Прогулянка Львовом. Прихована чарівність безконтрольного – Любко Дереш про Львів для німецької газети

Прогулянка Львовом. Прихована чарівність безконтрольного – Любко Дереш про Львів для німецької газети

Ганна Власюк,  13 липня 2012

До уваги читачів «Варіанти» пропонують переклад есею українського письменника Любка Дереша про Львів. Матеріал написаний ним для німецького видання «Die Zeit» у межах проекту «Письменники про Євро-2012», де шість письменників з Польщі та України, серед яких - Андрій Курков, Оксана Забужко, Сергій Жадан, розповідають про приймаючі міста футбольного чемпіонату.

Спершу через кладовище, потім вибірково вишукуючи правильні кнайпи – український письменник Любко Дереш прогулюється Львовом та розповідає про драконів і гномів.

«Ми маємо гарну пропозицію для тебе», - каже мені Костя з водійського місця свого Range Rover. Кості 35 років, ми у Лемберзі, українською – Львові, дощить, всі святкують Пасху. Костя підприємець, бізнесмен та спіритична особа одночасно, це нове явище, яке більш відоме в Києві. Костя та його дружина Оля, власне, також кияни. До Львова вони приїхали святкувати Пасху, моя сім’я запросила їх на пасхальний сніданок.

Костя - гедоніст та містик, парадокс в тому, що після абсолютно розкішного сніданку в моїх батьків він хоче оглянути Личаківське кладовище, не дуже типове місце для пасхальної прогулянки в місті. Проте Ісус Христос воскрес, смертю смерть переміг, отож ми прямуємо до найбільшого львівського кладовища на розвідку. Типовий для міста туман робить нашу прогулянку ще таємничішою. Час від часу я зауважую парочку на надмогильній плиті. Більшість з цих плит мають відношення до євреїв-каббалістів часів Австро-Угорщини. Таке я принаймні чув. «Дубовий хрест був споруджений для тих, хто не був правильно прощений. Щоб вони не повернулись, - повторюю я те, що мені розповіла моя подруга. – А восьмикутний обеліск був встановлений для окультистів».

До похованих на Личаківському кладовищі, серед інших, належить визначний український письменник Іван Франко, відомий поет андеґраунду 1970-х років Грицько Чубай, композитор Станіслав Людкевич. Утім, повз їхні могили ми не проходимо, натомість частіше натрапляємо на поховання людей, яких вважали вампірами, чарівниками і магами. Над українськими могилами вивищуються рядки могил загиблих польських солдат. Вони добре доглянуті і прикрашені свіжими вінками і квітами.

Останніми роками Львів відвідує щораз більше поляків. Отож місто погарнішало у всіх закутках та кінцях, в середмісті є кілька десятків оригінальних кафе та ресторанів з дивовижним інтер’єром. Вдосталь нагулявшись між надгробками, хочемо повернутсь та зігрітись теплим напоєм. Дорогою я розмірковую, куди найкраще відвести гостей. Можливо в «Криївку» (німецькою Versteck - схованка) на Площі Ринок? Вона споруджена в стилі старого сховку УПА з часів української партизанської боротьби в 1950-х роках. При вході до потаємних дверей необхідно сказати пароль та випити подвійну горілку. Після того, як вартовий переконається, що серед гостей немає московських підданих, можна прослизнути досередини. Найкраще відвідувати кнайпу тим, хто подорожує з галасливою компанією та хоче весело провести час.

Після прогулянки Личаківським кладовищем, однак, ми шукаємо спокійну місцину, де за неквапливою розмовою можемо розслабитись. Поминувши «Криївку» та, у тому самому вході, піднявшись двома сходами вгору, потрапляємо у «Масонську ложу» (німецькою «масони» - «Freimaurer»). Викидайло, який нагадує дивакуватого мешканця житлового будинку, так само перевіряє гостей на швидкість реакції. Коли при запитанні «Вам до кого?» ви одночасно не втратите самовладання та зможете пояснити божевільному, що ви хочете в «Масонську ложу», він відкриє вам двері непримітної шафи – і ви знову опинитесь у наймоднішому ресторані Львова.

Стіни прикрашені окультною символікою, і якщо у вас немає секретної знижки, ціни будуть такими ж високими, як в ресторані на київському Хрещатику або ж на берлінській Фрідріхштрасе. Зрозуміло, що мої друзі приїхали до Львова якраз для того, щоб трохи заощадити, а знижки у мене немає.

Тоді я згадую про «Одиничку» (німецькою – «die Eins») поблизу каплиці Боїмів - мистецьке кафе, у якому добрі кава та закуски, проте мізерний вибір теплих справ, або ж про «Гасову лямпу» (німецькою – «die Gaslaterne») на вулиці Вірменській, культове місце перших львівських нафтовидобувачів. Ресторан розташовується на багатьох поверхах, поєднуючи класичну літературу і хард-рок, однак здебільшого там занадто гучно. Останнім часом його облюбувала молодь і там можна добряче поїсти, утім ми в пошуках спокійнішого кутка.

Чудова львівська кухня

 Зрештою ми прямуємо до добротного «Кабінету» з його простими кімнатами, численними книжковими полицями та більярдом. Однак тут ми переживаємо пасхальне розчарування: молоко, мед та тістечка закінчились. Ми віддаємо належне господареві, який святкує Пасху (коли плануєш подорож до Львова, слід зважати на святкові дні), та з придихом та сповнені сподівань йдемо в «Дім легенд» (німецькою – «Legendenhaus»). На щастя, ми знаходимо вільний стіл на даху, на вільній площі. «Дім легенд» переповнений ущерть. Тут якраз нічого більше не нагадує Австро-Угорщину, зате кишить сажотрусами, гномами та драконами. На вільній площі, де ми знайшли куток, вивищуються сходи до старого «запорожця» з флігелем - так виглядає львівський варіант стімпанку. В авто без упину залазять весільні пари, безстрашно сідають за кермо, щасливо усміхаються в камеру та кидають жменю монет в бронзового гнома на димоході навпроти. Ми втрьох, закутані у пледи, нарешті присвячуємо себе меню. На терасі на даху до мене приходить бажання перевірити, наскільки добре я знаю Львів. Ось тут – ратуша, там – зелені куполи Домініканського собору, позаду них – вершина телевізійної вежі на Високому Замку. Преображенська церква, собор св. Юра, церква Андрія – міський пейзаж із вкрапленнями святинь. У світлі призахідного сонця куполи золотаво виблискують.

Костя замовляє ковбаски, салат, сирну тарілку, пельмені і сирник на десерт. Страви, незважаючи на дещо дивне поєднання, наче самі потрапляють до рота. Львів таки має чудову кухню.

Дракони на львівських вулицях

Львів’яни давно плекають мрію перенести свої робочі місця виключно в кав’ярні. Унівська група, ініціативна група підприємців, запропонувала свій власний план розвитку Львова на найближчі 15 років. Вони з осторогою спостерігають за кафе, що з’являються немов гриби після дощу, вони побоюються, що через гонитву за туристичною екстравагантністю Львів може перетворитись на місто декорацій та офіціантів.

Унівська група пропагує інтелектуальний Львів з власною хорошою інфраструктурою та добре розвиненим творчим та фінансовим сектором. Вони бачать Львів як місце, де в спокійному кафе, в зручному одязі та в дружній, майже домашній атмосфері можна вирішувати свої бізнес-справи. Коли на Площі Ринок бачиш молодих дівчат, що прогулюються там в середньовічному одязі і продають льодяники, і не здогадаєшся, що поруч можуть бути центри досліджень, що займаються атомними розробками, або що на сусідній вулиці можуть виготовлять візуальні ефекти для голівудського блок-бастера.

Після нашого ситного обіду ми знову повертаємось до розмови про драконів і сажотрусів. Костя розповідає про бізнес з поляками та про лижі в Карпатах. Оля поглядом знавця оглядає дахи. О дев’ятій двадцять дракон перед рестораном має випустити полум’я. Тиха чарівність Львова виринає поступово. 

Любко Дереш народився у 1984 році, вважається одним із найзначущіших українських письменників сучасності. Став відомим завдяки книжці «Поклоніння ящірці або «Як падають ангели» (німецькою вийшов у 2006 р.). Востаннє німецькою вийшов його футуристичний роман «Намір!» або «Дзеркало смерті» (SuhrkampVerlag, 2008).

 Джерело - Die Zeit.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.