєш, чи ти правильно зробив, чи ні.

Чи може таке бути, що Єві скажуть, що ось Твій тато пише такі статті?

Щось подібне вже було.

І що?

Нічого.

А як Ти їй це пояснюєш?

Вона мене про це не питає.

А як взагалі до людини може прийти така думка.

Це повсякденна річ.

Це треба прийняти  як людську недосконалість?

У тій ситуації не було чогось аж такого загрозливого чи такого на щоб варто було звертати особливу увагу. Це твоя проблема, як ти це сприймаєш. Я до такого вже звик і це вже навіть не цікаво, бо постійно повторюються ті самі слова без жодного натяку на фантазію. Я можу навіть їм підказати з його рівня починати, щоб мені, можливо, було принаймні смішно їх слухати.

У будь-якому випадку цей негатив грає проти них і це можна навіть буде колись використати, бо це ж вони так підставляються, а не я. Десь можна просто послати, десь просто промовчати, а десь – і врізати.

Тут Ти напевне ближчий до ЛаВея, аніж до Христа.

Чому? Просто не треба робити з Христа того якогось малахольного юродивого чи солоденького Ісусика бабських фантазій. Він добре знав для чого прийшов. Абсолютно адекватна поведінка, яка знає усю свою Боголюдську силу, можливості, своє майбутнє та усі можливі варіанти розвитку тієї чи іншої події з тією чи іншою людиною.

Ти читав ЛеВея?

Ні.

То почитай і побачиш там те, що говорить Ти.

Уся новозаповітня місія Христа у тому, щоб людина стала відповідальною та самостійною, оскільки претендує на статус брата, друга чи бога.

Він говорить про рівність, але якась частина людей хоче й далі підкорятись. Це і є оте, що важко бути Богом, бо Ти прийшов зробити їх вільними, а вони й далі падають на коліна. І це Його трагедія, і трагедія людини.
Старий Заповіт має закінчитись обов'язково.

Ніби всі називаються християнами, але й далі живуть у Старому Заповіті, бо не знають Духа Святого. Левітація чи Теофанія, звичайно, незабутній досвід, але ж думати, аналізувати, сумніватись також треба.

Ти ж здається сам колись писав вірші. Чи не думав написати щось про це, що зараз говориш?

Вірші прийшли і за чотири роки пішли.

Але Ти починав писати?

Ні. Поки що я тут, на цьому рівні і на ньому й намагаюсь якомога краще роботи свою роботу: писати якісні тексти, робити добрі фотографії та відео.

Чи можеш Ти назвати якісь цікаві книжки (не обов'язково з філософії), які б допомогли людям ознайомитись краще з філософськими течіями.

В університетах усе має концентруватись навколо доброго викладача, який може все пояснити, але у тут з тим проблема. Я не знайшов того викладача, якого, можливо, шукав. Мають бути фахівці, має бути база, а цього зараз майже не має.

А Ти б хотів викладати?

Це не моє.

Ти не хочеш передати людям знання?

Які знання? У цьому контексті усі потрібні книги вже написані, їх просто треба виконати і реалізувати.

Але Ти сам говориш, що бракує людини, яка б це все донесла.

Звичайно. Навколо є багато людей розумніших за мене і більш придатних до викладання. Я ж розумію, що це не моє і тому я не хочу лізти туди, щоб щось робити погано. Я пишу. А викладати, у мене не має, наприклад, терпіння до саме такої праці з людьми.

Можеш сказати, що Ти любиш людей, чи вони тебе нервують?

Усе залежить вд того, зі скількома людьми ти перетинаєшся і скільки непотрібних елементів уникаєш, що яскраво в технічному сенсі демонструє ФБ чи Гугл + зі своїми колами френдів, а доводить до зловіщої досконалості різдвяний епізод Black Mirror.

А з дітьми як?

З дітьми весело та цікаво, на відміну від передбачуваних дорослих.

Діти часто бувають неадекватні.

Бувають і це нормально, бо, можливо, і десь я буваю неправий у певних моментах того, що називають вихованням. З дітьми простіше, бо вони все одно тебе люблять і якщо десь відійдеш на два метри, то вже кричать, того ти мене лишив.

І що Ти робиш з людською передбачуваністю?

Нічого. Просто приймаю.

Хіба? Якби Ти це прийняв, то б уся Твоя робота була б непотрібною, бо Ти займаєшся критикою.

Журналістика може існувати вічно, бо людська глупота безкінечна, але у тому вигляді, як вона зараз є, сподіваюсь, що їй лишилось років 10-15. Всі хочуть попасти в телевізор і тому там зараз стільки убогості (на Інтер, таке враження, що спеціально саме таких підбирають (на гестапівському ОРТ у ведучих хоч якийсь секс є), хоча істеричні дівчатка з 1+1 – нічим не кращі).

А книжки будуть потрібні?

Ще якийсь час. Зараз вже серіали виконують їх функцію.

Я думаю, що вони вже непотрібні, бо раніше поети виконували якісь політичні ролі, когось вели за собою, декламували.

Це в Місіми є. Він каже, що поезія втратила роль зв'язкового. Хоча зараз, до речі, є реп, де політична чи соцальна позиція (не тільки ж про бікс, бабло й наркоту там читають) також існує, і де тексти та поетичне вміння є особливо важливим.

У кінематографі є така думка, що колись усе режисерське кіно зникне і люди самі собі будуть робити фільми з власних снів чи фантазій.

А чого Ти не назвав Курта Воннегута?

Про Воннегута я забув. Напевне, у переважної більшості згаданих авторів, багато іронії.

А для чого взагалі іронія?

Вони сприймають усе якось занадто категорично, можливо, тому, що неуважно читають. А що таке мої тексти? Це суб'єктивність (мене навіть намагались  до гонзо-журналістики записати), що вже говорить про те, що існує інша точка зору та іронія (а ще більше самоіронії), яка говорить, що завжди є ще одна точка зору. І зрозуміло, що це весело, бо читати нудні тексти якось не хочеться і звичайно, що десь там та інколи я можу собі гнати.

Без гумору настане повна тоталітарність, хоча ми вже й так у ній живемо. Якщо гумору не буде, то значить вже все, ми в майбутньому.

А в демократичних суспільствах він є?

Має бути.

South Park сміється на Бараком Обамою.

Це вже проблема Обами, як він це сприймає. З Каньє Веста там жорстко простібнулись, над його месіанськими закідонами. Хоча після альбому "My Beautiful Dark Twisted Fantasy" він має право називати себе Богом, він ж не ті легіони хіпстерів, які прибігли зі своїм свегом.

А Тобі не було образливо, коли Буковські зробили хіпстером?

З Буковські важко зробити хіпстера. Навіть з бородою.

Він став трендовим.

Добре, що хіпстери добрались до Буковські. А тренди, якщо про це мова, то це більше говорять про втрачену сутність хіпстерства – знати усі новинки музики (кіно, літератури) та добре розбиратись у всій попередній музичній історії, наприклад. Тобто бачити і розуміти увесь музичний процес, що це на це вплинуло, а це звідти вийшло, ці копіюють тих, а ті надихаються тими.

А у Львові увесь хіпстеризм звівся до луків: кроси, парки, бороди та селфі (хоча в тому, що люди класно вдягаються не має нічого поганого). Тому львівські хіпстери нікому не цікаві.

Хіпстер ще й образливе слово.

Нарешті у Львові відкрили барбершоп і вже офіційно можна вважати, що ера хіпстеризму закінчилась, а це її такий перукарський надгробок.

А хіпстери вже є атавізмом, архаїчним словом, як наприклад "епатаж", бо я не знаю, що воно презентує чи описує. Який в людському тілі можливий зараз епатаж? Вухо на руку пришити? Але це робиться в контексті кіборгізації людини. Вхід для USB зробити? Вшити чіп? Так це вже роблять.

Людське тіло втомилось. Чим ще тут і зараз епатувати? Навіть у Львові незрозуміло чим можна епатувати, а що вже говорити про увесь інший світ.

А щось далі буде?

Має бути. Світ змінився і він іде до оптимізації, до відкидання зайвого. У світі забагато непотрібних речей і вони на цій війні забираються разом з людьми.

Воно до чогось іде. Щось нове має з’явитись. Буде воно добре чи погане? Але буде цікаво.

Кінця світу не буде?

Об'явлення Івана Богослова перш за все адресоване Церкві та стосується лише її, бо це вона має змінитись (перестати бути Вавілонською блудницею). А люди й без апокаліпсисів вгроблять цю планету.

Друге пришестя є позитивним явищем і це знову питання наскільки людство буде готове до нового світу. Людство або вийде на рівень, там, ноосфери Вернадського, або не вийде і тоді Христос прийде та порядок наведе. От тоді більшості християн буде просто соромно.

У Бунюєля є фільм Симеон Пустельник, де той сидить на стовпі і його періодично спокушає диявол. Там усе закінчується тим, що Симеон опиняється у 60-х роках минулого століття в якомусь андеграудному клубі, де рубає рок-н-ролл.

І це одна справа відокремитись та спасатись в пустелі на стовпі, а інша – працювати в нічному клубі, між пивом, куривом і танцями. От цього Церква ще поки не зрозуміла (а тим небагатьом священикам, які це зрозуміли треба пам'ятники ставити), вона сидить собі в пустелі на стовпі і думає, що все добре. Але усе ж розпочнеться з неї, бо кому багато дано з того багато й запитається.

Можна лягти як Йона біля Ніневії і нарікати на Бога, що чому ти не покарав цих клятих грішників, бо тут одна порнуха навкруги, педики, наркота і алкоголь. Це не Божий рівень, не християнський (бо ж каже, що милості хочу, а не жертви).

У нещодавньому карикатурному холіварі навколо Шарлі, деякі представники УКУ починали пропонувати своїм опонентам уявити своїх родичів на відомій карикатурі на Отця, Сина і Святого Духа.

У тій пропозиції було аж занадто маніакальної затятості та ображених натяків на прокляття, але Христос чітко каже, що не проститься лише хула на Святого Духа (Мт. 12. 30-32). А що таке хула на Святого Духа?

Це заперечення Бога (якщо так комусь подобається, то Чуда) в безпосередній присутності Бога (Чуда), тобто в емпіричному досвіді. Ось воно усе безмежне милосердя Творця у всій своїй красі. Навіть закоренілий атеїст (Річард  Докінз чи Стівен Хокінг) змушений буде (якщо він справжній вчений) визнати факт існування Бога в Його безпосередній присутності.

А Христос як прийде?

Сподіваюсь, що не на справжніх хмарах, бо з технічного боку це вже буде якось навіть смішно, а Бог не може бути осміяним. Яка, наприклад, механіка Вознесіння Христа? Як у Тоні Старка? Де розпочинається Царство Небесне?  За хмарами? У стратосфері? В космосі?

Після фільму Birdman Іньярріту це може бути банальним. Тому треба залишити місце для сюрпризу і не обмежувати Христа своїм недосконалим (буквальним) розумінням. Чудо чудом, але не треба робити з Бога посміховисько.

Бог завжди опускається до рівня людини і дає їй лише те, що вона може осягнути.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.