Світовий конгрес українців. Думки та враження

Світовий конгрес українців. Думки та враження

Любомир Калинець,  12 жовтня 2015

11-13 вересня в Мадриді Світовий конгрес українців (СКУ) провів свої річні збори.

Враженнями від участі в цьому заході діляться: керівник відділу комунікації СКУ Ірина Мицак (Канада); голова Товариства української культури в Угорщині, депутат від української меншини до угорського парламенту, голова Європейського конгресу українців, перший заступник президента СКУ Ярослава Хортяні (Угорщина); голова Світової координаційної виховно-освітньої ради (СКВОР) при Світовому конґресі українців (СКУ), радник міського голови Львова з питань освітньої політики, Почесний консул Канади в Україні Оксана Винницька-Юсипович.

Ірина Мицак

Враження від наших нарад дуже позитивні. Перш за все це – одне з найбільш чисельних зібрань за останні роки. Звичайно, таку картину нам дуже приємно споcтерігати, адже з двадцяти країн поз’їжджалися до Іспанії люди, зрозумівши важливість цього заходу. Хоча останніми роками наші наради часто проходять в Україні, ми також розуміємо, що є представником діаспори.

Про круглий стіл "Координація боротьби з російською дезінформацією", ведучою якого мені довелося бути. Тішуся, адже ми всі зрозуміли, що робити це – марна справа. Можна безконечно боротися, а практичних результатів одержати мізер.

Рада, що всі делегати погодилися, що нашою метою має бути просування іміджу України. Чим голосніше про це говоритимемо, чим більше будемо завалювати світ інформацією про Україну, тим успішнішими будуть наші потуги. Зрештою, це – найкращий спосіб поборення всілякої дезінформації. Бо світ дуже мало знає про нас.

Ми навіть мали зустріч, на якій був присутній один іспанський журналіст. Власне, він також звертав увагу на це. Говорив, що іспанці мало знають про Україну, незалежно від того, що відбувається в ній: чи криза, чи війна.  Думаю, головне в тому, щоб діаспора й Україна зрозуміли, що ми ідемо одним шляхом, тому повинні прикладати спільні зусилля.

Щодо відмінностей між різними вітками української діаспори. Вирішення цієї проблеми є справою часу. Скажу щиро: вчора, коли дивилася концерт, мені приходив на думку той час, коли я вивчала історію покоління, яке приїхало до Канади в повоєнний час. Воно розвивалося за допомогою драматичних гуртків, танцювальних ансамблів, хорів. Це все їх єднало, притягувало. І це саме відбувається тепер.

У Канаді наступного року святкуватимемо 125-ліття поселення українців. То є добрий шмат часу, тому наш досвід – трохи інакший. Але думаю, що є зрозуміння, що ті, хто щойно приїжджає і будує нові громади, мусить пройти той самий шлях і здобути той самий досвід. Вважаю, що хоч існує зараз деяка різниця, проте з часом вона відійде.

Якщо вести мову про іспанських українців, то вони сподобалися. Дуже привітні, дуже гостинні. Ми знаємо, скільки ця громада напрацювалася, щоби зорганізувати ці збори. Все гарно відбулося, і ми вдячні, що ви нас запросили. Я ще не чула жодного нарікання. А хтось слушно сказав мені сьогодні: "Знаєш, ми може навіть через 20 років не будемо знати, які плоди нашого приїзду сюди". Я погоджуюся з цим. Але переконана, що вони обов’язково будуть.

Щодо побажань українським діаспорянам. Долучаюся до слів, сказаними Євгеном Чолієм і Павлом Ґротом: кожен з нас повинен вложити цеголку в розбудову нашого світового українства. Це також включає й Україну, хоча й не означає працювати лише для неї. Я переконана в тому, що ми мусимо зберегти себе, аби допомагати іншим, мусимо розвивати наші громади.

Бажаю всім нам, кожному українцеві, в якому б куточку світу він не жив, щоби подумав, що він може вкласти в розвиток своєї громади. Бо це буде і на нашу користь, і на користь країн, де ми поселені, й на користь України.

З нашого досьє

Ірина Мицак народилася в Канаді, проживає в місті Торонто. Коріння її батьків походить з Лемківщини. Отримала журналістську освіту й працює консультантом з питань комунікацій для неурядових організацій.

Ярослава Хортяні

Про деякі висновки від цього зібрання. По-перше, дуже рада приїзду сюди. За сімейними обставинами не змогла поїхати в Одесу на наш молодіжний форум. Як і на зустріч з нашими волонтерами в Івано-Франківську, де їм віддали належні почесті.

А в Мадрид вирішила обов’язково навідатися, щоб підтримати місцеву українську громаду. Адже коли ми вирішували, де проводити наші наради, то розглядали три країни-кандидати: Німеччину, Польщу й Іспанію. Щоправда четвертою була ще й Україна. Бо більшість твердила: куди нам зараз їхати як не туди.

Проте, будучи головою організаційного комітету і знаючи, яким важливим тереном є Іспанія, а також, аби зробити добро для тутешньої громади, я схилялася до вибору на користь країни фламенко. А щоб одним пострілом двох зайців вполювати, думали і про те, щоб одночасно підняти українське питання на державному рівні. Словом, ми скористалися нагодою донести правду про Україну до іспанських владних структур.

Головне, я думаю, що наш вибір виявився правильним. Ми відчули, що українці Іспанії потребують підтримки від СКУ. Хочу сказати, що у вас надзвичайно великий потенціал людських ресурсів. Але він не задіяний. Багато різних організацій. Одначе, коли треба було організувати зустріч на найвищому рівні, щоб, як кажуть, отримати доступ до "живого тіла", тобто державного, то ваші потуги виявилися слабкими.

Мені в Угорщині це легше зробити. Навіть за тієї умови, коли ще не була депутатом, а очолювала державне самоврядування. Не кажу, що ми угорців заставили рахуватися з нами, а просто зорганізувалися і показали, хто ми є. Всюди, де хтось є меншиною чи емігрантами, поважають сильних, котрі мають свою ідентичність.

Я наголосила перед представниками ваших організацій на важливості цього історичного моменту, коли сюди з’їхалися представники українства з 20 країн. Усе-таки це лише річні збори, а не конгрес. А люди їхали за свої кошти, бо ніхто тобі не оплачує ні дорогу, ні проживання. Значить, ті, хто прибув, відчували нагальну потребу в цьому. Тому маю надію, що наш приїзд посприяє пришвидшенню об’єднавчого процесу серед українських асоціацій Іспанії.

Мені випала нагода побувати на зустрічі їхніх представників, і я побачила бажання до такого кроку. Вважаю, що на часі було б утворення координаційної ради. Щоб не один голова керував, а це могли робити співголови. Тоді буде паритет, який заставлятиме спільно приймати рішення. В свою чергу, це б дало вам великий поштовх для розвитку громади.

Як на мене, то ви навіть не розумієте, який у вас потенціал. Якби ми мали стільки українців в Угорщині, то в нас, можливо, другою державною мовою була б українська. Під моїм керівництвом сім тисяч українців. Добре, нехай їх буде 18, як про це стверджують інші джерела. А ви маєте тут сто тисяч. Різниця відчутна?..

Побувавши на зустрічах в Міністерстві Закордонних Справ, ми розмовляли з представниками іспанської влади. І мені дуже приємно, хоча я це знала, бо була раніше тут, у владних структур є повага до українців. Надіюся, що їхні слова не розбігаються з вчинками. Але, безперечно, таке приємно чути.

А щоб вас сприймали більш серйозно, то, хочете ви того, чи не хочете, проте мусите зробити так, як це зробили українці в Канаді чи в інших країнах – об’єднатися. Де є об’єднана сила, ніхто не може її розбити. В інших країнах також повнісінько організацій. Але якщо треба, то вони діють спільно, щоб добитися вагомих результатів.

З нашого досьє

Ярослава Хортяні народилася в селі Вовківці, Борщівського району, Тернопільської області. Вийшла заміж за угорця в 1978 році. Познайомилася з ним в 1976-му, коли угорці будували поблизу газопровід "Дружба".

У Тернополі розписалися, а в селі відгуляли велике весілля. Чи не всі тоді ішли до Гуків (Гук – її дівоче прізвище), бо то було неабиякою подією. 1979 року, коли в чоловіка закінчився термін перебування в Україні, поїхали в Угорщину.

Закінчила Будапештський університет. За фахом – історик. Викладала цей предмет в гімназії. До речі, була єдиною не угоркою, яка навчала історії корінних жителів. З 6 лютого 1999-го до 2014 року, поки не стала депутатом парламенту, очолювала державне самоврядування.

Оксана Винницька-Юсипович

Щодо конструктивності річних зборів СКУ, то вони в іншому ключі не відбуваються. Приїжджають люди, віддані своїй справі, які не рахуються ані зі своїм часом, ані з грішми. Можуть, звичайно бути особи, які не погоджуються з тією чи іншою думкою, але конструктивність присутня завжди.

У силу своїх функціональних обов’язків, як член Ради директорів СКУ, мала можливість зустрітися в Мадриді з представниками шкіл, які працюють з дітьми трудових мігрантів, а саме Іспанії, Португалії, Греції. В них значно інша специфіка, ніж та, скажімо, яка була донедавна в школах Канади чи США.

Так що я могла вивчити їхню ситуацію, почути думки про їхні труднощі, їхні болі. Але не лише чула про проблеми, але й і про позитивні моменти, як вони в цілому бачать розвиток освітнього процесу. Ну, і будемо працювати далі над тим, щоб українська мова була визнана як іноземна в атестаті про середню освіту в країнах Європи.

Про українців країни кориди та фламенко. Іспанія – це, з однієї сторони, давня еміграція. Я мала можливість побувати на цвинтарі, де похований пан Теодор Барабаш, який приїхав сюди після Другої світової війни. Так що, в принципі, українці тут поселилися давно.

З іншого боку, "Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців", яка сьогодні є тут, існує десять років. Це – дуже молода асоціація. В результаті вона, як дитина десятилітня, має свої громадсько-організаційні труднощі. Відношуся до цього спокійно.

Мені надзвичайно цікаво, що змогла побути в такій молодій громаді. Бачу, що тут є дуже відданий священик, віддані провідники. Їм тяжко, тому що вони – трудові мігранти.

Часом відношення до них владних міських структур чи держави загалом є не таким, яким би ми хотіли бачити. Тому мені здається, що наша присутність тут: делегатів з різних країн світу, які розмовляють різними мовами, а між собою спілкуються українською, позитивно вплине на громадян Іспанії. Маю надію, що це в подальшому полегшить роботу громаді.

Щодо налагоджування контактів між Львовом і одним з іспанських міст, тобто про так зване побратимство. Знаю, що місто Лева останнім часом дуже відкрите до нав’язування яких-небудь стосунків з будь-якими містами. Добре бачу багато молодих людей, які є активними користувачами інтернету в усіх соціальних мережах і таке інше.

Тому й багато роботи ведеться у цьому напрямку. Львів задекларував себе як креативне, або, іншими словами, творче місто. Переконана, що львів’яни зацікавлені у налагодженні тісніших контактів із закордоном. Проте, на скільки мені відомо, але не можу гарантувати цього стовідсотково, безпосередніх зв’язків з Іспанією нема. Так що, напевно, може виникнути зацікавлення до такої співпраці.

Щодо побажань «іспанським» українцям. У нас не один політик в Канаді казав, що ми тоді будемо добрими канадцями, коли будемо добрими українцями. ХХІ століття – це час, коли світ інтегрується, глобалізується. Проживаючи в Іспанії, будучи людьми, які дотримуються законів і стараються змінити цю країну в кращу сторону, ви обов’язково залишитеся добрими українцями.

З нашого досьє

Оксана Винницька народилася в Канаді. Її батьки походять з України. Малолітніми дітьми вони покинули рідні краї. Мама проживала в таборах переселенців у Німеччині, тато – у Відні в американській зоні. 1949 року переїхали до Канади. Мама здобувала середню освіту, а тато працював.

У Монреалі вони поступили в університет, де запізналися й одружилися. В Україні залишилося не так багато родичів. У Львові мешкають родини Сатурських та Менцинських, з якими Оксана підтримує стосунки.

Вищі студії закінчувала в Канаді. Має ступінь доктора наук в галузі освіти. Потрапила в Україну під час докторантури. Канада в той час підписала з Радянським Союзом угоду про обмін молодими та старшими спеціалістами-науковцями. О.Винницька як молодий науковець стала однією з перших, хто отримав дозвіл побувати поза Москвою й Ленінградом, а саме в Києві.

В столиці України її застала "революція на граніті". Поміж тим проводила дослідну роботу в школах Києва. Мала нагоду познайомитися з учителями, попрацювати з ними. Згодом перебралася до Львова.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.