Вишиватне Євробачення

Вишиватне Євробачення

олександр ковальчук,  10 лютого 2016

Прогнозовані ганьба та сором нової і псевдо-прогресивної музики України.

За шкідливість для здоровля переглядів Євробачення потрібно давати молоко чи вино, або ж просто прирівняти ефіри цього псевдо-конкурсу до донорства.

У гривневому еквіваленті це стосується й першого півфіналу Національного відбору на Євробачення 2016 в Україні.

Тотально дискредитований конкурс (невідомо для кого і невідомо для чого) повністю здеградував після минулорічної перемоги бородатої жінки. Борода у ньому подавалась як щось нове та свіже, і якщо б цьому моменті, принаймні, була б якась іронія, то виступ Кончіти Вурст можна було б вважати диверсією з середини, милою партизанщиною.

Якось вже так повелося у суспільній домовленості, що цей пісенний конкурс немає нічого спільного з музикою, а більше, нібито цінується за шоу. Хоча, яке на Євробаченні шоу? Flaming Lips, чи, прости Господи, Coldplay та U2, ось це шоу, або ж нещодавній Super Bowl.

Бородата жінка – це фініш Євробачення. Його вже треба або закривати, або перезавантажувати, бо переплюнути бородату жінку вже просто буде неможливо. Яйця на шиї вже були в Man In Black та у Movie 43, і це вже моветон, попса. Ще б Дзідзьо, можливо, якось би міг обіграти цю делікатну ситуацію, але його на Євробачення (у цей альтернативний світ, де європейські країни міряються власним непотрібом) у цей буремний час не підпускають.

Першою на тупиковість бородатої жінки мала б відреагувати така чутлива до таких речей ЛГБТ-спільнота, бо коли на штандарти гейства піднімають Ентоні Хегарті, Елтона Джона, Артура Рассела, Френка Оушена чи Лаверну Кокс, то це одне і це прекрасно, але коли там майорить короткочасна бездарність – то це вже дещо інше.

Але якщо ЛГБТ-спільнота хоче, щоб її асоціювали з цирком, а не чимось серйозним, важливим чи впливовим для масової культури, то нехай так буде.

Розумні люди десятою дорогою обходять цей псевдо-конкурс без хітів (цієї вершини шоу-бізної піраміди), де тільки обкурена скрипочка Рибака якийсь довший час сиділа у печінках, плюються на цю співочу потвору та проклинають останніми словами.

То чому ж тоді у цю клоаку посередності та убогості полізли такі нові і такі прогресивні українські виконавці, які вже певний час (на думку вишиватних ЗМІ) протистоять навалі галімої попси (переважно російськомовної)? Вони хотіли врятувати Євробачення своїм пісенним талантом?

Навіщо Джамалі, The Hardkiss, Pur:Pur, Сансею та The Maneken цей фейковий конкурс?



Вишиватні пост-хіпстери оголосили цих нових та прогресивних ледве не вінцем створіння, але після першого півфіналу вже чомусь немає різниці між співачкою Джамалою та співачкою Поляковою (у цієї хіба що гумор якийсь є), бо Джамала та Полякова – це лише халтура та кон'юнктура, вторинність та посередність.

Звичайно, що тут варто лишити місце для того, щоб сподіватися, що усі учасники першого пів-фіналу (у другому також краще не буде) просто змовилися і так тролять те бідне Євробачення.

Уся  ця нова та псевдо-прогресивна українська музика – це абсолютна вторинність, плагіатність та каверність. Як і Євробачення, уся ця молода та псевдо-прогресивна українська сцена – це територія фейків та брехні, тобто на хвилиночку, усього того, що притаманне галімій попсі, а не цим унікальним, щирим та справжнім українцям, які нібито рухають Україну в Європу.

На ярмарку цих марнославних та дріб'язкових зомбі неможливо дивитися без сміху, а рагульський конферанс ведучих ще більше підсилює це забичене хуторянство, безлике та стерильне, немов з картин Малевича.

Усіх їх анемічних, ніби силою заставили вийти на сцену, ніби в шию виштовхали. Вони, наче манекени, жодного бажання чи ознак життя в очах. Механіка їх пісень по-дебільному написана, халтурна кон'юнктурка – покручний мікс чогось тіпа-європейського та якийсь тіпа-модний етномотивчик.

І це дно. Невипадково уся ця фігня тегується на різних сайтах рубрикою гламур, а гламур, як чітко розповів усім мультсеріал Monster High – це територія мертвяків, монстрів, франкенштейнів та іншої нечисті. Так, наприклад, Brunettes Shoot Blondes – це некрофільні поминки пост-хіпстерів за хіпстерами 2004-2006 років, старанне паразитування репліки на репліці.

Якщо залізти у деталі, то це ж тіхій ужас, як кажуть кляті москалі, бо що ж, наприклад, пропонують глядачам (переважно вишиватникам) ці бородаті Джамали, Приходьки, Матвієнки, Хардкіси, Курасови та блондинки з брюнетками?

1. Анастасія Приходько

Дівчинка чеше щось про модні тенденції та тренди, але насправді нічого подібного там немає, окрім сопливої попси та незрозумілого дудука (тіпа-модна екзотіка). Місцями її трек "I Am Free Now" нагадує щось з альбому 2005 року Antony and the Johnsons "I Am A Bird Now". Вона не попадає в ноти і на фініші навіщось дає C. C. Catch (C. C. Catch, Sandra та Sabrina – оце були архетипи для молоді, оце була сила).

2. The Hardkiss

Безлика тіпа-готіка (як полюбляє писати народ: між Evanescence та Nightwish) зі штучно врізаним етно-заспівом та рефреном "не встає". Найсмішніший номер півфіналу. Електропоп у них навіть якийсь кращий, хоча й там немає чого цікавого слухати.

3. Тоня Матвієнко

Етномотивчик для якогось треш-хорора у Карпатах. Покручний мікс псевдо-європейськості та псевдо-українськості. Пташечки, кобзи та несвідомі натяки на Навський Великдень (тему мавок в український поп-музики краще співачки Русі ще ніхто не піднімав). Схоже, що Тоня Матвієнко чула про існування колективу Chairlift.

4. Влад Курасов

Суцільний фейк. Псевдо-емоції, псевдо-щирість. Губами намагається взяти Тоні Брекстон в дуеті з Babyface.

5. Лавіка

Соплива баладка, що місцями так відверто нагадує про існування великого треку "Again" лондонського гурту Archive.

6. Джамала.

Дудук. Фільм Гладіатор. Рука на пшениці. Дабстеп. Burial, трек "Archangel" з альбому 2007 року. І, можливо, натяк ще одним піонерам нових та псевдо-прогресивних, колективу Onuka на те, що свій найбільший хіт "Місто" вони потягнули у Moderat (про це недалека вишивата, звичайно, що не здогадується).

Тобто нічого такого унікального (як про це говорить один з ведучих) у цьому треці (як і поки що у самій Джамалі) немає. Це пародія на те, що Burial зробив з еренбі-хітом Ray J "One Wish", де був драйв небезпеки, ризику та смерті (зникнення). У Джамали навіть тема депортації звучить стерильно, комфортно та кон'юнктурно, ніби у бункері.

Джамала не може (або не хоче) дати потрібну емоцію, бо коли справді болить, то так плакатно не кричать. Джамалу позиціонують як щось унікальне, справжнє та щире, та поки що вона, точно не Жак Брель.

На альбомі "Подих" Джамала й ламалася своєю боягузливою лірикою над бажання бути винятковою та потребою стати посередністю. Поки що перемагає вишиватна посередність. І це що, увесь її розпіарений хайпом рівень?

7. Аїда Ніколайчук

Одноразова баладка, і це в жанрі, де душа має згорнутися і розгорнутися. Фейк.

8. Світлана Тарабарова

Балада, яку дещо рятує щирістю рідна вкраїнська мова, але добиває невдала музика, алюзії на Петриненка та англійська мова.

Brunette Shoot Blondes

Хитрограні пост-хіпстери, які старанно та чемно паразитують на британській музиці 2004-06 років, а саме на творчості колективів: The Kooks, The Libertines та Dirty Pretty Things, а у найбільш інтимні моменти безпардонно косять під малознаних в Україні американців Margot & the Nuclear So and So's (ось тут рецензія на їх EP "Bittersweet"). На Євробаченні дають свою тупеньку версію творчості The Kooks.

Найкраще підсумовує цю вишиватну історію один випадок з життя виконавиці рагульських "Диких танців" (бо трешовість як драйв рідко кому вдається насправді) – співачки Руслани.

Колись давно, ще після перемоги на нікому непотрібному Євробаченні, Руслана розповідала в ефірі призабутої передачі Мелорама про один цікавий момент свого звукозапису у студії міста L.A., що став чудовою характеристикою її творчого методу в контексті світової музики.

Якось так сталося, що десь за стіною записувалась сама Вітні Г'юстон і ось вона, ще жива ікона та легенда поп-музики, була вимушена припинити свій звукозапис, щоб піти у Русланин рум аби подивитись на те, хто ж це так: не співає, не танцює, а гупає ногами.

Ось і питання – а навіщо зараз Україні отаке гупання ногами на фейковому Євробаченні?

Ще можна зрозуміти архіважливість бородатої жінки для Росії, у контексті зміцнення духовних скрєп, але ж Україна не Росія.

Краще б усі ті гроші (час та зусилля) Ділі віддали на лікування, діткам якимсь або пораненим солдатам у госпіталях, бо навіщо у час, коли Україні потрібна максимальна концентрація усіх сил, ось така вишиватна порнографія?

І щоб хоч якось вишиваті було соромно за даремно прожиті роки (а також для того, щоб забути про перший півфінал), то саме для них (а також усіх адекватних людей) й лунає трек "Mothers Day" колективу 24 Carat Black.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.