Голодні ігри Вакарчука

Молоді вкраїнські поп-колективи можуть щодня сотнями з'являтися на місцевих горизонтах і так хоч якось крутити еволюційну спіральку тутешньої музики. Каша Сальцова може щодня ходити на різноманітні інтерв'ю у різні студії та щодня писати програмні тексти на різних сайтах з різною кількістю знаків. Юрій Юрченко може щодня (і навіть не першого 1 квітня) постити свої канадські коники, і навіть нарешті виїхати на багатші села до далекої Канадійщини.

Усі вони разом і кожен зокрема можуть робити усе (або майже усе) для розвитку вкраїнської поп-музики, і навіть покласти за неї душу та тіло. Але прийде Святослав Вакарчук і спаскудить усі сподівання на щось світле, добре та адекватне в українській поп-музиці.

Прийде Вакарчук і непомітно для себе та своїх екзальтованих фанатів стане місцевим еквівалентом Останнього москаля в українській поп-музиці. Аналогом безпардонної халтурки, вторинної пережованості та патріотичної маніпулятивності. Гостро-соціальна лірика завжди була найгіршим місцем у творчості Вакарчука, де йому постійно не вистачало тонкості в інтонаціях та точності у текстах і тому там постійно блукала фальш.

У тій своїй іпостасі Вакарчук намагається бути провінційним варіантом Боно, але Боно це вилізло боком, на останніх його альбомах не має чого слухати і це хоч якось споріднює Вакарчука з ним, бо в Океані Ельзи після альбому "Модель" також не має чого ловити. Вакарчук, як і Путін, любиться у божественних знаках згори та претендує на певну тяглість своїх пророчих думок у просторі.

Саме тому новий кліп "Не твоя війна" ОЕ можна вважати логічним продовженням їх кліпу "Веселі, брате, часи настали" з тієї тоталітарною монохромністю колективізму та праобразом йолки.

Обидва кліпи об'єднує фірмова вакарчуківська халтурка у грі та непомильна прямолінійність (невдала інтонація), що не потребує особливо поетичної майстерності.

"Гілля калин похилилося" звучить стьобом, навколо монетки моментально організовується кічок, у статистів непомітно одухотвореності на обличчі, а пацифіст Вакарчук відверто переграє з експресією, фальшивить та штучно страждає у своїй патріотичній кон'юнктурці. Але окрім такої фірмовості у творчості ОЕ, найбільше боком їм вилазить їх щоальбомне паразитування на творчості більш чи менш відомих виконавців про яке тут ніхто не здогадується, або здогадується, але не хоче помічати, щоб не виходити з зони комфорту та не руйнувати великі міфи про глиняного колоса Вакарчука та його банди.

Просто картинка, саунд та деякі інтонації треку та кліпу "Не твоя війна" когось підозріло нагадують і це трек та кліп 2011 року "Iron" від виконавця Woodkid (француз Йоанн Лемуан – співак та режисер, наприклад, кліпів Лани Дель Рей).

Невідомо чому Вакарчук обрав кліп Вудкіда для об'єктивного наслідування та старанного і покадрового копіювання деяких елементів (ніби москалі американський Homeland), хоча його, можливо, просто попер перший рядок пісні "deep in the ocean, dead and cast away".

Плагіат – це благодатна тема для усіх українських музикантів та можливість хоч якось існувати на цій території, бо там (закордоном) вони нікому не потрібні – це ж не камбоджійська психоделія, японський свінг або африканський фанк (чи, прости Господи, слонячий амбієнт).

Бо у Вудкінда ляльковість апелює до абсурду (до складності), а у Вакарчукова мізерність – до кітчу. Вакарчук просто намагається дати зворотній бік кліпу Вудкінда (салют реверсному аверсу), щоб не було аж так помітно усі запозичення. Але, звичайно, що Вакарчукові дуже далеко до Вудкінда у своїх епігонствах. У Вудкіда – цілісність та осмислення, а у Вакарчука – неприродні пози та халтурні метафори. У Вудкіда – це пережито, безпосередньо і тому приречено, а у Вакарчука – хата скраю, він національний пророк і тому він над цим, а не в середині. У Вудкіда – це внутрішнє, а у Вакарчука – зовнішні ефекти на показ.

Для лохів, для екзальтованих фанатів його вторинної та провінційної творчості, які, чи то такі сліпі, чи то такі дурні, чи то просто не мають інтернету, але якщо мають, то просто не хочуть помічати відвертих плагіатів на альбомах свого кумира. Бо, можливо, й справді винен не Вакарчук-Золоте Сонечко, а режисер кліпу Howard Greenhalgh?

У його другому кліпі для Океану Ельзи достатньо алюзій на свої попередні (та культові) кліпи для Стінга "If I Ever Lose My Faith In You", Soundgarden "Black Hole Sun" чи Pet Shop Boys "Go West" (у естетиці кліпу ОЕ ще можна згадати не його, але їхній кліп "Numb").

Можливо, це просто якісь персональні тьоркі між двома режисерами у тій відвічній війні між англійцем та французом на території багатостраждальної України. Тьоркі тьорками, але кліп "Не твоя війна" – це реально халтурка для відсталих країн третього світу. Так для епігонистого Вакарчука стає актуальною хіт Софії Михайлівни Ротару "Хуто-хуторянка" з пророчими словами "Слышу старой песни мотив, что сама напевала не раз и глаза закрываю на миг, забыв, что я городская сейчас".