Африканські студенти у Львові: інтерв'ю з дослідницею Мішель Голдхабер

Африканські студенти у Львові: інтерв'ю з дослідницею Мішель Голдхабер

Андрій Бондаренко,  21 серпня 2015

Африканські студенти у Львові – спадок інтернаціональної політики СРСР. Починаючи з середини минулого століття, львівські "вузи" щороку приймали відносно велику кількість вихідців з інших країн світу, переважно з Африки та Близького Сходу.

Від самого початку темношкірі студенти ніяк не брали участі у місцевому суспільному житті. Традиційно, гуртожитки, де їх компактно поселяли, і ставали їхнім основним львівським простором.

Сьогодні, інтернаціональні мотиви змінилися комерційними, але ситуація із геттоїзацією студентів з Африки залишається незмінною. Втім, їхня присутність у Львові, хоч і обмежена гуртожитським мікросвітом, аж ніяк не є випадковою, а навпаки – за минулі півсторіччя стала невід'ємною гранню міста.

Мішель Голдхабер – незалежна американська дослідниця. Співпрацювала з Центром міської історії Центрально-Східної Європи. Наукові зацікавлення та тематика досліджень – проблема культурних відмінностей та толерантності в Україні, релігія та суспільство, права людини, відносини українців та євреїв. У Львові досліджувала життя студентів з країн Африки, про яких і розповіла у інтерв'ю Варіантам. 

Наскільки закритим є мікрокосмос африканських студентів у Львові, показує той факт, що з десяти запитаних лише один темношкірий студент погодився позувати для фото.

Чи студенти з африканських країн у Львові почувають себе відділеним від місцевого життя? Як вони відчувають цю ізоляцію? Чи ця окремішність їх якось турбує?

Гадаю, основне, що їх турбує – це безпека. Звичайно, їм також хотілося б відчувати, що їм тут раді, що місцеве суспільство їх приймає. Студенти часто порівнюють своє становище в Україні, з тим як до іноземців ставляться у їхніх рідних країнах, як люди з-за кордону почувають себе там. Звісно, вони вказують на суттєві відмінності. У них на батьківщині іноземці поводяться відкрито, не приховують своєї відмінності та інакшості. Місцеві мешканці ставляться до них добре – зупиняються на вулиці, вітають, виказують бажання познайомитися поближче та допомогти при потребі.

Тоді як в Україні ці студенти зустрічають зовсім інший прийом. Люди витріщаються на них, часто дозволяють собі образливі жарти, відводять в сторону своїх дітей. У найгірших випадках студенти з африканських країн можуть зазнавати фізичних нападів та відкритих образ. Нерідко, вони чують злі та принижуючі слова про свою темну шкіру.

Якщо говорити про безпеку, то в гіршій ситуації є хлопці. Тоді як інтеграція в суспільство важче дається студентам жіночої статі. Тобто, дівчатам набагато важче завести собі українських друзів, а для хлопців є постійний ризик нападу. І всі африканські студенти вказують на значні відмінності між українськими хлопцями та дівчатами.

Так, українки, за їхніми словами, виказують більше дружніх почуттів, бажання допомогти та зацікавлення до іншої культури. Українські ж хлопці, загалом, демонструють більшу обмеженість, брак інтересу до знайомства та схильність до насильства. Звичайно, завжди бувають винятки.

Щодо суспільного виключення, то тут легше говорити про моменти включення. Можна стверджувати, що, наприклад, африканських студентів добре приймають у футбольних командах. Напарники у команді завжди стають на їхній захист у сутичках з іншими українцями. Часто пропонують кликати їх на допомогу, як тільки виникнуть якісь проблеми.

Також, майже всі африканці, з якими я спілкувалася, і хлопці, і дівчата, можуть пригадати дуже хороших українських друзів або випадкових знайомих, які ставилися до них дуже добре, розуміли їхні труднощі та були готові всіляко допомогти. Тож, африканські студенти розуміють, що на індивідуальному рівні багато українців ставляться до них як до нормальних людей. Однак, на рівні суспільства в цілому, на жаль, безпека та інтеграція залишаються проблемами.

Хоча, я не чула розповідей про відкриті форми суспільного виключення (заборону проїзду у транспорті, входу у ресторани чи магазини, або ж не допускання до відвідування лекцій), досвід повсякденного життя буває досить важким, якщо у тебе темна шкіра.

Цікаво, що багато студентів з Африки, деколи, набагато краще себе почувають у сільській місцевості, ніж у містах. Можна сказати, що мешканці сіл при першій зустрічі з африканцями демонструють велике здивування та зачудування, але потім дуже швидко починають спілкуватися з ними відкрито та привітно, ставлячись до них як до звичайних людей, рівних собі, а не як до іноземців, відмінних та не схожих на них.

Чи можемо говорити про специфічну субкультуру, яку спільно творять африканські студенти у Львові? Чи їхні спільні звички, стосунки, взаємне спілкування виливаються у якийсь окремий спосіб життя, характерний лише для них? Чи почувають вони себе окремою цілісною спільнотою?

Я б сказала, що, звісно, африканські студенти у Львові сформували між собою дуже тісні зв'язки – як результат того, що вони всі разом відсунуті на суспільний маргінес. Вони, як правило, живуть та навчаються в безпосередній близькості один від одного і багато часу проводять разом.

Частково, це пояснюється чисто ситуативно – для студентів природно збиратися разом з іншими студентами, особливо, якщо живеш в гуртожитку. Тим більше, якщо йдеться про іноземців, які до того ж прибули з одного континенту. Звичайно, що перебування разом у чужому місті об’єднує.

А, з іншого боку, гадаю, триматися разом змушують і практичні мотиви – потреба виживання. Новоприбулим студентам життєво необхідно отримувати інформацію від своїх старших колег, аби мати змогу орієнтуватися у нових умовах.

Тому, у них існують певні системи захисту. Так, якщо хтось раптом зникне, або вчасно не повернеться додому, відразу спрацьовує спеціальна "телефонна аварійна система" – ланцюжок людей, яким можна подзвонити, аби ті переказали інформацію далі та зв'язалися з людьми, які можуть допомогти – в будь-яку пору дня чи ночі.

Одного разу мені теж подзвонили серед ночі, коли зник один студент (як з'ясувалося, він просто поїхав на навчання до Тернополя і подумав, що може це зробити, нікого не повідомляючи).

Африканські студенти приїжджають з різних країн. Особливо чіткий поділ пролягає між тими, хто називає себе "африканцями" та тими, хто називає себе "арабами". Принаймні, так мені розповів один студент.

Деколи між цими групами встановлюються досить напружені стосунки (це стосується більше хлопців, ніж дівчат). Трапляється, напруга зростає і між вихідцями з різних "африканських" країн. І, хоча, існує система захисту на випадок кризових моментів, хоча, студенти відчувають природну пов’язаність завдяки спільному кольору шкіри та спільній африканській ідентичності, видається, що не можна говорити про існування якоїсь виразної спільноти як такої.

Наприклад, наскільки я знаю (хоча я можу помилятися) африканські студенти не влаштовують офіційних спільних зібрань і у них немає якогось студентського товариства. Дехто мені розповідав про спільне готування їжі у гуртожитках, але, звикаючи до життя в Україні, студенти стають більш незалежними, більш закритими у своєму приватному просторі.

Скільки приблизно відсотків студентів з Африки залишаються у Львові після завершення навчання? Що змушує їх залишатися?

На жаль, у мене немає ніяких статистичних даних щодо цього питання. Я можу здогадуватися, що такий відсоток дуже малий. Більшість стверджує, що збираються залишити Україну відразу ж після закінчення навчань.

Однак, є трохи і таких, що залишаються. Часто, їх затримують тісні зв’язки з людьми чи організаціями в Україні (наприклад, дівчина, дружина чи можливість працевлаштування).

Що африканські студенти кажуть про різницю між життям у своїх рідних містах та у Львові? Чим є для них Львів як місто?

На багатьох студентів з Африки справляє враження відчуття давнини та старовинна архітектура Львова. Як дехто висловлюється, Львів такий старий, що у ньому живеш як в музеї. Більшість насолоджується такою специфікою міста, хоча це подобається не всім – дехто прагне більш сучасного оточення.

Втім, і ті, кому до смаку львівські парки, музеї, центральні вулиці, кафе, театри і таке інше, рідко до них навідуються – частково, через страх, частково, через щільний графік. Дівчата полюбляють зазирати у магазини, і всі, загалом, часто ходять у нічні клуби потанцювати.

Але для більшості, міський досвід обмежується конкретними територіями, на яких вони почувають себе найбезпечніше – це, наприклад, район гуртожитків чи місцевість довкола медичного університету, або ж просто велика компанія для походу в крамниці чи у нічний клуб.

Порівняно з їхніми рідними містами, у Львові, звичайно, багато відмінностей, насамперед через те, що студенти перебувають "не в себе вдома" (інша їжа, інша мова, інший спосіб мислення).

Однак, серед ключових речей, вони називають погоду (вдома тепліше!), більшу приязність своїх співвітчизників порівняно з львів'янами (вони більш відкриті, менш ворожі, більш цивілізовані), а також географічну близькість до Європи. Багато студентів захоплені тим, що у Львові вони можуть зустріти людей з багатьох країн (переважно, у своїх навчальних групах в університеті), і тим, що вони самі живуть у новому місці.

Хоч, дехто сприймає своє перебування у Львові як не надто приємний період життя, який слід просто перетерпіти, більшість вважає, що загалом це позитивний досвід. Хтось просто накопичує цінні життєві уроки виживання у небезпечному та не надто приязному середовищі.

Також вони кажуть, що в цілому добрих моментів більше ніж поганих – наприклад, зустрічі з чудовими людьми, знайомство з якими значить для них більше ніж та неприязнь, яку вони зустрічають загалом. І, звичайно, африканські студенти задоволені тим, що мають нагоду пожити в іншій країні, у інтернаціональному студентському середовищі

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.